Дев’ятнадцятирічним юнаком закинула доля жителя Жирич Івана Миколайовича Мороза до Афганістану. А чужа земля стала пеклом для нього на рік і шість місяців.

Думками щодня линув до рідного дому, де й гадки не мали, що їхній Іван у такій гарячій точці проходить службу. Не хотів син засмучувати батьків. Беріг їх від зайвих хвилювань. А тим часом у Кабулі, де охороняв різні об’єкти, супроводжував автомобільні колони з боєприпасами та продуктами харчування, від ворожих куль гинули хлопці, з якими уже встиг потоваришувати.

— Виховувався у багатодітній сім’ї, дев’ятеро нас усіх, — розповідає Іван Микола-йович. – І якби не повідомив нам прапорщик, що батьки мають отримувати матеріальну допомогу від держави, якщо їхні діти служать в Афганістані, то, певно, ще довго нічого й не казав би рідним. А так подумав, хоч якась підтримка буде. Та тільки допомоги ніхто не виплачував. Чекав з дому вісточку, а листи приходили солдатам нечасто. Пам’ятаю, відкриваю конверта, а там – шматочок проскурки. До церкви мама ходила, за моє здоров’я подавала. Знали б ви, які емоції мене переповнювали тоді! Спогади важкі, стараюся забутися і не згадувати про жорстокість війни. Приємно, що кожного року у районі вшановують учасників бойових дій на території інших держав. Зустрічаємося з побратимами, підтримуємо один одного добрим словом, порадою. Приятелюю із Петром Ковальчуком із села Качина Камінь-Каширського району, разом з ним призивалися, проходили службу і звільнялися з армії.

Іван Миколайович підірвав здоров’я за роки служби, а також на рідній землі, де пережив дві дорожні аварії. У свої сорок дев’ять років на ІІІ групі інвалідності, майже не бачить правим оком. Та духом не занепадає, господарює. Має хорошу дружину, дві доньки, сина. Втішається маленькою внучкою Златкою, яка радує дідуся своїми першими успіхами. І у такий складний час для українців Іван Миколайович бажає землякам  міцності духу, єдності та великої віри у майбутнє.

Леся ГРІНЧУК