Категорія Архіви: НОВИНИ

Короткий нарис історії села Гірники

Короткий Короткий1від найдавніших часів до середини ХХ ст.

Історія села ще не була ґрунтовно вивчена ані істориками, ані місцевими крає-знавцями. Фрагментарні відомості про Гірники можна знайти в деяких довідниках. Чи не найбільше історії села приділили увагу автори книги «Ратнівська земля», І. О. Денисюк і В. Т. Денисюк, яка була видана у 2003 р.

З того часу пройшло вже 14 років, а, як відомо, наука не стоїть на місці. Більш пощастило сусідньому с. Броди, про яке написано чимало статей і, більше того, дослідниця К. К. Лесіцька підготувала книгу, яка була вдруге перевидана у 2012 р. У ній також зустрічаються згадки про Гірники. Тому на меті цієї публікації — спроба бодай частково розповісти про історію села, виклавши результати своїх досліджень у вигляді короткого науково-популярного нарису.

На жаль,  жодних артефактів на території села ще не було виявлено, тому про найдавнішу історію фактично нічого невідомо. Енциклопедичне видання «Історія міст і сіл Української РСР. Волинська область»  повідомляє, що вперше Гірники згадуються у ХV ст., однак автори не посилаються на жодне джерело. Тому питання стосовно першої згадки села залишається відкритим. Напевне,  історики зробили припущення, виходячи з того, що багато населених пунктів Ратнівщини фігурують у документах ХV ст.

На думку авторів «Ратнівської землі», Гірники починають свій відлік із кінця ХVІІ ст. Більш вірогідно, що село утворилось дещо пізніше, аніж інші населені пункти району. Підтвердженням цього виступає документ від 27 серпня 1739 р. — «Позов Монморансі каноніку Чульському у справі зловживань в управлінні помістям», де йде мова про нову колонію Гірники (Hurniki) поблизу Старого Прохода. Фактично — це одна із перших згадок про село. Натомість прилегле озеро Радожич згадується ще під 1500 р. у «Реєстрі прибутків і данин з усіх дібр та з обох Ратненських волостей, зібраних паном Якобом Секлюцьким, їхнім старостою». У документах Ратненського староства від 15 березня 1784 р. вже йде мова про фільварок у Гірниках, який має озеро, придатне для ловлі риби. Дослідник В. П. Шульгач також стверджує, що Гірники, як «Horniki»,  згадуються під 1790 р., однак не вказує на джерело. Таким чином, село виникло десь на початку ХVІІІ ст. — на два століття пізніше, ніж деякі інші села ра-йону.

Після Третього поділу Речі Посполитої у 1795 р. Гірники перебувають у складі Російської імперії. Село поступово розвивається, збільшується кіль-кість населення. Старанням місцевої громади у 1833 р. була побудована кладовищенська церква на честь св. Дмитрія Солунського. Урочисте освячення храму відбулось за участю литовського архієпископа Йосипа Сємашка. Певний час церква була приписана до Воскресенського приходу містечка Нове Ратне.

Розвитку села сприяло бу-дівництво тракту Ковель-Брест, яке було завершене у 1864 р. Гірники стають центром волості Ковельського повіту. Станом на 1911 р. в селі проживав 1271 житель, нараховувалось близько 234 будинків, була однокласова школа і пошта. У довіднику приходів і монастирів Волинської єпархії 1914 р. згадується також міністерське училище.

Традиційний уклад життя порушила Перша світова війна, яка почалась 1 серпня 1914 р. Чоловіків мобілізовували до війська. Війна принесла страждання і втрати. Відомо, що 6 листопада 1914 р. в бою поблизу с. Коциково пропав безвісти уродженець села — Лук'ян Захарович Калінчук, ратник 1-го розряду 298-го Мстиславського полку 75-ї піхотної дивізії. Зрозуміло, що це, напевне, була далеко не єдина втрата для села. У 1915 р. Західна Волинь була окупована німецькими і австро-угорськими військами. Частково війська противника були вибиті під час Луцького (Брусиловського) прориву 1916 р., фронт зупинився на річці Стохід. Таким чином, село продовжувало залишатись в окупації майже до кінця війни.

Наразі майже нічого невідомо про історію села періоду Української революції 1917—1921 рр. Очевидно, що повз Гірники проходили війська різних армій, які просувались у напрямку Ковеля або Бреста. На жаль, українські землі у черговий раз були поділені між різними державами. У результаті Ризького мирного договору 18 березня 1921 р. більша частина західноукраїнських земель відійшла до Польщі, а центрально-східні залишились у Радянському Союзі.
Гірники стають центром гміни Ковельського повіту Волинського воєводства. У со-ціально-економічному і культурному плані село перебувало далеко не в кращому стані. Про це розповідає у своїх спогадах директор місцевої школи Антон Войцехович Целюх. Він стверджує, що у 1920—1930-х рр. в Гірниках не вистачало коней, для обробітку землі місцеві селяни використовували переважно волів. Борошна до нового врожаю також не вистачало, хліб доводилось купувати. У хатах не було дерев'яної підлоги. У сінях стояли ручні жорна, на яких мололи зерно. Спали на дерев'яних лавах, які стояли біля стін і на печі. У хатах було одне — два вікна, та й ті складалися із невеликих частинок скла. Взимку до будинку часто забирали поросят, телят або ягнят. Через це у хатах стояв різкий запах, було чути часником і цибулею. До столу подавали багато капусти у різному вигляді, їли суп і картоплю в мундирах. Останню також додавали до борошна під час випікання хліба. Сірників не було, замість них використовували «вогнево» й «трут». Лише заможні господарі мали чоботи, більшість носила постоли з липового лика. Одягались у домотканий одяг із льону й вовни. Незважаючи на скрутне становище, жіночі спідниці й кофтинки були прикрашені вишитими візерунками. Проте за волоссям не стежили: у багатьох воно просто збивалось у ковтуни. Поряд із християнськими звичаями панували язичницькі традиції. Наприклад, виляглі і покручені покоси жита розплутував священик, який для цього приходив з процесією. Якщо від удару блискавки загоралась хата, її не гасили, замість цього роздягнена дівчина з іконою в руках бігала навколо хати, яка врешті-решт згорала дощенту. Лікаря не було, діти часто хворіли і помирали. Очевидно, за медичною допомогою звертались до знахарів, баб-повитух, лікувались народними методами або ж язичницькими обрядами.
Подібним за своїм характером є й опис села 1937 р., зроблений протоієреєм Михайлом Тучемським. Останній супроводжував архієпископа Волинського і Кременецького Олексія (Громадського) під час його подорожі Поліссям. Гірники він відвідав у вівторок 10 серпня. Для села це була визначна подія.
У колоритному описі Тучемського Гірники постають великим селом, яке приписане до парафії у Новому Ратні. Навколо села пісчуга, що займає широкі обшари. На них пустир. З дороги виднілися золотисті піскові горби, що навіяло їх ще перед віками. Тут ні рослини, ні якої зелені. Промінь сонця та сухість піску випивали соки з кожної рослини, яка засихала. Їхати було тяжко, бо колеса грузнули майже по осі. Коло села чотири озера — Радожич, Тісобуль, Мшано й Чисте. Окрім пісків, за словами Тучемського, була і друга біда: дві третини ґрунтів селян болотисті, в багнах. З них небагато користі. Саме село розкинулося по пісковому згір'ю, понад моклаковими ґрунтами, тому і називається «Горниками» (вочевидь, звідси і походить назва села. — Авт.). Земля від цього у більшості ні до чого, маловрожайна. Тому людність жила бідно, мусила обходитися виключно здобутками від власних рук, бо купити не було за що. Одіж селян від сорочки до верх-ньої свитки була власного виробу. Сермяга чи свитка вироблялися з овечої вовни на своїх домашніх верстатах, також і матерія на спідниці та запаски. Тут же фарбувалася й шилася. Міської тандити було вельми мало, і то для молоді. На ногах постоли з лозового лика, що вирізувалися в корчах на болоті. Цю саморобну одіж і взуття заготовляли зимовими вечорами та вдосвіта, за каганцем. Влітку була своя робота: догляд за товаром, що пасеться на луках та серед мочарів, в болотах. Немало часу займали польові роботи та збір сіна поміж болотами. Від цієї бідності тут затримався стародавній устрій життя, про який згадується лише в книжках за давні часи. Тут селяни вставали удосвіта, після перших чи других півнів. Години взагалі вираховувалися за сонцем чи за співом півнів. По них відгадували погоду. Збіжжя молотили тільки ціпами та віяли лопатами. Про молотарки тут не чули, бо не було чого молотити. Обличчя селян стародавнє, у чоловіків довге волосся, у жінок воно завжди підрізане, з хусткою на голові. У дівчат коси. Вишивки різнорідні у моді. Вишивали сорочки, запаски, скатерки, рушники. То все дівочий скарб. Робота мистецька. У сімейному та громадянському житті безперечно дотримувалися давніх традицій. У церкві чоловіки займали праву сторону, а жінки ліву. На святий вечір у кожній хаті обов'язково ставився під образами житній сніп, який стояв до Водохреща. На столі під скатертиною сіно, яке після Водохреща давали з'їсти худобі, щоб вона не хворіла. Колядники ходили з колядою, а дівчата щедрували під Новий рік. Перші три дні Великодня селяни проводили на цвинтарі, коло церкви, де дзвонили, балакали, мінялися крашанками. На п'ятий день справляли поминки на могилках.
Митрополита зустрічало багато прихожан на чолі з настоятелем парафії — благочинним протоієреєм Павлом Лясковським. Окрім Гірник, до його парафії входили ще церкви в Ратному і Комаровому. Через це священику було тяжко виконувати свої душпастирські обов'язки. Говорячи про складне становище пастиря, Тучемський зауважує, що від цього і церковний хор співав неважно, одними чоловічими голосами. Церковним старостою вже 18 років поспіль був Лука Аврамчук, який користувався авторитетом серед односельчан.
Варто зазначити, що з Гірник протоієрей Тучемський вирушив до Кортеліс дорогою, яка вела повз озеро Чисте. Там він помітив кладки через болото, викладені до малого поселення Малих Горничок, яке знаходилось за 5 верст від Гірник. Як йому повідомили — це був єдиний шлях до хутора, розташованого на підвищенні між боліт. Доїхати до Малих Горничок можна було лише взимку, коли замерзало болото. Це все дуже вразило священика. Він дивувався, що й досі є такі місцевості, де люди живуть по-пер-вісному, без сталого сполучення зі світом. За його словами, цей закуток Ковельщини — найменш знана частина Волинського Полісся. Тут немало несподіванок. Наприклад, про Кортеліси взагалі мало що знали навіть в урядових інституціях.
Автори наведених описів передусім звертали увагу на те, чого раніше не зустрічали. Село дійсно перебувало далеко не в кращому стані, але воно не було аж настільки архаїчним та відірваним від світу. За свідченнями старожилів, у Гірниках працювали два вітряки. Їхніми власниками були Корнило Арсенюк та мельник на прізвище Литвинець. Громада Гірниківської гміни займалась вирішенням цілої низки соціально-еконо-мічних проблем. Так, 15 лютого 1936 р. гмінна рада у Гірниках прийняла бюджет на наступний рік. Засідання відбувалось за участю повітового старости З. Кубіцького, урядового інспектора В. Барановського та війта Седлищанської гміни — М. Кушнірука. Бюджет гміни становив 52109 злотих, при цьому на шкільництво виділялось 17057 злотих, розвиток рільництва — 2994, українські культурні цілі — лише 100 злотих. Під час засідання були порушені питання комасації (виділення землі селянським господарствам. — Авт.), меліорації, зменшення податків, відносин з адміністрацією державних лісів. Як зауважив кореспондент газети «Ук-раїнська нива», що був присутній на цьому засіданні, останнє питання було дуже актуальним. Очевидно, для селян право користуватись лісовими ресурсами було обмеженим. За словами кореспондента, прикро було спостерігати за тим, що не лише місцеві селяни, але й радні не були поінформовані про можливість відроблення певних податків і про формальності, що були з цим пов'язані. Він стверджував, що Гірниківська гміна є однією із найбідніших в Ковельському повіті, проте, завдяки раціональному веденню господарства Ф. Токарським і секретарем Ейнловичем, громада успішно завершила будів-ництво гмінного будинку і змогла виділити на потреби освіти 30 % бюджетних коштів. На думку автора статті, це було вкрай необхідно, бо місцева людність потребує освіти і ще довго її потребуватиме. Цікавим є також той факт, що у цей день відбулось засідання міської ради і в Ратному, де порушували питання ліквідації статусу міста та приєднання його до Гірниківської гміни. Головною причиною цього був катастрофічний де-фіцит бюджету.

Ангеліна Зек,

студентка І курсу

історичного факультету

СНУ імені Лесі Українки

(Далі буде)

 

Зі світу по факту

УРЯД ЧЕХІЇ ПІШОВ У ВІДСТАВКУ

ПОМ’ЯНУЛИ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРІВ

помянули помянули1Голодомори обминули Волинь і Ратнівщину. Але ми – частинка України, її народу, тому біль нашої матері – це і наш біль. А Україні ще довго болітиме за тими мільйонами невинно загиблих від голоду на землі, яку називали житницею Європи.

ДЕНЬ СЕЛА ВІДСВЯТКУВАЛИ В МЕЛЬНИКАХ-РІЧИЦЬКИХ

21 листопада відсвяткували День села і престольне свято Михайлівського храму Київського патріархату в Мельниках-Річицьких. На святкову службу приїхало багато гостей, священиків. Прибули й засновники церкви Іван та Марія Корсаки.

Зі світу по факту

Поліцейські прийшли на «сходку» кримінальних авторитетів: понад 60 затриманих

НЕ ДАМО ЗАГАСИТИ СВІЧУ ПАМ’ЯТІ

голодоморОднією із найстрашніших сторінок нашого історичного минулого є Голодомори 1921—1923, 1932—1933, 1946—1947 років. Це були навмисне зорганізовані радянською владою акції, спрямовані на винищення української нації. Довгий час правда про цю трагедію свідомо замовчувалася. Та уже сьогодні вітчизняні та зарубіжні науковці підтверджують факти геноциду проти нашого народу.