Іван Васильович Левчук — герой нашого часу. За особисту мужність, високий професіоналізм, виявлені при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Іван Левчук проживає у Видраниці. Одружений. Батько двох діток, має вже й онука. Життя йому нарахувало 47 літ, а, дасть Бог, побіжать нестримно далі — ближче до ста...

Без сумніву, без вагань, без питання до Бога, чому саме він, чоловік за покликом держави пішов на її захист — був мобілізований до лав Збройних сил України під час третьої хвилі мобілізації. На Спаса, 19 серпня 2014 року, зібравши речі, подався до війська. Івану Васильовичу на той час було 45.

На питання, чи не хотілось десь заховатись, правдами й неправдами дістати довідку, що непридатний до служби, рішуче відповів, що такого і в думці не було, бо кожен чоловік споконвіків стояв на сторожі своєї країни, захищав її від ворога, то як же йому зрадити своїх предків, свій народ, свою сім’ю і самого себе?! Хоча і здоров’я не мав доброго. Час від часу доводилося звертатися до місцевого умільця — костопрова, аби «полагодив» спину, вправив диски. А на війні це таки добряче давало знати про себе. Навіть дружина, хоч серце краялось на малесенькі-дрібнесенькі шматочки, не відмовляла чоловіка від служби, добре усвідомлюючи, що потрібно захищати свою державу, тим більше, що родом вона з Криму.

Після медичного огляду Івану Левчуку сказали, що протягом місяця не повинні мобілізувати, і йому хотілося встигнути покопати за цей час картоплю. Не встиг — на другий чи третій день після медогляду чоловіка покликали до війська.  Спершу два місяці солдат проходив службу на полігоні в Яворові — новобранців навчали військовій справі. А Іван ще в молодості під час строкової служби був механіком-водієм в армії. За цією спеціальністю служив і нині. Як механік-водій пройшов  воєнними дорогами в зоні антитерористичної операції в складі 28-ї окремої механізованої бригади. Управляв бойовою машиною піхоти (БМП). Сьогодні чоловік каже, що, бувало, так боліла спина, що не міг навіть вибратись, залізти на ту машину, добре, що молоді хлопці-побратими поважали його і допомагали, особливо в ремонті.

А довелося Івану Левчуку виконувати свій військовий обов’язок в зоні АТО десять місяців, з яких чотири місяці на передовій...

Як там було на війні, чоловік розповідає дуже скупо. Каже, що снаряди рвались поряд і мало що не кожен день, а особливо страшним був день 3 червня — тоді, здавалось, земля єдналась з небом. Тоді так громили, так громили... Страшно. Та потім хлопці звикли навіть і до цього. А до смерті? І до смерті звикли. Сміялися, жартували, навіть коли стріляли по них, не панікували, не бігли чимдуж з острахом до укриття. Людина до всього звикає. Вже якось, каже Іван Левчук, навчились солдати про своє життя не думати, а їм — від 23 до 60 років. Хоча до Бога зверталися усі і часто, особливо, коли смерті дивились у вічі...

Іван Васильович жартома каже, що кому долею призначено втопитись, того не застрелять... Там, на фронті, він найбільше переживав не за себе, а за сім’ю, як вона без нього. Так хотілося додому, обняти дружину, пригорнути діток, побачити-потішитись внуком... І зайнятися господарством, бо ж добре розумів, як важко дружині одній справлятися з усім, а ще й на роботу ходила в школу.

Іван Васильович із вдячністю згадує колектив школи, який у той час не залишив дружину зі своїми проблемами наодинці, допомагав в усьому. І цей факт втішав його трішки там, на фронті, бо знав — вдома є підтримка.

Іван Васильович двічі приходив додому у відпустку, останній раз перед самою демобі-лізацією. Був у відпустці, а думав про побратимів. Він лише на війні зрозумів, що таке справжня дружба – це не сто грамів з дружбаном пити... І зрадити хлопців не міг, як тільки закінчувався термін відпустки, відразу назад, на війну, в зону АТО. Тепер телефонує до них, вони — до нього. А дехто з них ще й сьогодні в лікарні поправляє здоров’я.

У вересні спливе рік, як Іван Левчук вдома. Ще й дотепер йому сняться кошмари, сниться війна. Та він старається жити, хоч ніяк не може звикнути до нових цін, що людей ще більше хилять до землі, до «порядку» в державі, а так хочеться, щоб був мир, щоб люди жили щасливо і заможно у своїй вільній і незалежній Україні.

Іван Васильович продовжує працювати по господарству, ходить на роботу, як і раніше, в школу — він робітник з обслуговування приміщень.  Тішиться сином, який із золотою медаллю закінчив школу і в ці дні готується до вступу у вищий навчальний заклад, втішається донечкою, яка, правда, разом із сім’єю живе неблизько — на Івано-Франківщині. А як хочеться потонути в маленьких оченятах  внука, пригорнути його...

На закінчення коротенької розмови наш герой сказав, що він щасливий, от якби ще в державі був порядок і мир...

Валентина БОРЗОВЕЦЬ