Сім’я Галини і Віталія Савчуків із села Броди не вирізняється особливим шиком серед односельчан. Жінка – кухарка на шкільній кухні, чоловік працює по господарству, їздить на заробітки. Живуть, працюють, синочка годують. А світловолосе хлоп’я з любов’ю горнеться до мами, тата, допомагає, чим може, й хоч і знає, що він – прийомний син, але це ніколи не перешкоджало їхнім теплим стосункам.

Їх спільна історія почалася вісім років тому, коли новоспечені батьки забрали із будинку дитини у Луцьку малого Андрійка. Йому тоді було два рочки і чотири місяці. А цим подіям передували непрості роки подружнього життя. Віталій Несторович і Галина Степанівна не мали діток. Про те, щоб взяти у сім’ю чуже дитя, навіть і не думали. Але одного дня до них прийшла подруга і запитала, чи не бажають вони взяти на виховання новонароджену дівчинку з районної лікарні, від якої хоче відмовитися мама. Вони не пристали на цю пропозицію, але Галина Степанівна все-таки поїхала в лікарню побачити немовля. І коли вона притулила до грудей дитятко (зі сльозами на очах ділиться сокровенним жінка), щось перевернулося в душі. Тоді зрозуміла, що їй більше неважливо, чужа ця дитина чи рідна. Біологічна мати дівчинки вагалася з рішенням, а зрештою виявилося, що вона білоруської національності і з оформленням документів буде дуже складно, практично нереально.

Материнське серце шукало того тепла, яким віяло від тієї дівчинки. Тож Галина Степанівна подалася до Луцька, у будинок дитини. Вона цілеспрямовано шукала дівчинку для всиновлення. Довгий час не складалося. Не відчувала жінка потягу до тих діток, з якими її знайомили. Не раз і не два приїздила до Луцька, вже особисто знала персонал дитбудинку, але щоразу поверталася додому ні з чим. Добігав кінця рік від подачі документів на всиновлення. З дитбудинку зателефонували, що є хлопчик, якого можна забрати у сім’ю. Галина Степанівна одразу ж поїхала туди. Маленький рудоволосий Андрійко одразу припав до душі. Жінка готувала себе  до того, що дитинка може бути особливою, потребуватиме особливої уваги і піклування, але що це буде руденький хлопчак, навіть подумати не могла. Залишалося одне – сказати чоловікові. Про те, якого кольору волосся у дитини, по телефону й словом не обмовилася, сказала тільки, щоб збирав речі і приїжджав. (Галина Степанівна розповідає про події восьмирічної давнини, але вона переймається так, ніби це було вчора. Вона відтворює все до найменших дрібниць, витираючи сльози). Віталій приїхав. Коли стали підніматися сходами, їм назустріч працівниця дитбудинку вела хлопчика, того, рудого, маленького, з добрими оченятами. Хлоп’я облишило руку своєї супутниці, кинулося по східцях униз, прибігло до чоловіка, простягнуло рученята і мовило: «Тата». Віталії Несторович узяв хлопчика на руки і сказав: «Це наш син». Такої реакції чоловіка Галина не очікувала. Вони плакали від радості удвох.

Пройшов ще якийсь час, доки владнали питання з документами та отримали всі можливі дозволи. Той день, коли Андрійко вперше опинився вдома, сім’я пам’ятатиме, скільки житиме. Це було чи не найбільше свято у їхньому житті. До святкового столу покликали рідних, близьких і друзів. Батьківському щастю не було меж – нарешті в їхній оселі залунав дитячий щебет. Хоч Андрійко й був охрещений, але нові батьки не знали, як і де це відбувалося, тож за кумів узяли найкращих друзів, тих, хто вселив у серце Галини Степанівни думку, що варто взяти дитинку на виховання.

З тих пір минуло вісім років. Андрій – вже учень шостого класу. Мама пригадує, як виховували синочка, якими були перші дні його перебування вдома, як намагалася звикнути до мови хлопчика, не могла зрозуміти його слів і просила, щоб показав пальчиком, що йому треба. Час швидко сплинув. Зараз щаслива мати розповідає, що сина цікавить техніка, що допомагає батькам по господарству. Інколи навіть занадто прагне допомогти. І хоч успіхами в навчанні не вирізняється, але він – «хазяйська» дитина. А мама зараз і не уявляє, як би було, якби тоді взяла не його, а когось іншого. Можливо, доля сама так розпорядилася, щоб довгий час вона їздила у пошуках дитяти і зрештою знайшла того,  хто став їй рідним у душі, хто звеселив серця подружжя.

Галина Степанівна показує сімейні фото. На них усміхнений, щасливий Андрійко і не менш щасливі батьки. Зізнається жінка, що з 2007 року, коли у їхній сім’ї з’явився Андрій, і до сьогодні всього вистачало. Були різні випробування. Ні чоловік, ні жінка ніколи не приховували від сина, що вони йому не рідні батьки. Десь глибоко в душі жив острах, що виросте Андрій, відшукає рідну матір, покине їх на самоті й забуде, яким було його дитинство у сім’ї Савчуків. Якось навіть обмовилася про це синові. А він, не вагаючись, відповів: «Мамо, я люблю тільки Вас і тата. Ви – мої батьки, рідні батьки».

Галині Степанівні зараз п’ятдесят років. Коли всиновлювали Андрійка, було 42. Але в душі вона – молода, а, може, навіть юна жінка, бо хвилюється, переймається за своє дитя. Вона, як ніхто інший, знає ціну дитячого сміху, знає, як добре, коли є для кого жити і коли за все син відповідає словами: «Мамо, тату, я люблю вас!»

Марія ЛЯХ

с. Броди