Любові Іванівні повернуло на 75-й рік, а її чоловікові Василю Івановичу Філіпчуку добігає 69. Обоє захопилися вишиванням і всю зиму провели з голкою, бісером та тканиною. Бабуся вишиває в одній кімнаті, дідусь – в іншій, а, буває, аби поговорити-порадитись за роботою, сходяться в одну. Але якщо бабуся вишиває ще з дитинства, то дідусь захопився цим жіночим ремеслом лише торік. Каже, якби не вишивка, від неробства взимку здурів би. Тож, нудьгуючи довгими зимовими днями і спостерігаючи, як дружина вишиває, надумав і собі взятися за голку. А коли побачив, що все виходить, хоча і не з першого разу, зрозумів, що вишивка йому до душі. Та ще й час за цією роботою швидше біжить. Здається, ще тільки-но сів за вишивання на зорі дня, а вже й сонечко спадає, вже й сутінки і ніч, а голки з рук випускати не хочеться. Василь Іванович вже вишив іменні ікони братові, дружині, п’ятьом внукам, завершує восьму ікону для дочки, яка проживає у Польщі. А ось бабуся вишиває парні підвінечні ікони для внучок. Вишила вже чотири пари, усі різні і у різних кольорах, в рамки взяла їх, висвятила. Чекає, коли вже надумають внуки під вінець йти. Окрім того, вишиває бабуся і весільні рушники на ікони, під коровай і під ноги. Насамперед вишиває їх для внучки, життям якої опікаються з її трирічного віку, а далі вже для інших, кому встигне. А не встигне, то справа вже їхніх мам, які вміють також добре вишивати, говорить бабуся.
Оселя Філіпчуків вся у вишивках: рушники, скатертини, наволочки, серветки, доріжки, килими…
ДО 11 РОКІВ НЕ ЗНАЛА, ЩО ТАКЕ ХЛІБ і який він на смак…
Любов Іванівна знає, що таке голод, і ціну хліба. Родом вона із Житомирщини, селами якої голод смертю пройшовся і у 1933-34-у, і у післявоєнні 1946-47 роках. Важке життя було. Її мама працювала у колгоспі, у тваринницькій галузі, та заробляла тільки трудодні, а якщо і отримає трохи борошна, то тільки на коржі... Намагалася вона врятувати себе і донечку Любу від голоду вишивкою. Вишивала на продаж, аби заробити на прожиття.
— Ми жили з мамою тільки вдвох, тата забрали в армію і він не повернувся. А мама зростала сиротою, їй було лише вісім років, як залишилася без неньки, а брат на два роки молодшим був. Їх віддали у будинок для сиріт. А колись який будинок?! Віддавали сиріт в сім’ї інших колгоспників, які, зрозуміло, найперше годували власних дітей, а не чужих. І мама втекла з того сиротинця, наймитувала, жебракувала, і навіть два роки партизанила, три роки була в Німеччині, в роки війни фашисти вивезли її разом з іншими молодими дівчатами та юнаками на каторжні роботи. За всі ці роки мама втратила зв’язок зі своїм братом. А брат після чотирнадцятирічного віку пішов навчатися у профтехучилище, був головою колгоспу, а тоді ж активістів і стріляли, і катували, тож, аби вижити, виїхав, а куди – ніхто не знав. А ми тим часом з мамою ледь виживали. Пам’ятаю, мама все розказувала, як домучували її страхові агенти. Грошей немає, а страховку потрібно було виплачувати. І вже коли мама заявила, що кинеться під поїзд, бо немає чим заплатити страховку, від неї відчепилися, викреслили зі списку…
Коли Любі було із десять років, хтось сказав мамі, що знає, де її брат, і дав адресу. Він був у Ратному. Тож поїхала Любина мама провідати його, а він, дізнавшись, як живуть, як виживають і мучаться у безвиході, сказав, щоб перебирались у Ратне, що допоможе вижити. І тоді, коли перебрались у Ратне, дівчинка Люба вперше спробувала на смак хліб…Їй тоді було одинадцять років.
— Хліб такий добрий був, що не могла наїстись. Мама влаштувалась на роботу на пекарню. Я прийду зі школи і прямо у пекарню, там дадуть мені кусок хліба, в мисочку мама наллє олії, накришить цибулі, ох, як смачно було! Але мама не дуже щедрою була, збирала копійку до копійки, аби придбати якесь житло. Пам’ятаю, як я її просила, аби купила мені шкільне плаття, не могла допроситись. Я тоді ходила в четвертий клас. Думала, не любить вона мене, тож якось заховалася і заглядала крадькома, чи шукає мене, чи ні. Шукала. А потім змилостивилась і купила плаття, таке довге, аж до землі, на виріст. У тому платті я й школу закінчила. Відрізала рукави, бо з часом протерлись на ліктях, так і ходила…
ПЕРШИЙ ЧОЛОВІК ПИВ, БИВСЯ, А ДРУГИЙ «ЗОЛОТИЙ»
Любов Іванівна після школи закінчила технікум легкої промисловості, працювала ткалею, технологом, а потім заочно у Рівненському технікумі вивчилась на бухгалтера. Все життя у праці і з вишивкою. Вийшла заміж, двоє діток народила, побудувала будинок, а потім з чоловіком мусила розлучитися: пив, бився, з хати виносив навіть дитячі речі…
Любов Іванівна, вигнавши чоловіка-п’яницю, сама ростила двох діток. Саме тоді працювала у сільгосптехніці, а там вантажником був Василь Іванович. Зійшлися, ще й спільна дитина народилася у них. Але, як каже чоловік, для нього всі діти – його діти. І усі троє здобули вищу освіту. Але, на горе, дочка Любові Іванівни від першого шлюбу загинула у Білорусі, поїхавши туди на сезонні заробітки, тож подружжя стало опікуном для маленької Оксанки, батько якої загинув, ще коли дитина в утробі матері була. А час біжить. Оксана вже закінчила Тернопільський університет, зараз навчається в Одеській академії, є втіхою для бабусі з дідусем.
Коли я зайшла в оселю Філіпчуків, Василь Іванович був на кухні, вишивав. Говорить, що з дружиною прожили у мирі і злагоді всі роки. Що і дітей, і внуків, він ніколи не ділив на своїх і на дружининих. Всі рівні для нього, за всіх однаково болить серце, однаково переживає.
— Добре, що Люба навчила мене вишивати, а то б за зиму здурів, — говорить Василь Іванович. — А так і час швидко біжить, і робота хороша робиться. Вже восьму ікону вишивати завершую. А там далі побачу, за що взятися. Зараз весна, приступаємо з бабулею до городу, робитиму парники, теплиці, бо Люба і сама «загорілася» роботою із розсадою, і мене цим «запалила». Тож обоє працюємо всю весну, то сіємо, то пікіруємо, то на ринок виносимо. А що не продали із розсади, висаджуємо у себе на полі, тож і помідори продаємо, і огірки. Без роботи всидіти аж ніяк не можемо. Працюємо, бо весь вік працювали і звикли до роботи, а ще хочеться допомогти чимось внукам. Ворушимось, значить, живемо…
Любов Іванівна показує рушники, скатертини, серветки, наволочки, килими, які вишила за свій вік, і які, вже новенькі, для внуків, та ікони – «ось ці дідові», «ось ці мої». Серед них і велика гарна ікона «Тайна вечеря». Якраз вишивала весільний рушник внучці, якою опікується, під ноги, на черзі – рушник під коровай. Каже, що для Оксани має рушників із 12 на різні весільні потреби за народним звичаєм. Вишиває і для інших внуків, планує вишити насамперед рушники на ікони, а там і час, і здоров’я скажуть, за що братись. А поки що останні рядочки вишивання – і сивочоле подружжя подасться у поле, у квітник, у парники та теплиці… Цією справою займаються уже три роки і про секрети, технології, досвід вирощування помідорів та огірків вони залюбки розповіли нам. Та про це в одному з наступних випусків газети.
Валентина БОРЗОВЕЦЬ