Про те, що у Височному є інвалід, який вправно грає в шашки і займає призові місця на районному та обласному рівнях, ми знали давно. І коли трапилася нагода поспілкуватися, поспішили до Михайла Хабовця. Йому зараз 56 років. Чоловік погано розмовляє і пересувається (має важку форму дитячого церебрального паралічу), тому нас супроводжувала соціальний працівник Людмила Полівода, яка доглядає за Михайлом Михайловичем. А життєва дорога цього мужнього чоловіка дуже непроста.

Михайло зростав сиротою. Мама померла дуже рано, тато одружився другий раз і виїхав з Височного. Залишився хлопчик-інвалід із бабусею, яка й опікувалася внуком, скільки Бог віку зазначив. Останніх сім років перед смертю вона була лежачою, відтак доглядали двох інвалідів, які мешкали на хуторі Круглиця Височненської сільської ради, соціальні пра-цівники. А коли баба померла, Михайло залишився сам. Трохи часу він давав лад собі й своїй господі, а соцпрацівники навідувалися до нього двічі на тиждень, як і до решти одиноких людей села. Але якось була дуже сніжна і морозна зима. На хуторі, зрозуміло, газу немає, тож чоловікові було непросто пережити кілька місяців у складних умовах. Потім прийняли рішення поселити його у частині будинку, в якому розміщений фельдшерсько-акушерський пункт. І ось уже два роки він мешкає у приміщенні ФАПу у центрі села. Для життя має все необхідне. Будинок газифікований. Є кухня, телевізор, меблі. Але Михайло Михайлович і до сьогодні сподівається, що таки житиме у власній хаті – не в тій, бабусиній, що пусткою на хуторі стоїть, а в тій, яку збудували для нього на виконання державної цільової соціально-економічної програми будівництва (придбання доступного житла) на 2010 – 2017 роки.

Усе це почалося ще у 2009 році, коли постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2009 року № 1249, пунктом 17 протокольного рішення від 11 червня 2010 року № 29110/7/1-10, за результатами наради, яку про-вів тодішній Прем’єр-міністр України Микола Азаров, затвердили розгорнути будівництво доступного житла для соціального захисту найменш захищених громадян. А 22 липня 2010 року на сесії районної ради прийняли рішення «Про районний бюджет на 2010 рік», в якому було закладене фінансування будівництва.

У кінці 2010 року розпочалося спорудження соціального житла – перший на Ратнівщині проект такого плану. Роботи виконували працівники ТОВ «ШОВ-БУД», директором якого є Василь Штик (цей же підприємець будував школу у Поступелі. Так і у Височному, – під чесне слово голови райдержадміністрації погодився виконувати будівельні роботи в борг). У 2010 році для будівництва отримали 36 тис. грн. з районного бюджету. Ще 100 тисяч грн. надійшло у 2012 році. 8150 грн. виділила сільська рада. Більше того, на початковому етапі будівництва сам Михайло Хабовець зібрав 6 тисяч грн. і віддав їх для заливання фундаменту, а районна рада обіцяла їх з часом компенсувати.

У центрі села звели гарний будинок, навіть підвели світло, газ, проводили внутрішні роботи. Але на цьому етапі у 2012 році будівництво зупинилося. Кошторис був розроблений на 292 тисячі грн. А всього оплатили близько 143 тис. грн. (це за цінами 2010 року). І так це питання залишилося відкритим до сьогодні. Підприємець не отримав гроші за зроблену роботу, а на 99 відсотків готовий до експлуатації будинок стоїть пусткою.

Сільський голова Іван Новосад розповідає, що неодноразово зверталися до районної та обласної влади для виділення коштів на завершення будівництва, адже вони виступали гарантами фінансування, але усе безрезультатно. Коли почалася війна на Донбасі і змінилася влада, а ініціатори зійшли з політичної арени, питання про завершення будівництва знялося саме по собі. Проте на останній зустрічі Івана Новосада з головою обл-держадміністрації Володимиром Гунчиком у присутності голови райдержадміністрації Андрія Харламповича голова ОДА пообіцяв допомогти ви-рішити питання погашення заборгованості у 100 тисяч грн. Тоді можна буде працювати над здачею об’єкта в експлуатацію. А зробити залишилося не так і багато – провести опалення і доробити коридор. А поки новеньке соціальне житло стоїть пусткою, Михайло Хабовець бідкається, що хату зробили і йому не дають, але вірить, що колись таки переселиться у своє помешкання.

Михайло Михайлович не має доброго здоров’я. У нього болить нога. Якщо раніше він сам пересувався, часто їздив у район, то зараз насилу переходить з кімнати в кімнату та прогулюється на вулиці. Але чоловік дуже розумний. Він обізнаний у подіях, які відбуваються в районі, знає по прізвищах керівників установ та організацій, лікарів, до яких звертався за медичною допомогою. Перш ніж розпочати з нами розмову, попросив пред’-явити посвідчення журналіста, щоб він був упевнений, з ким має мову.

Поцікавилися, хто його навчив грати в шашки, і він відповів, що навчався у спе-ціальній школі в Ковелі. Закінчив 7 класів і там навчився грати в шашки. Неодноразово брав участь у районних тур-нірах. Займав призові місця на обласних. Коли зайшли в кімнату, в якій проводить більшість часу Михайло, побачили на столі дошку і шашки на ній, на стіні – медалі і кубок на підвіконні. Виявляється, що шашки тут стоять завжди. Він гостинно запрошує зіграти з ним партію усіх, хто провідує одинокого чоловіка, а коли немає компанії, грає сам – то чорними, то білими шашками ходить. На змагання його возить сільський голова Іван Новосад.

Соціальний працівник Людмила Полівода каже, що час від часу складає йому компанію у грі, і коли робить бодай один хід, він уже прораховує все наперед та, сміючись, каже: «Тобі капут»! Це заняття не дає Михайлові зупинитися в розвитку. Він розповідає, що хоче мати ноутбук, що хтось йому обіцяв його подарувати. Сільський голова каже, що Михайло має дар швидко опановувати новинки електроніки. Він може користуватися будь-яким найновішим мобільним телефоном. На своє життя у цьому помешканні не нарікає. Проте хвилюється, щоб його не переселили у будинок для одиноких людей. На рідній землі, між своїх людей краще.

Людмила Василівна, яка буває в нього щодня, не вважає, що доглядає за ним по-особливому. Готує їсти, прибирає, купує чоловікові все, про що він попросить. Але у святкові дні, коли закінчуються пости і люди їдять різні смаколики, робить і йому свято – приносить із дому те, що готує для своєї сім’ї, щоб і він відчув радість Великодня чи Різдва.

Іван Олександрович, у свою чергу, розповідає, що чоловік жодного разу не їздив в оздоровчі центри, хоча має І групу інвалідності і багато років стоїть на черзі. Йому виплачують компенсацію, розміром 200 грн., а путівки на оздоровлення так і не дають. Усе це при тому, що він неодноразово представляв район на обласних турнірах і привозив звідти перемоги.

Ми залишали Михайла Хабовця. Він стояв на порозі будинку. Пригрівало сонце, але на вулицю не йшов. Казав, що болить нога. І попри всі труднощі, які були в його житті, він все-таки надіється, що колись переступить поріг тієї хати, яку будували для нього, що роки розчарування врешті-решт закінчаться, і настане той час, коли здійсниться його мрія.

Марія ЛЯХ

с. Височне