Молода багатодітна сім’я Василя Яковича і Ніни Антонівни Сичів, у яких п’ятеро малесеньких діток, проживає у Датині, мало що не в райському куточку — ген за селом, понад річкою, а трохи далі – ліс.

Ні тобі сусідів аж надто близеньких – за крок від обійстя, ані їхніх курей чи собак, які, так часто буває, набридають ближньому. Навкруги тиша і краса. Їх оселю, проїжджаючи невеличкою бічною вулицею села, ще здаля видно поза будинками датинців. І відразу ж враження: тут живе господар. І хата добротна, і хліви, і теплиця видніється, і пасіка,  і ставок… А вузесенька вуличка, що веде і до їхньої хати, і ще до найближчої від Сичів, висипана шлаком – її побудували разом з сусідом Валентином Будніком. Господарі.

Василь Якович довго ходив у холостяках. Чи то в селі не міг підібрати собі дружини, чи то доля така, що одружився лише вісім років тому, коли життя настукало 40 літ від роду. Позна-йомився з Ніною, перебуваючи у гостях у брата під Луцьком. І, незважаючи на різницю у віці — дівчина молодша аж на десять літ, — з часом побралися. А там рік за роком – то синочок, то донечка: Антон, Світлана, Марія, Саша, Матвій – найстаршій дитині сім років, найменшенькому немає ще й року. Тож, зрозуміло, мамі є біля кого ходити і чим зайнятися. А татові також, бо він і на полі, і щось там майструє, ще й з дітками посидіти треба – тож часу на відпочинок немає аж ніяк.

Ще парубкуючи, Василь став повновладним господарем на дідівському обійсті – перебрався від батьків жити на хутір і помаленьку облаштовував своє життя. Збудував хату  і літню кухню, а зі старої дідівської хати зробив сарай, за яким добротне, велике овочесховище, аналогічного, напевно, на всю округу не знайдеш. Він його утеплив, і ніяка зима для картоплі, моркви, буряків тощо не страшна, і скопців не потрібно ні з чим закопувати та укривати на зиму.  І все своїми руками: він і будівельник, і штукатур, слюсар, і столяр, зварювальник і водій, і все інше робити вміє. Що б не робив, за що б не брався, до всього докладає уміння і хист, так-сяк у нього не проходить. Й однієї роботи ще не закінчить, а вже наміри про іншу не дають спокою, бо і те хочеться зробити, і інше, а ще ж на полі роботи, а роботи.

Має сім’я Сичів тільки біля хати півтора гектара ріллі – тут намагається все посадити і посіяти, бо ж близенько, на поле можна вибігти на хвилину-другу, то не те, що десь далеко добиратися до свого клаптя землі — на далеких полях в основному сіють зернові. Як і всі селяни, для продажу стараються  садити картоплю, сіяти моркву, але, як і всі, мають майже щороку проблему, де здати і за якою ціною. А ще Сичі займаються вирощуванням капусти – один рік зароблять копійчину, інший – порахують збитки.

— Цього року і ціна хороша на сільгосппродукцію, — говорить Ніна Антонівна, — але посадили картоплі менше, і моркви менше посіяли, капусти також. Рік на рік не попадає і з врожаєм, і з ціною. Одного року півгектара капусти посадили, то у землю і закопали майже всю. Ніхто не брав, по 50 копійок за кілограм продавали, аби тільки віддати — люди підводами під’їжджали – дещо збули, а скільки-то довелося  переорати! Отак і живемо.

У господарстві Василя та Ніни Сичів корова, кінь, трактор, автомобіль, хоч і старенький, але ж є, і у хаті всі зручності – газ, вода, тільки ось телевізора немає.

— Ні у мене, ні у дружини немає часу телевізор дивитися, — говорить Василь Якович. — Радіо слухаємо, газети інколи читаємо. А телевізор дивитися – то одне кіно, то інше – підсядеш – і вже роботи немає. Як діти підростуть, то комп’ютер купимо, а поки що хай зростають і спортом займаються.

— Ви все у роботі і в роботі, а вільний час буває?

— Вільного часу у нас немає, — говорить господар, — у мене жилка така, що треба щось робити та й робити, інакше не можу.

— У вас відразу за хатою, за полем – річка. Напевно, Ви завзятий рибалка, бо, здається, жити попід річкою і не бути рибалкою просто неможливо?

— Ні, я не рибалка. Риби у річці мало, а сидіти і чекати, коли клюне, то не моє. Якби ще «не тягти лямки» на землі, то, може, і рибалив би. А так, поки сидітимеш з вудкою, на городі все пропаде. Один раз у рік піду на річку — оце і вся моя риболовля. Хоча любителів порибалити багато на річці буває, особливо з Ковеля приїжджають. А я біля хати два ставки викопав: рибу запускаємо, годуємо її і маємо, отут і ловимо. І не мисливець я, хоча зайці, буває, по городі бігають і господарюють. Качок на річці вистачає, але я не любитель м’ясного – хай собі живуть! А приїжджі не дають їм спокою. Відразу скажу, що і не грибник. Поїдемо один-два рази коником у ліс, назбираємо тих грибів мало не цілий віз, і нам достатньо – законсервуємо, насушимо.

— Зате, напевно, віддаєте душу, господарюючи на пасіці?

— Пасіка раніше була велика, бачте, скільки вуликів – більше двадцяти бджолосімей було, а тепер мало, але меду на сім’ю вистачає. І біля бджіл ходити треба час мати.

— П’ять таких малесеньких діток багато забирають часу та енергії. Важко годувати?

— Нелегко. Всього хватає з дітьми. І хворіють, і пустують. Але недарма кажуть: малі діти – малий клопіт… Далі побачимо.

— У Вас десять років різниці – це нічого для сім’ї? Не відчуваєте цю різницю у поглядах, мріях і діяннях?

— Не сваримось, не б’ємося, може, і посваримось трохи, скажеш щось не так. І я не права буваю, і він, буває. А щоб по справжньому сваритися, то ні, — відповідає Ніна. -  Чоловік у мене не п’є, не курить, хазяйновитий. Все вміє робити, ще й мені старається допомогти з дітьми, то чого ще хотіти?!

— Але ж ви від зорі до зорі у роботі. У селі вас навіть прозивають куркулями. Не хотілось легше жити, на дивані полежати?

— Так, ми у роботі і у роботі – натура така, — говорить Василь. -  І все стараємося зробити і заробити якусь копійчину. Все проходить через мозолі і піт. Колись, поки парубкував, їздив не сезонні заробітки, а тепер не можу, бо ж діти малі, тож стараємося заробити на місці, вдома. Та так часто буває, що, важко працюючи на землі, з  пустого в порожнє переливаємо.  Сіємо, садимо — то засушить, то затопить – коли річка розливається, буває, вода на поля піде, мало що не до самої хати, то ціни немає... Отак і живемо. Та рук не опускаємо. А все, що нажите, то нажите нашою працею…  Хоч як важко на селі жити при такій системі, та хочеться і те зробити, і те зробити… І діти ж ростуть…

Сім’я Сичів у дружбі і любові, у праці, у радості і щасті -  все удвох і все на двох. На те вона і сім’я, щоб ділити все порівну, щоб поважати один одного, цінувати, любити, прощати і радіти життю, незважаючи на труднощі…

Валентина БОРЗОВЕЦЬ

с. Датинь