«Сьогодні один із найпрекрасніших днів у моєму житті. Я став татом уже вдруге.

Дякую Богові, що подарував мені ще одного сина, а моїй коханій дружині дав сили його виносити», — написав на сторінці у соціальній мережі 7 вересня минулого року чоловік Світлани Дем’яненко із Самарів Олександр, який волею долі знайшов свою другу половинку, що з дитинства мала важку форму дитячого церебрального паралічу, створив із нею сім’ю.

Колись, коли у Світлани й Олександра народився первісток Єгорка, жінка казала, що готова своє життя покласти, аби поставити на ноги дитя, про яке так довго мріяла. Вона хотіла зупинити час, щоб насолодитися його дитинством. Тоді про другу дитину навіть і не думала. Час швидко сплинув. Єгорові зараз уже чотири рочки. Дем’яненки купаються у щасті від того, що мають сина, тішаться кожною хвилинкою його життя, радіють успіхам.

7 вересня 2016 року сім’я Дем’яненків поповнилася – Світлана, інвалід першої групи, народила другого синочка. Він з’явився на світ у результаті кесарського розтину. Новонароджене маля поклали на груди татові. І знов його серце переповнили неймовірні емоції батьківства. Тож ті слова, написані у соціальній мережі, були станом душі чоловіка, який по-справжньому любить і дружину, і діточок, які стали сенсом його життя. Хлопчика назвали Адріаном.

На запитання, чи побільшало роботи, Світлана впевнено відповідає:

— Ні. Стало набагато більше щастя!

Світлана й Олександр разом уже тринадцять років. За цей час не раз пересвідчилися в тому, що створені одне для одного. Вони дякують Богові за ту мить, коли з Його волі зустрілися і закохалися. Все в сім’ї ділять порівну – немає роботи чоловічої і жіночої, хто що може, той те робить. І старшенький Єгор осторонь не стоїть. Коли тато на роботі, допомагає мамі – глядить братика, поколише його, забавить, поки мама щось по дому зробить. Світлана з гордістю називає його «наш помагайчик».

Маленькому Адріанові 7 лютого виповнилося п’ять місяців. Хлопчик тримає голову, говорить перші «Агу», посміхається до батьків і братика. Радіють мама й тато, що мають маленьку потішку.

У такі миті переосмислюєш життя. Маєш усе, багато прагнеш, хочеш підкорювати вершини, а забуваєш про елементарне. Куди діваються такі прості, але водночас глибокі почуття, як любов, радість, щастя? Губляться серед повсякденної метушні, бажання встигнути скрізь, зробити все, але при цьому жертвувати собою, сім’єю, родиною! Невже потрібно, щоб Бог обділив фізичними силами, щоб навчитися радіти елементарним речам, щоб цінувати те, що маємо, щоб бачити хороше у поганому, щоб сприймати світ із точки зору позитиву, а не злоби й ненависті?!

Очі Світлани світяться радістю материнства. Саша – по-справжньому щасливий батько. Якесь дивне відчуття душевного спокою переповнює, коли спілкуєшся з ними. Кудись далеко відходять всі тривоги. Просто, легко, приємно і затишно на серці. Цими емоціями діляться саме вони. То хіба можна називати інвалідом того, чия душа чиста і світла, не озлоблена на весь світ?! Ні, Світлана – дружина, мама, подруга, хороша людина. Просто доля піднесла їй таке життєве випробування, з яким вона живе і на життя своє не нарікає. Вона любить життя і вчить любити його інших. А чи не це найголовніше?! Підсумовує свої слова Світлана фразою: «Бути потрібними для потрібних, — ось що нам дійсно потрібно»!

Марія ЛЯХ

с. Самари