Тридцять дев’ять років Ганна Гурська пропрацювала завідуючою фельдшерсько-акушерським пунктом спочатку у селі Броди, а тоді у Сільці, куди перевелася у 1964 році і живе донині.

Ганна Іванівна на заслуженому відпочинку уже двадцять один рік, але навідуються до неї за порадою ще й досі односельчани. Поважають за віддану багаторічну працю, адже чимало вона зробила для розвитку сільської медицини. Доклала зусиль, щоб було збудоване нове приміщення медпункту у селі Сільце. А у червні 1987 році присвоєно Ганні Іванівні – першій у районі – почесне звання заслуженого працівника охорони здоров’я України. Ганна Іванівна познайомилася із жителями Бродів, куди направили її, сімнадцятирічну, по закінченню Прилуцького фельдшерсько-акушерського технікуму, а тоді й Сільця, куди перевелася після одруження. Розділяла із бродівчанами та сілецькими людьми радість народження діток, була кожному, хто звертався до неї, незамінним лікарем-порадником. Напередодні дня медичного працівника журналіст районної газети поспілкувалася про життя-буття із Ганною Гурською.

— Пам’ятаю, що медогляд у шкільні роки був для мене надзвичайною подією, — розповідає Ганна Іванівна. – Була у захопленні від лікарів і мріяла своє життя пов’язати із медициною. Більше того, мама розповіла, що як на світ з’явилася, то акушерку рученятами за халат ухопила, і ще тоді жартома напророкували, що буду медиком. Вдома (родом я із села Лісові Сорочинці Прилуцького району Чернігівської області) так і називали: «уроджений медик». Всебічно мене підтримували мама і сестра, не відмовляли, щоб  поступала, а тато мій загинув на війні… Старанно навчалася у технікумі, по закінченню якого була випускникам вказівка написати заяви на роботу у Казахстан. Пройшла два місяці практики у Малій Дівиці і дізналася, що тридцять студентів мають намір направляти на Волинь.

— Як же вас зустріли на ратнівській землі?

— Це було відрядження у невідомість. Головний лікар сказав їдьте у Гірники, а тоді підете в Броди. Вийшла у незнайомому селі, думаю, куди йти, де ті Броди? Йшов якийсь чоловік, запитала, на що він тільки махнув рукою. Ой, було тоді пережитку… Броди виявилися багатими на багатодітні сім’ї, у яких по десять-п’ятнадцять дітей, а роботи з ними ще більше – голови невичесані, в ковтках. Часи були такі важкі у далекому 1957-му році… А народжували, бо чимало віруючих людей жило. Хотіла й назад їхати, але сказали у технікумі, що диплом не віддадуть, якщо два роки не відпрацюєш. Як згодом дізналася, то мої однокурсниці повтікали. А я хотіла, щоб усе по справедливості було. Думаю: не дадуть диплом, у них живі батьки, а у мене ж тато на війні загинув, а вчилася ж як трудно, мама ж то в колгоспі працювала.

— Де знайшли сили, щоб залишитися?

— Згадую і дивуюся. Як виконувала? Мабуть, тому, що роботи не боялася, бо я її добре знала. До дванадцятої години приймала людей на медпункті, який знаходився у приміщенні звичайної хатини, а тоді – по селі до самого вечора щоденний патронаж дітей до року проводила. Багато було вагітних жінок. А вже як інфекційні хвороби не дай Бог – найпоширеніші кір, вітряна віспа, паротит, то цілими сім’ями хворіли. У Бродах відпрацювала шість з половиною років, а тоді перевелася у Сільце, бо мого чоловіка направили туди вчителювати.

— Ганно Іванівно, а що Вам найбільше запам’яталося за роки роботи?

— Був один випадок у Бродах. Почула від людей, що віруюча вагітна жінка у дуже важкому стані, а до мене за допомогою не зверталися ні вона, а ні її рідні. Приїхала до її хати, заходжу, а там повно людей і усі моляться. Жінка лежала вже непритомна. Ложкою зуби їй розчепила, загорнули у кожуха і в машину. Завезли до Ратного у лікарню, плід, уже, звісно, не врятували, а жінку виходили. Після того випадку усі віруючі вагітні жінки почали медицину визнавати, на прийом до мене ходити. Усього було… Пам’ятаю, дитинку врятувала, штучне дихання робила, бо вона натягнула на голову целофановий мішок і задихнулася. Медпункт був у сільській хатині. В одній кімнаті прийом вела, а у другій – пологи приймала. У пам’ятку й дві двійні. Не було ж так, як тепер, що їхали у районну лікарню – усіх лікувала у селі, навідувалася по кілька разів до них додому, робила уколи. А скільки викликів посеред ночі, а то й по кілька разів на ніч! Був ненормований робочий день. Правда, була мова про те, що, коли будемо йти на пенсію, то рік за півтора зарахують, але то тільки усе на словах. Не шкодувала я себе і на роботу не нарікала, бо дуже її любила. Направляла у Ратне тільки жінок, у яких складно проходила вагітність, та дорослих і дітей, якщо важка форма хвороби і, не дай Бог, потрібно робити операцію. Запрягали тоді коней і на свій страх і ризик їхали, та ще й по дорозі такій, що ну… Що тут розказувати, усе вже у минулому! Живу у хатині навпроти ФАПу, яку свого часу будували уже покійні чоловік та свекор. А до цього спочатку знімали житло, пізніше жили у кімнатах при новому ФАПі, який збудували швидко, за рік. Правда, чимало організаційних питань довелося мені вирішувати, щоб у належних умовах лікувати односельців, але поставлену мету я реалізувала. У 1973 році був зданий в експлуатацію медпункт, який, поки працювала, завжди був у передовиках. Навіть заступник міністра охорони здоров'я України був почесним гостем у Сілецькому ФАПі. За кожну п’ятирічку маю відзнаки, які ледве в долонях вміщаються.

— Хто є розрадою Вам, Ганно Іванівно, на старості?

— Онука Юлечка, зять, донька, яка пішла по моїх слідах і до пенсії працювала терапевтом. Вони живуть у Чернівцях, кличуть до себе. Та не хочу я у свої сімдесят вісім років на четвертий поверх. У рідних стінах затишніше. Біля хати ще й городину саджу, курей тримаю та завжди чекаю найрідніших до себе на гостину.

— Дякую, Ганно Іванівно, за щиру розмову. З днем медичного працівника вітаю і усіх Вам благ.

Леся ГРІНЧУК

с. Сільце