Повернулися на рідну землю воїни-афганці і кожен приніс в душі свій Афган, ковток гіркої пам'яті, невиліковну рану в душі і серці. Адам Степанович Пословський, житель села Прохід, потрапив в Афганістан під час проходження строкової служби. Було йому на той час лише вісімнадцять. Батькам довго нічого не розповідав, беріг рідних від зайвих тривог, коли писав листи, казав, що служить у Монголії. Але ж батьківське серце не обманиш...згодом дізналися, що їхній син виконує свій інтернаціональний обов’язок на палаючій афганській землі. Афган став важким випробуванням для Адама Степановича на довгих двадцять місяців.

— Коли після навчання нас, юних солдатів, літаком відправили у Ташкент, а згодом на південь, то усім стало зрозуміло чого чекати далі, — розповідає Адам Степанович. — Так як проходив службу у стройовій авіаційній частині, то й надалі в Шинданді служив в авіації. Був бортовим механіком. Перевіряв стан літакових систем, рацій, заправляв літаки боєприпасами. Смертей чимало бачив, довелося й виймати тіла із палаючого літака. Пропустив багато жахіть через себе. Бог вберіг мене, бо сила велика у материнської молитви. Служили зі мною хлопці із середньої Азії, азербайджанці, грузини, білоруси, росіяни, були й з Волині. З побратимом з Нової Каховки товаришуємо й донині. Час від часу зідзвонюємося, згадуємо службу — перше враження від танка, стрільби в горах, як надокучала 45-50 градусна спека. Лягали спати, то намочували простирадла, викручували, щоб тільки вода стекла, обмотувалися і тільки так засинали. Але простирадло за півтори години повністю висихало.
Двадцять місяців був в Афганістані. 28 грудня 1983 року приїхав додому. у рідному селі Конище, звідки я родом, першими зустріли мене односельчани. А вийшов я біля контори. Сказали, що мама на роботі у колгоспі, льон терла. Вибігла моя рідна мені назустріч, обнімалися і плакали від радощів. Додому йшли вже вдвох, хотіла батькові сама сказати, що гість дорогий приїхав. Але поки мама сказала, то я вже перший в хаті був, не витерпів, бо двадцять місяців розлуки з рідними — не малий строк. Не встиг наговоритися з батьками, на жаль, вони обоє відійшли вже у вічність, як і сусіди в хаті. накрила мама стола. Отак тепло мене зустріли. Із Конищ шість чи сім хлопців служили в Афганістані. Серед них однокласник мій Павло Старжинський, живе у Вітебську. І так склалося життя, що три афганці — я, Віталій Пословський та Іван Антонюк, який вже відійшов у вічність, стали жити у селі Прохід. А в Афган з усіх їх я попав перший.
Через місяць Адам Степанович вже вийшов на роботу у колгосп «Україна», де працював ще до армії. У двадцять п'ять одружився, дружина Валентина із сусіднього села, Комарового. Згодом молоде подружжя перебралося у Прохід, де купили квартиру, яку запропонували Адаму Степановичу від колгоспу.
— Так усе життя я й проробив у колгоспі на тракторах і на комбайнах. Два роки, як на заслуженому відпочинку, сорок один рік з половиною трудового стажу маю. А найбільшою моєю гордістю і радістю є сини Микола і Анатолій та четверо внуків – Максим, Анічка, Юрчик та Андрійко. Сумувати на пенсії не маю коли, допомагаю старшому синові дім будувати. Минулого року тракторця купив. Якже ж без нього у селі? Тож життя триває.
Леся ГРІНЧУК