Ганна Мойсеївна Євтушик, незважаючи на літа, – а їй уже перша половина 78-го року минає, – милується-кохається у  пісні, особливо колишній, народній. З піснею йде крізь все життя.

І буває так, що й за роботою часу не вгледить, бо робота переплітається з піснею, а так  швидше і день проходить, і менше якихось негараздів та неприємностей гнітить душу.  Хоча, що на душі, те і в пісні. Болить душа — тужлива пісня виривається із вуст, радісно на серці  – то й пісня весела звучить.

 Ганну Мойсеївну у Турі, де вона проживає, часто можна побачити на велосипеді. І всі вже знають, що баба Ганна спішить до церкви або ж до клубу на репетицію.

Уявляєте майже 80-річну бабусю на велосипеді, яким вправно їде?! 

— А що мені  зараз робити залишається? – весело і бадьоро перепитує мене жвава й енергійна бабуся. -  По господарству пораємось разом з донечкою та її сім’єю. А я люблю співати ще з дитинства. Тож співаю й дотепер. Колись, ще з 1972 року, я у хор-ланці колгоспній була. Попоспівали, попоїздили тоді з концертами у навколишні наші села і навіть у Білорусь. Тоді популярно було обмінюватись з білорусами досвідом роботи і їздити з концертами одні до одних. Пізніше працювала техпрацівницею у школі, то також співала. А коли на початку своєї трудової діяльності працювала в лісі, то весь мій робочий день був з піснею – від сосни до сосни ходила, збирала смолу і все співала. Та ще й у шкільні роки виступала на шкільній сцені: якщо не співала, то читала вірші. І не з примусу, це моя любов і хобі. І якщо на весіллі, на хрестинах чи іншій беседі,   не можу всидіти мовчки, згуртуємось і співаємо.

— Ганно Мойсеївно, а чи багато пісень знаєте, і яких саме?

— Ой, багато! Не рахувала ніколи й не порахую. Бо одні пригадую сама, інші – за кимось. Хтось розпочне співати і я підхоплюю – знаю слова. До ста пісень, а,  може, й більше, знаю. Усі колишні українські народні, обрядові, обжинкові, петрівські, ягідні, весільні… Та й сучасних багато знаю. Особливо популярні серед наших фольклористів села сучасні пісні із відомого гурту «Забава», який прославився насамперед  жартівливою піснею «Лісопед мій, лісопед». Коли наш гурт виступав на сільській сцені і  односельчани знали, що в нашому репертуарі саме ця пісня або інші з репертуару «Забави», зал був повен. А наші жіночки-фольк-лористки – душею молоді. За їхніми плечима нелегке життя, але в пісні знаходять і спокій, і радість, з піснею оживають.

— Ганно Мойсеївно, звідки ж у Вас  ця любов до пісні?

—   Мама моя співала, брат у церковному хорі співав. А батька я й не пам’ятаю, мені було лише два роки, як забили його німці…

— Нелегке життя, видно, у Вас було, але не втратили отого живчика у душі, який є і нині у Вас.

— Я була найменшою дитиною в мами, восьмою. Тож нелегко було всім. Мене навіть хотіли віддати заміж у 16 років, аби легше для сім’ї було. Вже й засватався один хлопець. А на душі ні радості, ні любові. Сказала мамі, що не хочу йти заміж за нього. Мама то  не сварила, а старша сестра вчила розуму, що так не гарно, що так не роблять. Пам’ятаю мамині слова: «Як не любо і немило, то і з рушника зступають», тобто навіть у церкві при вінчанні розривають відносини. Довелося моєму жениху, за звичаєм,  віднести горілку назад,  скільки на запивках випили. А потім вийшла заміж за одинака в батьків. Його сім’я заможною була, а ми бідні – восьмеро ж дітей і без батька, на маминих руках все... Але його мама не була проти нашого шлюбу. Свекруха любила мене, і ми з нею у мирі й злагоді під одним дахом прожили сорок років. І з чоловіком добре жили. На жаль, 26 років тому він помер… Таких «золотих»  чоловіків, як у мене,  мало буває. Хороше з ним, вельми хороше прожили. Троє діток нажили разом. Син нині проживає на Житомирщині, одна дочка — у  Пісках-Річицьких, вона – директор школи, інша – тут, у Турі вчителює, з сім’єю якої і проживаю разом.

— Ганно Мойсеївно, Ви завжди на сцені у старовинному українському вбранні. Це Ваш особистий костюм, чи, можливо, купили десь або позичили?

— Сорочка, в якій виступаю, то моя дівоцька – у ній я заміж ішла. А фартух – мамин, йому мало що не сто років, так думаю. Спідниця ж, то вже зараз пошита – для всіх фольклористок гурту «Туряночка» пошили спідниці за рахунок будинку культури. А  мала я  і колишні  жилетки – дві своїх і свекрушину, і ще сорочку давню, і спідницю – та продала їх. Якось по селу їздили із Тернополя люди і скупляли все старовинне, отож продала і я дещо, вторгувавши… 500 гривень.

— Ви співаєте разом з іншими фольклористами села на сільській сцені, на районній, добралися і до столиці, виступивши по телебаченню у програмі "Фольк-music». Що вас  об’єднує, що спонукає до пісні?

— У нашому гурті майже всі вдови, у кожної непроста доля. А з піснею ми оживаємо. На репетиціях і співаємо, і поговоримо, і порадимось, пожуримось, і порадіємо разом. Тож на репетицію із великим задоволенням ходимо, незважаючи на те, що всі у літах.  Ми тут відпочиваємо, а виступивши з концертом, радіємо, що вдалося  розважити, подарувати приємні хвилини глядачам, і знову йдемо на репетицію, яка переходить у вечорниці. Отак і живемо, не старіючи душею…

Валентина БОРЗОВЕЦЬ

с. Тур