Моїй бабусі Пелагії Федорівні Павлючик, яка проживає у Видраниці, декілька днів тому, 9 квітня, виповнилося 90 років. І, хоч здоров'я вже підводить, вона невтомна. Садить городину, тримає невеличке господарство і, як усі клопітливі мами й бабусі, старається допомагати дітям та онукам, чим може, хоч давно вже має бути тільки навпаки. Її життя сповнене і радості, і любові, і тривог, і невідворотних втрат…

Народилась у сім'ї лісничого, дев'ятою із одинадцяти діток. Закінчила шість класів місцевої школи, життя вело у юність, сповнену звичними турботами і палкими сподіваннями на щасливе майбутнє, але почалась війна… Саме про цю частину життя частенько розповідає вона. Разом з цікавістю ця розповідь завжди пробуджує в душі страх, тривогу, співчуття і вдячність, адже моя бабуся не просто бачила війну, – їй довелось у юному віці працювати на воєнному заводі у Німеччині.

— Пам'ятаю усе так, ніби це відбувалося вчора. Мені було лише 15 років. 5 жовт-ня 1942 року під конвоєм мене вивели з хати, відірвали від сім'ї і повезли разом із ще тринадцятьма видраничанами у Ковель. Тут нас загнали у товарні вагони. Їхали довго, як вже виявилось потім, привезли в польське місто Лодзь на комісію. Усіх вишикували. Приїхали купці. Кожен із них відрахував необхідну собі кількість людей. Я і ще 13 чоловік лишилось, нас ще везли ніч у місто Магдебург, куди на базу звозили людей. Спочатку поселили на 5 поверсі багатоповерхівки, 70 чоловік в одній кімнаті. Потім розселили по бараках, по 16 чоловік. Вже на другий день відвезли на воєнний завод. Мене поставили працювати на станок, де доводилось виготовляти по 1,5 тисячі снарядів за добу. Було надзвичайно важко. Працювали по 12 годин без перепочинку. Кров з мозолів на руках не сходила, але ніхто на це не звертав уваги. Ми не бачили ні як сходить сонце, ні як воно заходить. Годували нас потрішки два рази на добу: бруквою, капустою кольрабі, шпинатом, хлібом. З роботи і на роботу водили через три пости.

Один раз я намагалась утекти. Дівчина, з якою познайомилась, коли їхали у Німеччину, потрапила до хорошого хазяїна, з добрими умовами проживання і харчуванням. Вона надіслала листівку, аби я приїхала. І мені це практично вдалося, я проїхала товарними потягами 70 кілометрів, але все таки спіймали і повернули назад. За спробу втечі посадили у штрафтабір, у бункер, де провела нестерп-но-виснажливих два тижні, можливо, довелось би і більше, але один із майстрів-німців пошкодував, бо добре працювала.

Малолітнім платили по 2 марки в місяць, старшим більше — по 8, тому довелось виправити у документах рік народження з 1927 року на 1922. За ці гроші можна було купити редиски і цибулі, а ще ми таємно купували хліб. Раз на місяць нам видавали перепустки на ринок.

Одразу по прибутті нас вважали росіянами, до них ставилися гірше, вони були невільні і їх нікуди не відпускали, а потім змінили пов'язки на руках на польських українців, і ставлення змінилось на краще.

Одна німка, яка теж працювала на заводі (там був окремий цех німців), якось попросила допомогти копати картоплю і за це обіцяла дати й мені, я, звичайно, погодилась. Дівчата з кімнати допомогли вибратись із заводу, спускали вірьовкою через високий паркан, обмотаний дротом. За допомогу німкеня мені трохи вділила картоплі. Коли витягували назад, дуже сильно поранила дротом ногу, але змушена була так само працювати, хоч хотілось кричати від болю. Тих кілька картоплин ми пекли в пічці, яка стояла в кімнаті, їли з лушпинням, тоді вона була невимовно смачною.

Важко було не лише вдень, але й вночі. Бараки, в які нас поселили, були дерев'яні, і те дерево постійно їли комахи, ми їх називали «блузки». Через них неможливо було спати, доводилось на ніч обливатись водою, аби менше кусали.

Коли почалось бомбардування Магдебурга, нас позакривали в бараках і замінували, хотіли підірвати, але серед німців були наші шпигуни, вони й повиводили усіх і ми порозбігались хто куди. Два тижні жили просто неба, на землі, в ямах від бомб, це було дуже тяжко, навіть не перекажеш словами, харчів не було зовсім, доводилось їсти гнилі буряки і все, що могли знайти. Через два тижні прийшли американські військові і звільнили. Дали нам приміщення і їжу. Оскільки харчі вони брали для нас у німців, то часто повідомляли, аби не їли тих продуктів, що мали пошкодження — дірки, тріщини, надрізи — німці спеціально їх отруювали.

Ще через два тижні прийшли російські солдати, оголосили про збір полонених. Так ми всі разом, близько 500 чоловік, переходили річку Ельбу, на іншому березі нас вже зустрічали з машинами. Коли зупинились, російські офіцери сказали, аби лишили речі і всі йшли помитися в баню. Ми, звичайно, так і зробили, а насправді всі наші нажитки вони покрали, а нас погнали в місто Бранденбург.

Там, у Бранденбурзі, я випадково наткнулась на загальну могилу, де було поховано 47 чоловік. Коли пробігла поглядом по написаних на пам'ятнику іменах, в мене похололо в серці — серед загиблих було ім'я мого старшого брата Степана. Це було тяжким ударом, я довго плакала. Отакими невипадковими бувають випадковості.

Так голі-босі ми обживались у Бранденбурзі, шукали, хто яку міг, роботу. Я спочатку збирала хліб, а потім працювала кухарем. Годувала людей, які виїжджали з Німеччини, щодня варила по чотири казани їжі. Ще чотири у нашій кухні варив хлопець Валентин з Хмельниччини, я йому дуже подобалась, навіть почали зав'язуватись стосунки. Він казав, що забере мене з собою на батьківщину, але не судилось. У якийсь із днів дівчата сказали, що вночі відправляється поїзд на Ковель, до цього вони всі йшли завантажені і ми не могли повернутись. І я, не довго думаючи, зібрала речі й поїхала додому. У Ковелі було багато російських солдатів, нам доводилось від них тікати, аби не забрали все, що маємо. Навіть заплатили черговому на станції, аби нам допоміг швидше виїхати. А коли вже виїжджали машиною, нас намагались догнати, навіть обстрілювали.

Як зараз пам'ятаю, повернулась у село в 1945 році в четвер увечері, перед Пречистою. Дійшовши додому, була у розпачі, бо наш новий великий будинок спалили, а сім'я жила у дуже старій хатині. Але тоді найголовніше було те, що я вже поруч із рідними, і життя потихеньку покотилося далі.

З тих часів минуло багато років, виросли діти й онуки, підростають правнуки, а я й досі бачу у снах той завод і того станка… Та це все давно лишилось просто тяжким минулим, яке треба було пережити, воно вже не болить. Тепер болить щось схоже, і, здається, болить значно більше. Я так надіялась, що такої біди, як війна, більше не повториться, але не так сталося. Мій онук був на війні. Я молилася щодня і щоночі, аби він повернувся додому живий і здоровий, і дякувати Богу, дочекалась. Найбільша моя мрія тепер, аби закінчилась якнайшвидше ця біда і більше ніхто і ніколи від неї не страждав, щоб наші діти, онуки, правнуки, жили у мирі, взаєморозумінні одне з одним і в любові, — закінчує свою розповідь бабуся Пелагія.

Мій дідусь, Гресик Микола Андрійович, теж був у Німеччині на роботі, він їхав туди разом з бабусею і працював на тому ж заводі, тільки в іншому цеху, був різноробочим. Але доля звела їх уже на батьківщині значно пізніше.

Бабуся працювала в колгоспі ланковою, потім бригадиром, виростила чотирьох діток. Останні дванадцять років були дуже болючими, вона втратила сина, чоловіка і двох онуків, ці рани хоч трохи пригоюються, але нікуди не зникають. Та вона не впадає у відчай, тішиться правнукамм, їх десятеро, радіє кожній хвилині, проведеній поруч із нами.

А нам, дітям, внукам та правнукам, хочеться сказати бабусі, що ми її любимо і бажаємо, щоб цей поважний і мудрий ювілей — 90-ліття — був лише сходинкою до наступного! Міцного здоров'я Вам, рідненька, бадьорості, вічної молодості в душі, радості щодня! Миру, наснаги і ще довгих безтурботних і щасливих років життя!

Юлія Аврамук

с. Видраниця