Кажуть, що красу забирають роки, а доброта залишається, і вона завжди, у всі роки, красить людину. Марія Миколаївна Геч проживає у Велимчому, жінка ще й зараз по-своєму гарна, незважаючи, що їй уже 80 літ. Її найбільша краса у доброті, милосерді, співчутті, у прекрасній щирій душі. У її серці завжди є місце не лише для дітей, внуків та правнуків, а й ближнього…

Скільки б не їздила до мами в гості, завжди очі повертають до садиби тітки Марії, яка щоразу, як тільки побачить по дорозі своїх племінників, кидає всю роботу і скоренько біжить назустріч, цікавиться життям. З такою теплотою у серці, з такою любов'ю! І настільки щиро переймається життям, що завжди її очі вологі і від радості, і від болю, від співчуття, від переживання за долю кожного із нас… А має вона лише по своїй лінії дев'ятнадцять племінників. Народила і виховала п'ятеро дітей, має дев'ять внуків і вже одного правнука.

Ще з дитинства пам'ятаю, що як тільки свято — усі її брати і сестри із сім'ями у тітки Марії, інша подія — важлива чи менш важлива — знову всі у Марії. І вона до кожного з теплотою і любов'ю. А інакше й не сходились, не збирались би у неї всі гуртом, якби не було отого тепла у її серці. Ще й зараз в усіх дорога одна — до мами, до тата, але обов'язково поверне стежиною до тітки. Так не в усіх буває, правда? Не раз доводилось чути журбу старших людей, що ніхто не заїжджає, не заходить, що одиноко. А чому?

Марія Миколаївна зараз горнеться до внуків, а вони кажуть, що бабуся у них найкраща у світі. Лише так званих хатніх внуків баба Марія має четверо: Богдана, Софійку, Сергійка і Ванюшку. Вони один перед одним горнуться до бабусі, засвідчуючи свою любов.

— Вони ж все зі мною і зі мною. Бо і невістка, і син у сільськогосподарських клопотах. Посадити, посіяти, зібрати і все інше — то їхня робота. А роботи у селі, хоч відбавляй. Тож діти залишаються зі мною. Хоча останнім часом, здоров'я ж то вже не те, старших стараються забрати із собою, з двома легше. А коли діти вдома і не дуже зайняті роботою, то відправляють мене до дочки, яка неподалік живе, аби трохи відпочила від дітей. Та, буває, що піду, а слідом вони за мною, особливо Богданчик та Софійка. Я їх всіх люблю, а вони мене. То так годять тепер. І шкарпетки, і взуття принесуть, а Софійка ще й розчесати просить, аби дозволила, ще й хустку завертить…

У ТРИНАДЦЯТЬ З ПОЛОВИНОЮ ЛІТ — НА СЕЗОН

— Нас у батьків шестеро дітей було, — розповідає Марія Миколаївна. — Брати до школи ходили, а я з сестрою Яриною вдома були, нас не пустили. Сказали, що дівчатам вдома робота знайдеться. По сусідству діти були, то якісь, видно, хитріші, втікали з дому до школи й закінчили один клас чи більше — навчилися грамоти. А ми ні. Вже якось самі здобували найпростішу науку. І тепер по складах потроху прочитаю і гроші порахую. А внуки просять, аби казку почитала їм. Отак, по складах, разом і читаємо з меншими.

Мама дояркою деякий час працювала, то я завжди їй допомагала. Ферма близенько була і дитинство моє на фермі про-  йшло. У років сімнадцять влаштувалась на роботу також дояркою, то така рада була, що мене, малу, взяли на ферму. Але до того часу я ще їздила на сезонні заробітки. Перший раз поїхала у тринадцять з половиною років. Мені така охота була поїхати. Тітка наша була на заробітках у Америці, то розказувала, як було. Слухала її з великою цікавістю. Думала, поїду і я, згину то згину — так і буде, але поїду, то буде хоч що розказувати. А були ж то ми на заробітках на Волині. І сміх, і гріх. Тоді, хоч і дитина ще, рвалась на важчу роботу, щоб більше заробити, то як обсипали чиряки, думала, пропаду, так знемоглася. Привезла три метри (центнери. — Ред.) зерна і грошей трохи. То меншим брату і сестрі купила по кофтині, а батькові штани теплі, ватні, собі лише клапоть матеріалу на хустину — на плаття не вистачило грошей. Разів з чотирнадцять була на заробітках, а так все життя на фермі. Спочатку дояркою, потім телятницею, свинаркою. Колись навіть і в декретну відпустку ніхто не йшов. З дітьми і на поля ходили, в ланку, і на ферму. Старшого сина, пам'ятаю, брала на ферму навіть ще коли був у сповитку, бо не було на кого покинути деякі дні. А так то на свекра покидала їх, свекруха рано померла. А свекор добрий був, до закінчення своїх земних днів разом з нами проживав.

Дивлюся зараз, скільки то людей безробітних, а тоді всі на роботі, влаштовує вона тебе чи ні, на роботу йдеш. Декілька разів пробувала розрахуватися з ферми, бо ж важко було, і на роботу, і дітей годувати, а зарплата мізерна у нашому колгоспі. Та не втримувалася довго вдома — приходила ціла делегація разом із дільничним міліціонером. А в хаті брага, тож відразу й погоджувалась працювати далі. І то не тільки до мене такі делегації ходили, а до всіх, хто тільки надумає роботу покинути. Ще й землеміра з собою візьмуть, зайвий клапоть землі відміряють, і люди, аби не забрали його, погоджувалися працювати далі. Отак і жили.

РАНО Й ВДОВОЮ ЗАЛИШИЛАСЬ

— Не балувало мене життя. Скільки всього пережила! Яких труднощів і якого болю, було, зазнавала, а жити хочеться, — продовжує розповідати тітка Марія, втираючи сльози. — Жити тепер добре. І на роботу не біжиш, і пенсію дають… Хочеться жити. Хоча вже й здоров'я немає… А дивлюся на внуків, так хочеться їх ще поглядіти, потішитись, вже ж знаю, що все одно помирати треба, а покидати їх найбільше шкода. Своїх дітей чомусь так не шкодувала. Не було часу. А внуків, якби можна було, в душу вклала б — так їх люблю…

Марія Миколаївна залишилася вдовою ще як майже всі діти малими школярами були, окрім найстаршого Миколи, який вже мав свою сім'ю. Довелося самій менших четверо на ноги ставити. Ох, а скільки біди пережила! Ночі не спала, мордувалась, поки Микола був у Афганістані, але, Богу дякувати, вернувся живим. А за малесенькою внучкою, яка трагічно загинула, ще й зараз серце рветься, не може знайти спокою. Поховала і дочку, якій ще б жити та жити… Зранене серце бабусі та матері ви-тримало, здавалось, такий біль, який і неможливо витримати...

— Всяко було, було й добре, й погано. Але сліз то вистачало… Не балувало мене життя, не балувало...

А З НЕВІСТКОЮ, –

ЯК З РІДНОЮ ДОЧКОЮ

Тітка Марія живе під одним дахом з найменшим сином Василем та невісткою Світланою. І ніколи не чула ні від кого, щоб якесь непорозуміння було між ними, щоб сварилися чи ображали одне одного. Завжди у злагоді та мирі. Тож поцікавилась у Марії Миколаївни, як умудряється з невісткою душа в душу жити.

— Невістка вже дуже хороша у мене. Сваритися не вміє, і ми, Богу дякувати, ніколи не сварились. Якщо щось і скажемо одна одній, то хорошенько, без ніякого крику чи докору, бо ж всяко буває у житті. І вона мене розуміє, і я її. Раніше, то все і вона, і син радились зі мною, що робити, де посадити, де посіяти та все інше. Тепер ні. Не хочу вмішуватись — вони молоді, хай самі господарюють. Ото тільки піду на поле, як на екскурсію, подивитися, що там росте і як доглянуте. А так при домі я, все з внуками сиджу. І їм добре, що є на кого дітей, хату покинути, і мені добре, бо ще потрібна їм. І хоча діти частково на мені, ще жодного разу невістка нікуди не пішла, аби не сказати, куди йде, і не перепитати, чи посиджу з ними.

Час невблаганний. Зрубцював обличчя тітки Марії, але та доброта, те тепло душі і серця аж промениться в її очах. Доброта вічна, вона не вмирає. Навіть у пам'яті…

Валентина БОРЗОВЕЦЬ

с. Велимче