Так можна сказати про почесного голову ветеранської організації Гірниківської сільської ради, Почесного громадянина села Гірники, Почесного ветерана України, знаного в районі педагога Марію Петрівну Бірук, яка вчора відсвяткувала 80-літній ювілей. Стільки звання «Почесного», напевно, мало хто має в області, а в районі — вона єдина.

ВЧИТЕЛЬСЬКИЙ СТАЖ ЇЇ СІМ'Ї — МАЙЖЕ ДВІСТІ РОКІВ

У Марії Петрівни троє дітей, семеро внуків і чотири правнуки. Вона перша у сім'ї, хто здобув вищу педагогічну освіту — має 44 роки вчительського стажу. Та дорогою мами пішли і продовжили її справу старший син Володимир, якого нещодавно Полтавський районний відділ освіти подав до представлення на звання заслуженого вчителя України, та дочка Людмила, яка вчителює у Проході. Освітяни і зять та невістка, внуки Марії Петрівни. Деякий час викладав в університеті в Києві ще один її син Віктор. І якщо порахувати вчительський стаж сім'ї Марії Петрівни, то виходить мало що не двісті років.

Марія Петрівна родом із Полтавщини. Ще була зовсім малою, як не стало тата. А було у мами семеро синів та дочок, але вижили лише дві донечки, один із синів пропав безвісти. Та обидві донечки, незважаючи на те, що довелось їм зазнати, що таке голод і холод, здобули вищу освіту.

— Моя мама працювала техпрацівницею у школі, а у нашому селі був зоотехнічний технікум, тож коли закінчила 7 класів, вибору не було, куди йти вчитися — тільки у цей технікум. А мені так хотілося бути вчителем, то попопросила маму, аби дозволила поїхати з дому у Великосорочинське за 200 кілометрів й вчитися у педучилищі. Вона й слухати не хотіла. Але дідусь, мамин тато, пожалів мене і виділив трохи карбованців, які зібрав із мізерної на той час пенсії. Поступила і вчилася протягом чотирьох років. Мама й не знала, в якому закладі я навчаюсь і де він. То не те, що тепер, поступають діти з допомогою або у супроводі батьків. А тоді приїду додому, та й транспорту не було — коли їдеш, коли йдеш, коли попутною підводою під'їдеш. А мама мене вже чекає. Наробить локшини цілу торбу, з якою знову добираюся до місця навчання. Я й до цих пір макаронів не їм. А закінчиться та локшина, то тільки на чаєві з хлібом жили, який давали безкоштовно студентам.

Це вже потім Марія Петрівна здобула вищу вчительську освіту. А тоді, після закін-чення педучилища, виявилося, що в Україні немає жодного вільного місця для вчителя! І це вже потім Марія дізналася, що вчительські місця зайняті вчителями з освітою лише 7 класів. Тоді випускникам запропонували піти на курси бібліотекарів або культ-працівників, бо «на Заході України потрібно піднімати культуру». Вибрала бібліотечні, після закінчення яких й опинилася Марія у нас на Ратнівщині, у селі Замшани.

— Приїхала в Замшани пізно увечері, до себе на ніч забрала зоотехнік Оксана, вже й забула її прізвище. Полягали спати, а в мене все тіло стало свербіти. Я кличу Оксану, а вона у відповідь: «Спи!». А як спати, якщо не можна?! Взяла Оксана свічку, запалила і підійшла до мене. А то клопи, ціла хмара, мене так кусали. Ледве ранку діждалася. Вийшла на вулицю і бачу… чорне село. Хати далеко одна від одної і чорні, не побілені, так як у нас, на Полтавщині, і садків немає. Думаю, куди я попала? Ледве не заплакала із розпачу. Як же відробити тут тих три обов'язкових роки після навчання? Почули ми від старших, а на Волинь тоді разом зі мною приїхало тридцять випускників училища, що можна завербуватись на роботу, і буде зараховано тих три роки. Куди ми тільки не просились, але нікуди не брали, навіть на цілину не взяли, а ось на шахти Донбасу взяли. І дехто з ра-дістю поїхав, так втікали ми із нужденного Полісся.

Але що б хто не говорив, від долі не втечеш. Хоч і сподобалось дівчатам на Донбасі, дорога повела назад, на Волинь. Почули, що вербовка їм не допоможе, потрібно все-таки відпрацювати три роки за спеціальністю і лише тоді буде дійсним їхній диплом про освіту. А ще ж у Замшанах на неї чекала любов. Познайомилась, як каже жінка, зі своїм Біруком, а вже коли повернулася, то й згодом одружилася з ним.

Протягом двох років працювала вчителем молодших класів у Котуші, потім два тижні у Лучичах, і більше сорока років у Гірниках — вчителем, спочатку молодших класів, потім, після здобуття вищої освіти, вчителем української мови і літератури, завучем і дванадцять років директором школи. А чоловік, Пилип Васильович, весь час працював у Ратному.

«ЯКІ ЛЮДИ КОЛИСЬ ДОБРІ БУЛИ, ДІЛИЛИСЯ ОСТАННІМ…»

— Не зрівняти людей того часу і сьогоднішніх. Колись останнім поділяться, то не те, що тепер, — не приховуючи сльозу, говорить Марія Петрівна. — Є що згадати, є й те, про що й забути не можна. Якось спитала одна жіночка, Секлетиною звали, чому ми не будуємось. А я їй кажу: «А за що нам будуватися?» А вона: «У мене тисячу карбованців є, весь час ношу із собою, бо боюся, щоб не вкрали. Вчителі добрі люди, не обманюють, думаю, і ви мене не обманите. Я вам ті гроші дам і будуйтеся, а колись віддасте. Квапити не буду».

Тоді Марія Петрівна від тих грошей відмовилась, та жіночка принесла їх додому: «Візьміть і будуйтеся!». Чоловік лише промовив, що буде біда, як вони такі гроші зароблять і коли їх віддадуть?! А зарплата на той час у вчителя була всього 36 чи 40 карбованців! І після чергових роздумів біля тої тисячі вже наступного дня понесла Марія Петрівна ті гроші назад Секлетині Забродець. А вона категорично: «Беріть і будуйтеся!».

Отак на чужі гроші звели Біруки будинок, в якому проживає жінка й до сьогодні, тільки трохи його добудували.

— Та всі люди були добрими, — продовжує Марія Петрівна. — А який колектив дружний був у нас! Вчителі в основному були без освіти, частина добиралася з Ратного, та роботі віддавалися сповна. Як перейшли у нове приміщення школи, то до пізньої ночі сиділи, облаштовували її, умебльовували. І ніхто не перечив. Дружні-дружні. І школа в нас була найкращою. Попоїздили до нас делегації з району й області по обміну досвідом.

Марії Петрівні з часом запропонували іншу роботу — голови сільської ради. Вона категорично відмовилась. Тижнів два за викликом начальства попоїздила у Ратне. Партія говорила «Так!», Марія Петрівна — «Ні!». А в результаті непокори позбулася вона директорської посади, та вчительську роботу мала. До речі, її регалії — старший вчитель, вчитель-методист. Марія Петрівна має цілу папку з нагородами різних рівнів, серед яких три — Міністерства освіти України! Її портрет як кращого педагога Волині висів на обласній Дошці пошани! Користувалася і користується авторитетом у селі, у районі, серед освітян.

І НА ВЕТЕРАНСЬКІЙ РОБОТІ —

НЕ ПОКЛАДАЮЧИ РУК

Не раз доводилось зустрічатися з головами первинних ветеранських організацій району — одні те роблять, інші — інше, а треті, хай вибачать мені, — нічого. Як тільки Марію Петрівну обрали головою ветеранської організації села Гірники, робота ожила і нова слава пішла по району. То зустрічі з ветеранами, то вечори відпочинку, різні свята, такі, як от, для прикладу, «Золоті ве-сілля» подружніх пар, які разом 50 і більше років прожили.

— Якось покликали у сільську раду і сказали, що мене хочуть обрати головою ветеранської організації, — пригадує почесний ветеран. — Всі проголосували «За». Дали папку з якимись паперами і печатку. Питаю попереднього голову, а що робити? А він: «Та нічого!». Я й не робила нічого цілий рік. А коли помер чоловік, так важко було, думала, що не переживу. І знайшла спокій, хоча це і не спокій, у роботі з ветеранами.Взяла списки ветеранів і пішла у люди. Відвідувала старих і немічних, вітала зі святами, цікавилась життям, допомагала ви-рішувати їхні справи на різну тему — на пенсію оформити, балон газу завезти, субсидії та багато інших питань. І потяглися до мене люди. До кого зайду — добре, до кого ні — бідкаються, чого не заходжу, і самі до мене до хати йдуть. Отак і жила їхніми проблемами впродовж п'ятнадцяти років. Працював у нас ветеранський клуб «Розрада», пенсіонери щотижня збиралися. Зійдемося, поговоримо, пожуримось, порадіємо, почуємо проблеми і працюємо, хоча і була в мене робота на громадських засадах, тобто ніхто мені нічого не платив за неї. У це люди мало вірили, бо знали, що працюю, що допомагаю. І як так — безкоштовно?! Я ще й зараз, а вже рік, як здала свою ветеранську роботу, бо здоров'я доброго не маю, провідую особливо немічних і старих. Сільський голова завжди йшов і йде назустріч. І зараз завжди підвезе до тих чи інших ветеранів, які радо мене зустрічають і запрошують відвідувати їх частіше.

НА ВІСІМДЕСЯТИЛІТТЯ — УСЯ СІМ'Я, УСЯ РОДИНА

Вісімдесят літ. Який хороший поважний вік! Бабуся Марія, підсумовуючи життя, каже, що щасливо прожила вік. І чоловік добрим був, і колектив хорошим, а тепер втішається у дітях, у внуках та правнуках. А вони всі, до єдиного, залишили свої клопоти, приїхали до мами, до бабусі на іменини. З іменинами її вітали всі ті, хто поважає, хто шанує, хто дякує. І це найщасли-віший день. Сім'я, родина, визнання…

Валентина БОРЗОВЕЦЬ

с. Гірники