Дмитро Чернуха з Адамівки – це людина, яку люблять рідні, поважають односельчани, яка стала товаришем і другом не одному з військовослужбовців антитерористичної операції.

Він пішов на захист України у 308-й окремий інженерно-технічний батальйон водієм-механіком, хоча мав законне право на звільнення від мобілізації, бо в нього аж четверо дітей. Чоловік сам добивався, просив і вимагав, щоб його мобілізували, що врешті й сталося у березні 2015 року. З тих пір він займається облаштуванням військових позицій і ремонтом техніки на передовій і поблизу, щоб ворог не прийшов у його домівку, де мешкають мама, дружина, четверо дітей і невдовзі з’явиться на світ п’яте дитятко.

Сім’я Дмитра Чернухи живе на окраїні Адамівки, під лісом, утримує чимале господарство. Йому 42 роки. Дітки – Альона, Владислав, Оксана і Таня. Найстаршій 10 років, найменшій – 3. Коли ми познайомилися з пані Марією, дружиною Дмитра Васильовича, вона почала розповідати, як так сталося, що її чоловік потрапив у зону АТО.

— У нього не було військового квитка. Він їздив і вимагав, щоб його йому видали. Я навіть не знала, що чоловік збирається на війну. Він проходив медогляд, я питала навіщо, відповідав, що треба поновляти документи на рушницю (Дмитро Чернуха – мисливець, — Авт.). 9 березня цього року він каже: «Я їду на сезон». Без речей, без усього поїхав. І тільки через два тижні ми дізналися, що він не на сезонних роботах, а на Львівщині в Старичах на полігоні. Та й про те, що Дмитро не на заробітках, дізналася мама. Пішла до церкви, а там люди розповіли, що Чернуху мобілізували.

— Яка була Ваша перша реакція на цю звістку?

— Ми були шоковані, що він покинув дітей і пішов туди. Я подзвонила, запитала: «Де ти є»? – «На сезоні». А він мав поїхати до племінника. Продовжую: «Дай мені Сергія». Він дає. І цей, типу, Сергій каже: «Ало», — але я зрозуміла, попросила, щоб назад передав чоловікові слухавку. Ми посварилися, але він сказав, що у Львові.

— Дмитро Васильович двічі був у відпустці. Незабаром Вам народжувати. Його на пологи відпустять додому?

— Сподіваємося. Навесні приходив, то допоміг посадити городи, потім на заготівлю сіна відпустили, бо ж три корови треба чимось взимку годувати.

— Його не зупинило те, що Ви під серцем носите дитятко?

— Ми не знали, що я вагітна, коли він пішов служити. Напевно, якби дізналися на тиждень раніше, все було б інакше.

— Але його ставлення до сім’ї не змінилося?

— Ні. Абсолютно. Він, здається, ще більше став нас любити. Коли приходив додому, діти від нього просто не відходили. Та й зараз: дівчата не так сильно сумують, а Владислав тижнями ходить сумний. Каже: «Тату, можна я поїду з Вами? Я буду Вам патрони носити». Видно, що дитині батька не вистачає.

— Що розповідає Вам чоловік про перебування в зоні АТО?

— Він і не хоче, і не може говорити на цю тему. Одразу то розповідав, як молодий 23-річний хлопець на їхніх очах підірвався на розтяжці, як їхню машину підірвали, а зараз не може, бо телефони прослуховують. Він зразу переводить мову на іншу тему, а коли удома, ми самі не запитуємо і не зачіпаємо. Хай відпочине і відійде морально від того всього.

До розмови долучилася баба Таня, мама Дмитра Васильовича. Вона саме прийшла з лісу, збирала гриби.

– Немає мого грибника. Він стільки назбирував, як ніхто.

— Вірте у те, що все буде добре.

— Тож віримо, але материнське серце болить. Вже скільки відслужив, то й далі, просимо в Бога, щоб оберігав його. Навіть зараз, коли по телефону говоримо, то він каже: «Мамо, там моє грибне місце, зайдіть туди, і туди загляньте, там повинні грибочки бути».

— Мабуть, материнське серце рвалося на шматки, як дізналися, де насправді син?

— Боліло тоді і зараз болить, але вже з думкою трохи звикли, змирилися. Така в нього совість. Він каже: «Я не можу. Як ті хлопці ховаються жінкам під спідниці»? Він по телевізору надивився, та й душа в нього рвалася. Він же перший раз без військового квитка аж у Миколаїв попав, його вернули, а то вже за другим разом пішов. Така його совість, така його доброта. А діти за ним пропадають. Підемо по грибочки, а вони кажуть: «То для тата». Перший раз, як приїхав у відпустку, я глянула – йде. Їм показала, вони всі повибігали. А цей раз ми прийшли з церкви, а діти здійняли крик. Ми з Марією полякалися, що сталося. А то він приїхав.

У пані Тетяни задзвонив телефон. Підняла слухавку, і вуста розійшлися в посмішці – це син. Розпитала мати, чи живий-здоровий, чи не голодний, чи стріляють. Він заспокоїв неньку, переконав, що його справи кращі, ніж у інших. Тож і нам пощастило поспілкуватися з Дмитром Васильовичем телефоном. Він розповів, що з Волинської області їх у 308 батальйоні з десяток. «Коли я сюди потрапив, багато людей було налаштованих проти України, а зараз вони побачили, що значить ДНР і ЛНР. Дякують, що ми тут. Більшість підтримує, а багато навіть приходить і пригощає нас тим, що самі мають. Є, звичайно, невеликий відсоток тих, чиї чоловіки, сини, брати по той бік фронту, вони за своїх хвилюються і їх підтримують, а ще ж багато хлопців забирали насильно. Але загалом люди налаштовані про-українськи». За плечима у Дмитра Чернухи воєнні дороги Артемівська, Покровського, Попасної, Дзержинського, Світлодарського, Луганського, Миро-нівського, Троїцького. Зараз їхній батальйон стоїть під Новоайдаром. Постійно доводиться рухатися поблизу лінії вогню. На питання, чим може чоловік обґрунтувати свій вчинок, він відповів, що там, на Сході, треба бути. Треба боронити свою землю від агресора, бо він вдерся в Україну, а не ми в Росію. І ми не маємо права віддати її просто так. Бо сьогодні віддамо Донецьк і Луганськ, а завтра він господарюватиме на наших, Волинських землях. Каже, що в батальйоні було чимало молодих хлопців, які зразу не бачили сенсу цієї служби. Але коли вони трохи побули, зрозуміли. Зараз вони перші готові на героїчні вчинки. Дмитро розповідає, що кістяк їхнього батальйону – це вихідці з Київщини і Черкащини, але думка в усіх єдина і бажання єдине, щоб нарешті в Україні настав мир, щоб наші землі були нашими, а не сусідськими. Вони всі прагнуть звільнити свою землю і не пустити російське зло далі в Україну.

10 жовтня батальйон святкував річницю від заснування. Були на святкуванні високоповажні гості зі столиці, організували концерт, але тріумфом свята стала різня «Путіна». Так назвали кабанчика, якого бійцям подарував місцевий фермер, що утримує фермерське господарство. Бійці від такого подарунка не відмовилися, адже залишки харчів треба було кудись дівати. За півроку «Путіна» відгодували так, що той набрав вагу понад 200 кілограмів. Тож ласували «путінським» м’ясцем усі, хто прийшов на свято. А 15 серпня, пригадує Дмитро, той же фермер подарував батальйону ще й «Мєдвєдєва» — маленьке порося, яке підгодовують бійці, щоб зарізати десь навесні.

Раніше Дмитро Васильович працював в СВК «Світанок», час від часу виїжджав на сезонні роботи у Київ і Чернігів, а зараз бідкається, що як тільки пішов служити, за місцем роботи із ним розірвали контракт. Тож коли повернеться додому, доведеться заново шукати роботу. Але він щиро вдячний друзям і сусідам, які допомагають сім’ї бійця і словом, і діллом.

Зараз батальйон Дмитра Чернухи мешкає на колишній меблевій фабриці. Бійці самі облаштували собі умови, щоб можна було попрати, зварити їсти, поспати й відпочити. Він свідомо поміняв тепле родинне гніздечко і дитячий сміх на воєнні канонади і ризик, що в будь-яку мить його життя може обірватися. Поміняв заради того, щоб у мирній, єдиній державі народилась його п’ята дитина. Кажуть, має бути хлопчик, і батько обіцяє, що докладе усі свої сили, щоб виховати його людиною, щоб усі його діти знали, що не соромно захищати рідну землю, рідних дітей і рідну матір, яка з дитинства навчала любові, добра і справедливості.

Марія ЛЯХ