Петро Федорович Приймачук, який проживає в Ратному, найстаріший нині чоловік в районі  – йому 22 січня виповнилося 100 років, а серед жінок — Ганна Порфирівна Зварич із Здомишля, якій 100 буде у серпні.  Оце і всі довгожителі, які сягнули такого віку. 

Дід Петро майже півжиття  віддав роботі зв’язківця – 41 рік. По його стопах пішли і дві донечки Тетяна та Надія, внук – їхній загальний стаж у зв’язку більше 130 років! А раціоналізаторський винахід Петра Приймачука нових кігтів для роботи на залізобетонних опорах запустили у масове виробництво – ними користуються й до сьогодні.  Він – жива легенда для зв’язківців та й істориків, адже  його трудова діяльність пов’язана з початком радіофікації району. Дід і зв’язківець, і механік, швець і кушнір, музикант і співак, майстер на всі руки, до того ж має прекрасну пам’ять і розповідати про життя, починаючи ще з кінця громадянської війни й дотепер, може цілими днями…  Читає й до сьогодні газети. Улюблені телепередачі столітнього діда…  із Савіком Шустером! 

І У СТО ДІД БІЗНЕС МАЄ –

виготовляє випрямлячі для підзарядки акумуляторів, ремонтує велосипеди й паяє всяку-всячину, ще й  мопедом по Ратному проїде, по гриби піде, і риби наловить.

— Я кожен день у майстерні, щось там паяю, ремонтую, — без цього не можу прожити ані дня, — розповідає дід Петро. -  Хоча два роки тому був повністю сліпим, то була біда для мене, і світу не бачив, і робити нічого не міг.  Просив дочок, з якими разом проживаю і які також зв’язківцями були, якщо щось вкрай потрібно було припаяти знайомим, аби вони виконали цю роботу. І вже трохи легше було на душі, буцімто сам і зробив.

— Петре Федоровичу, кажете, що були сліпим, а зараз же бачите?

— Операцію мені невдало зробили на праве око, тож осліп повністю, а потім зробили другу операцію і, слава Богу, вже бачу.

— Знаю, що Ви славились не лише у Ратному, а й на всю округу як хороший майстер, що ремонтували?

— І мотоцикли, і велосипеди, радіоприймачі і телевізори, швейні машини і годинники, все, що приносили. Ще й навіть зараз дехто прийде і просить зробити.

— Кажуть, що навіть зараз зв’язківці кличуть Вас, аби запаяли радіатори,  це правда?

— То вже давно було, останній раз років три тому, коли ще бачив краще, то просили водії – паяв. У них паяльників таких немає, як у мене. Тепер уже не звертаються. Хоча ще геть недавно приходив один чоловік і пропонував, щоб я лагодив велосипеди старі і буде мені платити по сто гривень за один. Але я відмовився – вже ж таки старий. Хоча цю роботу люблю дуже і дня не можу всидіти, щоб паяльник не взяти в руки чи щось інше в майстерні не робити.

Оце вже в цьому році продав два випрямлячі, які виготовив саморуч…

Дід Петро ще й у сто за машинку швейну сяде:  штани собі підрубить, наточить, якщо вузькі…

ЗА НАВЧАННЯ БІДНОГО ЮНАКА ПЛАТИЛА ПОЛЬСЬКА ДЕРЖАВА,

а ціна навчання – 100 злотих у місяць, тоді як корова вартувала – 70 злотих

— Родом я із Щедрогора. Батьки дуже бідно жили. Хоча батько грамотним був, сім класів церковно-приходської школи закінчив, але документів ніяких про це не мав, видали йому документ на різальній дошці, на якій все стерти можна було.  А дід Карпо, батьків тато,  ще за царя освіту здобув –  мав письмову нагороду за успішність з гербовою печаткою і червоною стрічкою, яку скріпила сургучна печать – я її ще пробував лизати, думав, що солодка… Дід замолоду ветеринарним лікарем працював у Хелмі, а, як повернувся додому, то худобу з усієї округи лікував. Пам’ятаю, коли прийшли червоногвардійці, — головою діда в селі поставили, а як відступили, то прийшли поляки разом з українцями, які проти Радянського Союзу боролися, видно, в петлюрівській армії вони були, то хотіли розстріляти діда. Я перший внук у нього був, то так плакав дід, так плакав, коли зі мною прощався. Не розстріляли. Потім був він церковним старостою, сільським, а коли перебрались на хутір жити, у 1926 році відмовився від староства.

— А Ви яку освіту маєте?

— Майже п’ять класів польської школи, а потім заочно сім класів закінчив, пізніше, вже у п’ятдесятирічному віці, закінчив десять класів у вечірній школі. Важко було колись. Я навіть в наймах малим був впродовж двох років. Землі батько не мав багато, та й неродюча вона була -  Щедрогір — це ж болото, а податки за землю великі були. Один лише заробіток був за Польщі навесні, коли ліс садили. Важко робили, бо ж пні насамперед корчували, а тоді вже сосну садили. За день наробишся, а заплатять лише 60 грошей, на які можна було купили пачку махорки або ж хлібину. Потім люди страйкували, ой, багато здоров’я в декого той страйк забрав, але стали вже платити по 90 грошей. Оце і весь заробіток. А жити якось потрібно було. Прочитав оголошення про набір учнів до школи у Пінську. Тож надумав навчатися у ній. Батьки не проти були, бо ж хотіли кращої долі для сина. Пам’ятаю, ішов у постолах до Каменя-Каширського, це у 1937 році,  батько мене проводив, там купили дешеві черевики, то поки добрався до Пінська, вони майже зносились. У школі були курси агрономів, бухгалтерів, садівництва і бджільництва. А ціна за науку – 50 злотих  і 50 – за інтернат, за харчі. Це тоді, коли корова 70 злотих вартувала.  А батьки мали одну корову, теличку і коника на той час. То де ж ті гроші візьмеш?! Прийшов воєвода в школу, а я йому й кажу, що немає за що вчитися, він побачив, що черевики у мене розлазяться, погладив по голові і мовив: «Нічого, дитино, вчися!». Після того до батьків приїхали з перевіркою, чи й насправді не мають вони можливості платити за мою науку.  Мені тільки довелося поїхати у гміну, в Хотешів, розписатися – за мою науку держава платила. Вчився на курсах бджільництва, і була у нас група, яка навчалась шити кожушки, пальта та виробляти шкіри. Думаю, виручка за нашу роботу йшла в рахунок навчання. Які ми кожушки гарні шили для жінок! Коміри із гусячого пір’я, яке фарбували у червоний колір, а фарбу із Франції завозили! Ох, і гарні! Коли вивчився, прийшов лист до батьків, що школа рекомендує мене на навчання в приватну гімназію, ціна — 100 злотих у місяць. Тож, зрозуміло, я й не поїхав.

— Наука у Пінську пригодилась?

— О, пригодилась. Як прийшов додому, то обшивав людей і з нашого села, і з сусідніх. Хороший заробіток мав за вичинку шкіри і пошиття кожуха — заробляв п’ять хлібин, а витрачав на це п’ять вечорів, при німцях же, то два пуди жита брав. Й коли були у біженцях на Білорусі, то там також шив все, що просили, уже на машинках, хто їх мав. Отаким чином заробляв харчі і сім’я мала що поїсти. Тоді в нашому селі, ще за Польщі люди бідно жили, багато хто з них позичав зерно, аби протягнути до нового врожаю. Податки на землю душили, а земля віддачі хорошої не давала. Бджільництвом майже не займався, але ще до війни, як Германія напала і розбила Польщу, вулики виготовляв, мав два власних, пасіки ніколи великої не було. У мене любов інша, до заліза…

ДІД ПЕТРО МАВ БРОНЬ ВІД АРМІЇ

— Петре Федоровичу, розкажіть, як пройшли воєнні роки? В армії були?

— Ні, в армії не був. Але у 1944-у  році, саме тоді наші на Варшаву наступали, мене забирали в армію. А у Ратному у військкоматі, дізнавшись про мої можливості, залишили там на радіовузлі працювати, навіть бронь дали від армії. У військовому квитку записано, що я спеціаліст по ремонту і збереженню радіоапаратури, радіомайстер радіостанцій малої потужності. На радіостанції по мікрофону говорили все необхідне, а вимагали, щоб азбукою Морзе передавали інформації – ми її не знали, тож прислали людину, яка вміла — і я попросився, аби  відпустили. Тоді якраз у промком-бінаті у Ратному будували млин, з Пісок-Річицьких привезли хорошого мотора, тільки спаленого, то я його ремонтував, механіком був. Працювали зранку до смерканку.  Ми і мотора зробили, і електрику запустили, якраз перед Жовтневими святами. Два кілограми м’яса тоді заробив, а головний механік – чотири! Тоді по селах були млини невеличкі, які працювали від вітру. Навіть мій батько потім такого придбав, зовсім маленького, але собі зерно молов.  А це був перший млин, який працював на газогенераторі, на дровах…

Війна закінчилася 9 травня, а я 22 травня поїхав у Володимир-Волинський в школу механізації.

РАДІОФІКАЦІЯ В РАЙОНІ РОЗПОЧАЛАСЯ З ДЕСЯТИ ТЕЛЕФОНІВ

— Розкажіть, як стали зв’язківцем?

— У 1949 після закінчення школи меха-нізації прийшов на роботу у  Ратнівський вузол зв’язку.  Перший радіовузол у Ратному був, комутатор один на 10 телефонів, а потім його переробили на 20, потім на 60 номерів і так далі. Телефони спершу тільки у начальства були.  Далі побудували радіовузли у Кортелісах та Самарах, всього тринадцять радіовузлів побудували за моєї участі в Ратнівському та Камінь-Каширському районах. Побудували, потім ремонтували, обслуговували їх. Пам’ятаю, перші радіовузли «колгоспниками» звались – один радіовузол радіоточки по селах вів,  а другий був призначений для клубів кіно ставити. Коли в Самарах здавали радіовузол, включили його, і як заспівала Катя Геєр, вона зараз в Ратному проживає, то гості з Луцька говорили, що в Самарах краще співають, аніж у Москві…

До 1962 року працював у вузлі зв’язку, а потім сім років — електромеханіком зв’язку Володимир-Волинського районного управління магістральних газопроводів -  зарплата там була більшою, три рази заяви писав, аби відпустили.  А потім повернувся назад у зв’язок і працював до 1991-го, на пенсії ще п’ятнадцять років. Був спершу наглядачем по радіовузлах, потім техніком зв’язку, старшим електромеханіком, станційним монтером 4 розряду, електромонтером по обслуговуванню електроустановок.

— Петре Федоровичу, чула, що кігті для монтерської роботи на залізобетонних опорах – то Ваш винахід.

— Так. У 1965-у році ще й почесну грамоту мав  Мінського управління магістральних газопроводів за активну участь в раціона-лізаторській роботі по виготовленню цих кігтів, мав  повідомлення, що нова конструкція монтерських кігтів випробувана і прийнята для масового виробництва. Мій винахід у 1968-у році був представлений на Виставку досягнень народного господарства в Москві, і я був її учасником. Навіть маю свідоцтво, яке підтверджує, що Петро Федорович Приймачук був затверджений учасником ВДНГ.  За винахід мав 300 карбованців, то добавив трохи і купив мотоцикл «Восход». Хотілось тоді встановити авторство на винахід, та, як зайнявся, зрозумів, що це велика морока, і облишив затію. Багато й інших маю раціоналізаторських виробів, що  стосуються роботи зв’язківця і не тільки.

Петро Приймачук має багато різних грамот різного рівня. Нагороджений нагрудним знаком «50 років Волинського радіо». А ще він володар двох трудових книжок – не через те, що часто міняв роботу, а через те, що записи про нагороди за роботу не вмістились в одній…

ДІД ПЕТРО КОЛИСЬ ВИБОРИ РОЗПОЧИНАВ І ЗАКІНЧУВАВ

З… ГАРМОШКОЮ

— Я колись, як перші радянські війська вертались з фронту з перемогою, коли їх урочисто зустрічали, пісню заспівав, то радянська влада подарувала мені балалайку, а потім гармошку придбав. Грав і по клубах, і на весіллях грав, а ще на виборах.

— Як це, на виборах?

— Розпочиналися вибори з Гімну, і я грав Гімн, а потім, коли вибори закінчувалися, начальство веселилося і я їм грав… Пізніше довгий час в хорі «Журавлі» співав, і в драмгуртках брав участь.

А ще пам’ятаю  вибори у 1921 році. Ми ще малі тоді бігали по дорозі і папір якийсь валявся — його позбирали, а ще паперу не вельми й бачили за своє життя, і понесли на дільницю, яка була  у нас у клуні – там і батьки наші були, а ж нас поліціянт зупинив, побачив, що то за папір, а це бланки для голосування,  та й дав нам по шиї – і колись так вибори проходили -  робоча партія хотіла взяти верх.

— Грали по весіллях, і в клубах, де молодь, а дружина не ревнувала?

— Ні, не ревнувала, ми з нею вік прожили і не сварилися ніколи. У 1949 році одружилися, вона родом з Ратного, у паспортному столі працювала. Два місяці тому вона  померла. Мучилася, п’ятнадцять літ після інсульту на інвалідному візку була. Добре, що дочки поряд, і допомагали жити. Як померла, то не так радісно і жити мені стало. Хоча жити хочеться. Уже швидко весна, то думаю, де і що садити, коли то і куди на рибалку піти. Вже й вудочки до хати заніс – просушую...

СЕКРЕТ ДОВГОЛІТТЯ ПЕТРА ПРИЙМАЧУКА

— Я ніколи не курив, навіть в роті сигарети не мав. Пити пив, але в міру. Перший раз випив сто грамів у 1943 році, могорич від одного чоловіка мав такий. Ніколи ні з ким не сварився і не сердився.  Я постійно в русі…

Петро Приймачук – батько трьох дітей, двоє з яких, Надія та Тетяна, зв’язківці і вже на пенсії та проживають поряд, а одна, Валя, акушеркою працювала у Самарах, там і проживає із сім’єю. Дід має 4 внуків і 4 правнуків, двоє з яких здобувають вищу освіту.  Він їх дуже любить і вони горнуться до дідуся. Дід Петро бажає всім довголіття при міцному здоров’ї… 

Валентина БОРЗОВЕЦЬ