та дізнався про це лише тоді, коли усвідомив, що таке Україна

Павло Миколайович Філобоєр проживає у Велимчому. Він та його діти з внуками єдині з таким прізвищем – Філобоєрів в Україні більше немає. Та й не було ніколи. Саме Павло започаткував його у дитячому будинку, де зростав і виховувався впродовж мало що не семи років. Тоді з маленького Філозофа зробили Філобоєра, а, може, і раніше, у тюрмі, де народився. Нелегким життя було у хлопчика в сиротинці, де навіть поняття, уявлення не мав, що таке мама, мамина ласка і любов. І коли чув від старших діток про це, дивувався хлопчик, не розуміючи, про що вони говорять. Але вслухаючись у розмову, відчував, що мама — це щось таке хороше…  Діти мріяли про маму, і Павло мріяв… І коли опинився в її обіймах, відразу по всьому тілу пішло щось таке незвідане і тепле, що подумав, може, це і є любов, мамина ласка і ніжність… Хоча в перші хвилини зустрічі й не тямив, чому та жінка, що назвалась мамою, зі сльозами на очах його цілує, пригортає…

Павло Миколайович народився у Львові, у тюрмі.  Мама з татом були засуджені за зв’язок з УПА. Маму на четвертому місяці вагітності — у тюрму, у Львів, потім – у Мордовські табори,  а тата – в Комі АРСР,  на шахту.

Миколай Філозоф — тато Павла – у      1944-у разом з односельцями пішов на фронт Другої світової війни, а коли повернувся, з часом дізнався, що дружина Тетяна разом з його сестрою давала притулок дружині вояка УПА. І вже у жовтні 46-го року за зв’язок з УПА засудили не лише його дружину і сестру, позбавивши волі на десять років, а і його — фронтовика. А батьків за зв’язок із бандерівцями, так говорили у селі, побили, хату спалили…

— Я народився у Львові, в тюрмі у лютому 47-го…  Мама розповідала, що трохи часу був з нею, можливо, до року, а потім забрали у дитбудинок у Росію, у місто Красносвободськ… Коли Сталін помер, батьки потрапили під амністію, їх реабілітували. Та батько додому не повернувся, одружився на засланні та ще й мамі радив, щоб не забирала мене з дитбудинку, що самій, без мене, вдасться краще влаштувати своє життя… Та мама є мамою, вона, як тільки була звільнена, відразу приїхала по мене.

— Павле Миколайовичу, а мама знала, де син, впізнала Вас?

— Мама знала, де я – переписувалась з вихователями дитячого будинку, навіть фотографії їй пересилали, а мені читали від неї листи. А коли приїхала мама у дитбудинок, нас всіх вишикували і сказали їй: впізнавай свого сина. Мама відразу до мене підійшла, а вихователька звірила по документах і підтвердила, що я її син… Хоча вже тоді в мене було прізвище Філобоєр. Мама плакала, мене обіймала, все тулилася, горнулася, а я думав, і чого вона так робить… Я був щасливий, я відчув її тепло і любов…

— Пам’ятаєте про життя в сиротинці?

— Вже коли підріс, коли в  школу став ходити, то пам’ятаю з того часу. Діти навчалися разом чотирьох класів — 10-12 дітей, а старші вже ходили в сільську школу. Пам’ятаю, в лісі ми збирали соснові шишки – заготовляли на зиму замість дров. Бо ж були ще малі – дров не заготуєш. Їх то привозили в дитбудинок, але дітям самим треба було порізати, поколоти, а ми ж малі-малі, то топили свої грубки шишками. А жили у кімнатах діти за віком і кожен сам топив свою грубку.  Бувало, печиво, яке нам давали, інше щось добреньке, не їли самі, а віддавали старшим дітям, аби тільки нам дали хоч трохи дров.  Одного разу вкрали у них одне поліно, вкинули в грубку, то ще гірше наробили, бо те поліно попотліло – все тепло тим часом вийшло… Пам’ятаю, що як тільки вечір,  у нас темно, не було світла…

— А як так вийшло, що прізвище інше у Вас?

— Мамине дівоче прізвище Кузьома, а батькове — Філозоф. Видно, коли я народився, напевно що, лікарі своїм почерком так написали Філозоф, що потім, його розшифровуючи, вийшло Філобоєр. Вже у дорослому віці хотів переписати себе і свою сім’ю на рідне прізвище. Але, як стали розбиратися в Ратному зі мною і моєю проблемою, то в результаті — свідоцтва про одруження батьків не знайшли і порадили їхати у Львів, де народився. А там у книзі про народження написано так, що й не прочитати добре, чи Філозоф  чи Філобоєр. Ще й доплатити треба було немалі гроші за зміну прізвища,  тож порадився з дружиною і залишилось так, як було, та вже й звикли до прізвища Філобоєр. Тепер нас, Філобоєрів чоловічої статі, одинадцять чоловік. Такий випадок з прізвищем стався не лише зі мною. Ще знаю одного хлопця з Любешівського району  на прізвище Тимонін, а рідне його по батькові Тімонік. Він приїжджав до нас у Велимче, до мами, шукав, бідний, свій рід. Він, коли був у сиротинці, залишився без мами, вона померла у тюрмі, і він нічого не знав про родину. Пам’ятаю, коли він дізнався про смерть мами, так плакав, так плакав… Там, у сиротинці, він виріс, закінчив школу, технікум і все шукав родину. Лише коли пішов у армію, то командир підказав, як шукати. Отак тоді і приїхав до нас, до моєї мами з надією, що вона, можливо знає, хто він і звідки. Батько його живим був. Жив разом з іншими своїми 4 чи 5 дітьми в Любешівському районі, і його чогось не забрав з дитбудинку…

— Коли ви з мамою повернулися додому, у Велимче?

— Наступного дня, як тільки приїхала мама по мене у дитбудинок,  ми відразу ж поїхали у Велимче. Та як приїхали, не було де жити, батьківську хату забрали, тож поселилися у баби по маминій лінії, а в тій хаті разом з нами дванадцять душ жило. Тіснота! Спали на підлозі, на ряднах, пос-тійно відчували холод.  А в дитячому будинку у кожного своє ліжко було, гарно застелене – навчили нас ще малесеньких це робити…

— А з батьком коли зустрілися?

— З батьком, можна сказати, і не зуст-річався. Він приїжджав у Велимче – тут же родичі живуть. А мама мене все ховала від нього,  наказувала, щоб подалі від батька тримався. А одного разу, коли я ходив у четвертий клас, він прийшов у школу, мене викликали і пам’ятаю його здивування, що я у куфайці, бо ж він нам присилав аліменти, на той час немалі гроші. Але мама ті гроші збирала на хату. Він тоді разом з дружиною пішов у канцелярію школи, а я побіг додому. Більше  батька не бачив. Хоча його можна дещо зрозуміли, воював, а довелося сидіти, але ту пораду, що він давав мамі, аби мене не забирала з дитбудинку, забути не можу… А потім у мене померла мама, правда, вона одружилася вдруге, народила разом з новим чоловіком двоє діток. Я тоді перейшов у одинадцятий клас і влітку поїхав на заробітки під Володимир-Волинський і майже відразу прийшов лист, що мами не стало. І я залишився без нікого…

— Як далі склалося життя?

— Їздив по сезонах. Одружився.  Живу у тій хаті, яку мама купили на аліменти, що батько платив, добудував її. Маю п’ятеро дітей, п’ятнадцять внуків.  Все життя в колгоспі працював водієм, був членом правління колгоспу, депутатом сільської ради двох скликань, і маю мінімальну пенсію… А зараз з дружиною потрохи господарюємо вдома, та здоров’я немає.

— А яке місце посідає Україна у серці?

— Я люблю свій край, люблю Україну і всім серцем за Україну – єдину, неподільну і незалежну…

Валентина БОРЗОВЕЦЬ