29 травня, прекрасної весняної днини, минає 50 років відтоді, як поєднали свої долі (у далекому 1966 році) жителі с. Гірники Євгенія Олександрівна та Адам Пилипович Данилюки. Їхня спільна життєва дорога не завжди була простою. Але серед великої кількості перешкод, проблем і клопотів вони не загубилися, а пронесли через усе життя любов до дітей, до внука, до усіх, з ким перетиналися стежини.

Про Євгенію Олександрівну вже не раз писали в районці та обласних виданнях. Вона – майстриня на всі руки. Оселя умі-лиці оздоблена вишивками хрестиком, занизуванням і гладдю, малюнками на склі, виробами із соломи, плетивом. Вона вдало пише  вірші українською та російською мовами. Її роботи постійно представлені на виставках народних умільців. Це те, що окрилювало її з раннього дитинства і чим живе до сьогодні.

Розповідає жінка, що свої таланти перейняла від батька, який був знаним кравцем на всю округу. З дитинства проявляла творчу натуру, втілювала свої ідеї, працюючи піонервожатою, організовуючи з дітьми різні заходи. Працювала також вчителем образотворчого мистецтва та обслуговуючої праці, з виходом на пенсію – керівником гуртка «Чарівна соломинка». Зараз веде гурток «Креативне рукоділля» для людей похилого віку в територіальному центрі в Ратному. Має почесні грамоти, дипломи, нагороди районного, обласного та республіканського рівнів.

Чоловіка Євгенії Олександрівни завжди вважали високоінтелігентною людиною в селі. Він був трактористом, бригадиром, керуючим, двічі сільським головою, не цурався роботи. Зараз на пенсії, але, на жаль, має проблеми зі здоров’ям. Два роки тому зробили операцію на серці, тому змушений берегтися.

Подружжя Данилюків дало життя двом дітям – старшому синові Олександрові та молодшій доньці Альоні. Усе своє життя поклали батьки на вівтар виховання дітей. Нині Олександр у Почаївській лаврі, Альона вже близько десяти років мешкає у Великобританії, а її син, єдиний внук Євгенії і Адама, Володимир, плекався в любові дідуся і бабусі, зростав у них, а зараз навчається у вищому навчальному закладі в Польщі.

Цікаво складаються долі людські. Здавалося б, як можуть зустрітися хлопець із Гірник та дівчина з села Журавники Горохівського району? Напевно, так судилося. Розпитуємо жінку, як же вона потрапила на Ратнівщину, і Євгенія Олександрівна охоче розповідає:

— Це було зовсім випадково. У Гірниках після закінчення педінституту працювала вчителем моя старша сестра Марія. Отримавши атестат про середню освіту, я поїхала до неї в гості. І так сталося, що саме тоді була вільна вакансія піонервожатої в школі. Марія і запропонувала мені залишитися й спробувати попрацювати. Я послухала її. Мене вистачило на півроку, і тоді я хотіла покинути все та поїхати назад додому, але сестра засоромила: «Та ти ж хоч цей рік допрацюй, бо ж скажуть, що не впоралась, що вигнали – все село сміятиметься з тебе!» Погодилась. Так і залишилася в Гірниках на ціле життя. З часом роботу так полюбила, що нічого іншого мені й не треба було. У Гірниках і долю свою знайшла – судженого мені Адама Пилиповича.

З якимось особливим вогником в очах пригадує Євгенія Олександрівна про те, як зустрілася з чоловіком. Вперше побачилися вони на дискотеці. Юнак приголомшив дівчину гарними манерами, хорошим смаком. Та настільки вподобав хлопець свою обраницю, що нікого до неї й близько не підпускав. Якось приїхали в село хлопці з Ратного й стали залицятися до Жені, то він підійшов і пояснив, що, якщо не залишать її в спокої, то покличе друзів і дасть доброго прочухана тим, хто на неї «око поклав». І через чотири роки побачень Адам та Євгенія одружилися. Народилося двоє діток. Треба було на ноги їх ставити. А у житті, як на довгій ниві, – всяке було.

— Ніколи й не думали, що доживемо у парі до «золотого весілля», — додає Адам Пилипович. – Скільки було хвилювання, коли мені операцію робили! Це сталося якраз перед 70-літнім ювілеєм дружини (9 травня 2014 року Євгенії Олександрівні виповнилося 70 років. – Авт.). Я не думав, що буду жити. Коли мене везли на операцію, все життя від дитинства й до тепер перед очима промайнуло. Після того, як залишився живим, здається, став по-іншому на світ дивитися, ще більше рідних любити став.

— Ведь мы могли бы друг друга совсем не встретить… Спасибо тебе, мой ясный, за то, что ты есть на свете, — з любов’ю додає Євгенія Олександрівна.

А ми бажаємо молодятам попри всі життєві труднощі жити в парі у доброму здоров’ї до ста літ. Нехай знову Господь зішле своє благословення на вашу сім’ю, як і тоді, 29 травня 1966 року, коли ваші серця злилися воєдино!

Марія ЛЯХ