88-річна Варвара Лахтюк (Кошелюк), — уродженка села Річиця. Зовсім юною, ще за Польщі, довелося залишити їй рідне село і зустріти на своєму життєвому шляху чимало випробувань. Тепер зігріває старість Варвари Хомівни єдина донька у Ратному, а хатина на хуторі Херма Поступельської сільської ради, будівництво якої відстояла у свекрухи і звела за триста рублів, стоїть пусткою.

Мама Варвари Хомівни ще зовсім молодою відійшла у Вічність і залишила трійко малих діточок. З молодою мачухою, яку батько привів до хати із байстрям, дівчині жити було нестерпно. Не заступався він за своїх дітей, бо, як каже Варвара Хомівна: «Умре мати — осліпне батько». Довелося ще підлітком, від нелегкого життя у рідній хаті, найматися Варварі до людей на роботи. То ж, видно, неспроста побутує й народна приказка: « Лучче людям робить, ніж мачусі годить!»

— Зовсім малою була, навіть не тямила, що й мама померла, тільки так в пам'ятку ввійшло, як сварили мене: «Мати лежить на покуті, а ти співаєш...» Кобила її вдарила, коли годувала, ой, ще й лежала недужа довго, — розповідає Варвара Хомівна. — Брати то ще молодші за мене були, їх батько глядів, а мене, поки здужала, баба. Як я до батька прийшла, не зжилася із мачухою і подалася світ за очі. Аж у Кобрині найнялася до людей пасти корів. Та все ж любив мене батько, приїхав, як зараз пам'ятаю, верхи на білому коневі, і забрав додому. Не довго у рідних стінах витримала, найнялася пастухом у Дивин. Як йшла, то батько попередив:"Ідеш — іди, якщо тобі вдома погано, але забирати вже не буду." Та й не до мене йому було, бо ще трьох дітей мачуха народила. Брат живе у Річиці, то з ним знаємося, а сестри повиїжджали, мої ж рідні братики вже повмирали. Мені Бог послав довгого віку, батькові — 96 років, а його матері — 114, але то вже не життя...

У Дивині два роки Варвара працювала у чужих людей, заробила спідницю і хустку, своїх дітей хазяї шкодували, а з бідних сімей на різні роботи наймали. Покликали Варвару, якій на той час було уже п'ятнадцять років, доглядати худобу та господарство у Поступель, де й застав її фронт у 1944-у.

— У Поступлі були совєти, а німці — у Ратному, Комаровому, а на Піщині(Пісках-Річицьких. – Авт.) такі були постріли, що ото, як гарячий камінь кинеш у холодну воду, а він шипить та свистить, так і то. Снаряд попав у хлів хазяїну і знищив усі його запаси, ледве я зосталася жива, бо якраз хотіла корів подоїти, — переказує тогочасні події Варвара Хомівна. — Солдати усіх людей відправили із села, більше тижня ми тремтіли у соснині за Бузаками від пострілів. Казали, що німці із Піщина на Річицю наступали, то совєти їх виждали у лісі і так «покосили», що вони були розкидані, як ото часом дрова по подвір'ї. Як стихло, люди почали добиратися до своїх домівок, садили картоплю, сіяла овес, ячмінь. Я додому у Річицю не верталася, у того чоловіка пробула рік, а там два роки в одних людей дітей гляділа, три роки в других. Окрім дітей, ще й по господарству лад давала.

— У свої молоді роки не мала часу на дівування, а у одного свого вихованця, Павла Коруся, навіть на весіллі була. Живе Павло у Ратному, не так давно я його бачила, але мене, стару, він не знає, — каже Варвара Хомівна. — Не було у моєму житті ні радощів, ані веселощів. А нав'язався кавалер, коли гляділа дітей у Зоряному, раділа, що це саме моя доля. Любила. Хороший був хлопець. Думала, матиму довгоочікувану щасливу сім'ю. Хоча попереджала мене знайома сім'ї мого чоловіка: « Як мені тебе шкода, дитиночко, ти із свекрухою не будеш жити, вона ж така вередлива, за що небуть очепиться». — А я їй: «Я все зроблю, треба буде — стерплю, але догоджу...» — Натомість почула: «Не догодиш, дитиночко, вона старшу невістку розвела і тебе розведе...»

На ті слова закохана і щаслива Варвара, яка невдовзі народила донечку, не зважала, провела чоловіка з журливим серцем до армії. Провела, але не дочекалася... Усе-таки слова мудрої жінки виявилися пророчими: через півроку вони розлучилися.

... Шукав сімейного щастя чоловік не з Варварою, а з іншою жінкою, не зважав і на новонароджену донечку, а з часом, у його так званій сім'ї, народився син. Усе, здавалося, було для другого щасливого шлюбу, та на чужому нещасті своє не побудуєш. Невірною виявилася друга дружина, а чоловік почав топити горе у горілці, не раз доводилося йому терпіти стусани від її залицяльників.

— Донечку назвала Марійкою і жили у свекрухи, куди ж мала дітися із немовлям на руках, але вона почала мене гнати з хати, — розповідає Варвара Хомівна. — Її доньки були проти, що я у їхній хаті залишалася, може, ще й мій так званий чоловік підговорив свою матір. Точно не знаю, не буду казати, але мені було непереливки: не було кому за мене заступитися чи дати якусь пораду. Почала просити, щоб хоч сіни мені віддали, та де там, і чути не хотіли. Пішла тоді до сільського голови, розказала, що й до чого. Він розрадив та й добро дав, щоб від'єднувала сіни і добудовувалася. Свекруха навіть у суд мене намірилася подавати, та коли голова сказав, що буде мені за свідка, трохи втихомирилася. Продала я корову, яку вигодувала, купила лісу. Хоч чоловік мене покинув, але його дядьки, двоюрідні брати, підтримували і ні в чому не відмовляли. Тож я за 300 рублів хату поставила. Чоловік приходив із свекрухою, просився, щоб забрала до себе. Ні, не захотіла більше із ним під одним дахом жити, півроку хватило, щоб нажилася на усе життя. До матері він тоді в істериці кричав: «Нащо ти мене розвела із Варварою? Я ж її любив, я б її не покинув!» Бувало, прийде та й просить: «Дай хоч подивлюся на тебе...». «Дивись, кажу, та й іди з Богом». Не хотіла нічого спільного мати з ним, бо боялася, адже було таке, що й руки протягував до мене, а ні з іншими чоловіками. А сваталося їх чимало, та усе якісь непутящі. Ніхто з хорошої сім'ї на бідну, неграмотну дівчину не хотів дивитися.

Ще минулого року Варвара Хомівна косила біля своєї хатини. Навчилася жінка за життя майже усю чоловічу роботу виконувати, увесь час працювала у колгоспі, була передовою. Розповідає, що, бувало, йшла, а від сліз стежки не бачила... Трохи легше Варварі стало, коли зять до хати прийшов. Хоча попервах і не рада була його появі, бо ж дочка розписалася потайки у сімнадцять років. Каже жінка, що тепер на хуторі Херма багато хат пусток, бо молодь не хоче там жити, майже усі побудувалися у Ратному. І доньці у селищі спромоглися на хату. За своє життя Варвара Хомівна вигодувала і здала 13 биків, було, що й по дві корови тримали, коня. Зять слухав і підтримував, могли й порадитися і гроші відкласти. Спочиває він вже на тому світі, похоронила бабуся й онука. Живе Варвара Хомівна із донькою, яка двадцять п'ять років пропрацювала медсестрою у центральній районній лікарні, і час від часу радіє дорогим гостям — внукам і правнукам.

Леся ГРІНЧУК