Коли проїжджали вузесенькою вулицею села Сільце, шукаючи найстарішу жительку, про яку сказали у селі, що такої роботяги у таких літах ніде не знайти, в очі впала чепурненька хатина. Невеличка, чисто-чисто побілена, і біля хати гарно, охайно, аж вражає, настільки та хатина поєднана з давниною. А за нею справжнісінький «шевченківський» хлів, накритий соломою... Саме на цьому обійсті і проживає Федора Олександрівна Забродець, якій дев'яносто чотири роки.

ЯКЩО  ПЕРЕСТАЄШ  РОБИТИ, ТО  НЕ  ТРЕБА  Й  ЖИТИ…

Сусідка, в якої спитали, де живе Федора Забродець, відразу попередила, що бабусю навряд чи застанемо вдома, бо на поле любить побігти, без роботи і хвилини не всидить. І насправді двері до бабусиної хати були на замку. І та ж сусідка, Ольга Гаврилівна Данилюк, яфка є двоюрід-ною сестрою Федори, стала нам за провожату, завела до неї в поле. Старенька, маленька бабця якраз садила біб. Рядочки рівні-рівні і кожен добре всипаний попелом. Поряд росте невеличка грядка цибулі.

— Сотих із п'ятнадцять маю поля, — стала розповідати Федора Забродець. — Але обробляє його мій племінник. Я то сама роблю все, що можу. Оту цибулю два дні садила. Бо ж то тільки на дорогу туди і назад скільки-то часу потратити треба (дорога для здорового чоловіка у три-п'ять хвилини ходьби). Стараюся робити все, бо якщо робиш, то живеш, а як перестанеш робити, то й не треба жити… Ось тут капусту посаджу, тут огірочки посію… Як пороблю, то і спати легше, і болю ніякого не чую. А як неділька, полежу, і все тіло болить уже...

— Федора встає щоранку о 7 годині, рівно годину одягається, — розповідає моя провожата. — А далі варить їсти. Вона охоча до кухні. І пирогів напече, і вареників наварить, і налисників зробить, борщ, кашу любить. Я, коли була малою, хоч і одиначкою у батьків зростала, весь час до них любила бігати, бо завжди у тіток все смачненьке було. Бабуся лише років із три, а, може, чотири, як корову продала. Зараз тримає чотири курочки і півня. Щосуботи завжди миє у хаті підлогу, пилюку витирає і миється сама, а вже в понеділок пере одяг, в якому ходить. Більші речі, то племінник Василь, який до-глядає за бабусею, забирає прати. Бабуся сама і підкосить траву біля хати, нікому не довірить, і у квітнику пополе, що завгодно зробить. Вона постійно у русі.

Боїться бути без роботи, бо вважає, що ти вже не жилець, якщо нічого не робиш. Вона навіть сама на яблуню залізе по драбині, гілля зайве пилкою обріже. Якось одна жіночка їхала попід хатою, як побачила бабусю на самому вершечку яблуні з пилкою в руках, то й хрестилася, аби вона не впала…

Федора Олександрівна рано залишилась сиротою. До роботи звикла, та, втім, без роботи не уявляє свого життя. Біля телевізора ніколи не сиділа, бо, вважає, що він тільки забирає час. А працювати, особливо влітку, є де, аби встигала, а взимку то в'яже щось, то роз-плутує, та ще й поспішає — разом і варить, і прибирає.

— Таких людей, як баба Федора, мало є на землі, — продовжує Ольга Гаврилівна. — Дуже охайна. У хаті — чистота ідеальна, ні ганчірки якоїсь брудної, ні ложки чи тарілки. Все чисте-чисте… І не скупа баба, що має -  тим поділиться. Минулого року дуже вродив біб у неї, то попороздавала. І роботу разом мала, поки його полупила.

ОДНА ДОЛЯ НА ТРЬОХ

У цій батьківській хатині, в якій проживає баба Федора, зростало шестеро дітей, і так сталося, що три сестрички залишились у ній довіку. Ніколи не були заміжніми, правда, одна з них мала сина. Одна із сестер ще раніше померла, інша — три роки тому, і ту, іншу, бабуся Федора доглядала, навіть зовсім нікудишню, лежачу. Поховала її, пам'ятник поставила. А тепер ходить на кладовище, провідує сестер, батьків, то квіти посадить, то посапає, то піділлє, аби не зів'яли.

— Кладовище від нас недалеко, але довго йти, — бідкається бабуся. — Недавно пішла о третій годині, повернулася о восьмій. Ось такий з мене ходок. Але вже дня немає. Прожила його. Поки сестри були живими, то добре було. Веселіше. Було з ким поговорити, порадитись. А одній важко. Дуже важко. Все сама та й сама. Я якось зроду по людях не ходила. Кому я потрібна?! І до мене з чужих ніхто не заходить. Тільки родичі. Вони провідують завжди. Племінник то щодня приходить, а деколи й по два рази у день. Ольга щодня. І якщо мені щось треба, я до неї йду, бо найближче до неї.

— Баба обачна, — каже Ольга Гаврилівна. — Якось обікрали її цигани, то до людей чужих з недовірою ставиться. Кого не знає, до хати може й не пустити. А тоді, декілька років тому, цигани прийшли, баба із сестрою якраз біля хліва щось порались, а вони попросились до хати дитину переповити. А там і тої дитини не було, якась лялька. Дозволили, а пізніше, повернувшись до хати, побачили, що все перевернуто, і гроші зникли. З тих пір чужих людей не признає. З недовірою до них.

Бабуся вік прожила і ніколи ні з ким не сварилася. Каже, що для неї всі люди добрі, і вона до них з добром.

МАЙЖЕ СТО ЛІТ, І ЖОДНОГО ДНЯ У ЛІКАРНІ

На питання, чи не хоче бабуся відпочити, відповіла:

— Ні, не хочу. Сидіти і дожидати смерті не хочу. Хоча вже й жити не хочу. А скільки можна жити!? Хай-но доживете до моїх літ, побачите, яка то старість важка.

Бабуся Федора не лише дожила до таких похилих літ, а й умудрилася за всі 94 роки жодного разу не бути у лікарні, не звертатися за медичною допомогою. Хоча вже років із п'ять, як, каже, таблетки родичі привозять від голови, від серця, від задишки. І бабуся вже знає, які коли приймати.

— Вам, напевно, сумно одній жити?

— Ні, не сумно. Я звикла. Та й не маю часу сумувати. Треба якусь роботу робити. У недільку та свято — тільки й того, що полежу.

— Пам'ятаєте, коли в церкві останній раз були?

— Я все пам'ятаю. І війну пам'-ятаю. Як у лісі сиділи. І звичаї всі знаю. Коли яке свято знаю. Але вже одної недільки за роботу взялася, забула, що неділя. Ось як… А до церкви ще й зараз піду, але вже дуже рідко. Коли сама зайду, а коли підвезуть.

— Так хороше за нею у церкві дивитися, — говорить баба Ольга. — Федора все знає, куди підійти, куди свічки поставити, до якої ікони приклонитися і все інше. Федора неграмотна, а всі свята знає, коли, якого числа, не потрібно й в календар заглядати.

ДО ФЕДОРИНОГО ОБІЙСТЯ, ЯК ДО ПАМ'ЯТКИ МІСЦЕВОГО ЗНАЧЕННЯ

У баби Федори не лише хата, як із казки, а й один із хлівів. Хлів критий соломою, а біля нього стіжки із сіном — також древнім. Сюди приїжджають місцеві молодята, аби сфото-графуватися біля цієї минувшини. Бо такої пам'ятки давнини, напевно, не дуже знайдеш у селах району.

— Якось прибігає до мене Федора, ой, Ольго, каже, якась банда біля мене, повно машин, якісь люди в білому, певно, хліва спалити хочуть. Бери кия, ходи допоможеш, треба щось робити…

Баба Федора за тим хлівом постійно доглядала. Чоловіка ж не було, то хто, якщо не вона, буде дбати, аби не розвалився. Сама навіть і латала його соломою, залізши на верх. Отак він і зберігся, завдячуючи дбайливій бабусі.

ЗОЗУЛЕНЬКУ ПОЧУТИ МРІЄ БАБУСЯ

— Бабусю, а в які роки Вам найлегше жилося?

— Найлегше жити було, коли молода була. А як старий, то й непотрібний. Правда, їсти є що, носять мені родичі. І сама ще зварю, спечу, що завгодно. Мені добре жити зроду. Але вже вельми багато живу.

— А про що мрієте, бабусю?

— У ліс хочу піти. Не по ягоди і не по гриби, бо вже ж не бачу. А зозуленьку почути хочу — так гарно співає! Піду, піду до лісу… Спитаю зозуленьку, скільки ж часу мені ще жити… Почую її голосок, та вже й вмирати можна…

Валентина БОРЗОВЕЦЬ

с. Сільце