радить баба Ярина з Бродів, яка разом з сім’єю весь вік до церкви ходить, а двоє її внуків – у монастирях

Ярина Серапіонівна Терещук – одна з найстаріших жителів села Броди – за рік їй буде 90 літ. Та, незважаючи на свій вік, бабуся має хорошу пам’ять і свідомість. Журналістська дорога завела до неї напередодні новорічно-різдвяних свят, хотілось почути, як колись святкували, як колись жилося людям.

— Ой, колись весело жити було, — перші слова, які мовила бабуся. — Може, не було що їсти, але жили весело. А як свят колись чекали – Різдва, Великодня?! Колядували, щедрували, а зараз мовчить село. Подивлюся на молодь, чогось така засмучена, а всього ж хватає. Колись того не було, що тепер. Але колись харчі здорові були — все їли зі свого поля, а поле чисте — ніякої отрути не вносили. Наквасимо на зиму капусти, огірків, буряків – все ж то здорове та ще й лікувальне. Їли сало, масло, молоко, яйця – здорові харчі були і люди здорові, набагато здоровіші, ніж тепер, хоч і вельми міцно робили. Але все робили з піснею. І жали – співали, і пололи – співали, і в ягодах – з піснею. Це ще до того, поки совєти не прийшли, а прийшли – стали не пускати людей до церков і стало життя потроху мінятися. А як німці були, то не боронили ходити у церкву, тільки вельми вже молодь забирали на роботи у Германію, мого брата також забрали, він там і пропав безвісти.

— Ярино Серапіонівно, пригадайте життя у війну.

— Я ж три війни пережила: польську, у 39-му, у 42-му – невеличка війна, і в 44-му – ой, то вже страдали люди, міцно страдали! П’ять місяців не бачили ні доми, нічого, по кущах, лісах валялися. То яке-то життя?! Всяка куска нападала на людей, борони Боже. Але виживали. Кому смерть, той загинув, а кому жити, то і голод пережив, і холод – вижив. Ми тоді всі в лісі рятувалися, але в нас завжди було що їсти. Батько майстровитий вельми був, то ходив по людях — то те щось зробить, то те – хати будував, по Кортелісах особливо, то і картоплі принесе, і вівцю приносив за роботу. Ми тоді, як втекли від німців у ліс, тільки одного коня врятували і три корови. А все інше нажите добро німці забрали.

— То, видно, Ви багато жили, велике господарство мали?

— Мій батько бідно жив, землі мало мав, але його рідна тітка, вона й хрещена його мама, бездітною була і взяла до себе батька за рідного, а в неї разом з чоловіком багато землі було, 9 гектарів, вона вся довелася батькові. А батько вельми працьовитим був, розхазяйнувався так, що навіть у Сибір мали вивезти, як куркуля, та сталася війна і сім’я залишилася на місці.

— Кажете, батько був хазяйновитим, але ж і дітям доводилося важко працювати?

— Нас було п’ятеро у батьків. Важко робили і ми. Ой, ще як важко. Малими пасли свиней, потім — овець, а потім вже худобу, а як попідростали – всю іншу роботу робили, разом з батьками хазяйнували. Я у тринадцять уже жала серпом. Але батько й наймав людей, щоб допомагали хазяйнувати, і платив їм грішми – то за Польщі було. А у війну позабирали все. І батька на війну брали, але він не воював. Спершу молодших брали чоловіків, а потім уже старших. Батькові було 45, як забирали, то поки обучили військовій справі – війна закінчилася.

— Голоду за життя не знали?

— Голоду у нас не було. Може, хтось і голодував, а ми ні. У нас поле засіяне житом було. Хороше жито вродило — на два роки хліба мали. У мене батько такий був, казав, що чотири роботи на віку не робив: не грав ніколи в карти, не старцював, ні з ким не бився і ніколи по чужих коморах не ходив – не крав. І якось нам так везло від батька — добре везло.

— Пригадайте, як при Польщі святкували Різдво.

— Поляки своє Різдво святкували, а ми — своє.

— Дозволяли?

— Вони мали свій костел, а ми в церкву в Гірники, в Ратне ходили.  Пам’ятаю, потім на три церкви один батюшка був, то на третю неділю тільки правив  в одній із церков. У  Комаровому була закрита церква, у Конищах закрита, а у  Сільцях не було її. Колись за Польщі у Сільцях тільки 60 хат було, у Бродах – 70, а у Гірниках – сто. А тепер подивіться скільки! А у Ратному?! — розбудувалось селище. Знаєте, колись в Ратному одні жиди жили, тільки декілька сімей було православних.

— До церкви Ви й зараз ходите?

— Все життя ходила, а зараз вельми рідко, бо нездужаю, до сповіді тільки ходжу. Ви знаєте, таки є щось на світі. Помолишся і легше жити.  Молюся вдома, читаю книги релігійні і знаю: основні  заповіді Господні виконуй -  то тебе Бог охоронятиме скрізь. Подивіться, скільки вір на землі, а Бог один. А яка віра найправильніша, ніхто не знає. На тім світі покаже, по якій вірі жив і як попаде. У нас вся сім’я до церкви ходить. Дві дочки маю, шість внуків і одинадцять правнуків. І всі до церкви. Один внук уже десять років у  Почаєві, в монастирі, внучка – чотири роки у жіночому монастирі – так Бог розпорядився.

— Ярино Серапіонівно, як зараз Вам живеться?

— З онуком живу і його сім’єю. Він до мене ще малим прийшов жити – так і зостався, як одружився. Правнуків троє у хаті, то з ними посиджу, то казочку розкажу. До роботи то вже не дуже, якщо схочеться допомогти внукам – трохи допоможу, а ні – на піч залізу... Чотири роки тому як помер чоловік. Спокійним був. Не бився, не сварився, за чужими жінками не ходив. Один  раз за все життя обматюкав мене і все. Дванадцять років лісником працював, то тоді город наш в лісі був, а біля хати не давали. А як жити без поля біля хати?! Та й розрахувався, пішов у радгосп працювати – і поле біля хати вже було. З свекрухою тридцять років прожила. Добре жили. І батьки мої до церкви ходили, і свекри. Свекруха ще колись при Польщі в Почаїв пішки ходила. Дві пари постолів сходила за дорогу. А я декілька разів була, але не ходила пішки, а їздила.

— Скажіть, віра в Бога допомагає жити?

— Ой, допомагає, міцно допомагає. Дітки, вірте в Бога. Помолишся і легше спати навіть, похрестишся – і ніхто не зачепить. Сила Божа велика. Все, що маємо всі ми, — від Бога.

Валентина БОРЗОВЕЦЬ

с. Броди