Вранці 10 травня перестало битися серце останнього ветерана Другої світової війни із Самарівської сільської ради Павла Прокоповича Штика.

Він народився 13 вересня 1924 року на хуторі Залісся (поблизу теперішнього україн-сько-білоруського кордону). Воювати пішов у 1944 році. Але після поранення, яке отримав 18 квітня 1945 року, біля Одера, був змушений залишити поле бою і лікуватися у госпіталі. Наслідки того поранення він відчував до останніх своїх днів. По житті був оптимістом, разом із дружиною виховував дітей, допомагав ставити на ноги внуків. Не цурався жодної роботи – був і їздовим, і бригадиром, і техпрацівником, і працівником торгівлі, і комірником, хоч іще у госпіталі йому дали ІІ, а згодом і І групу інвалідності.

Віку доживав із сином Антоном. Серед його нагород – ордени Слави ІІІ ступеня, «За мужність», Вітчизняної війни І ступеня, медалі «За відвагу», «Захиснику Вітчизни», Жукова та інші.

9 Травня для Павла Прокоповича було завжди особливим святом. Його запрошували на урочистості, нагороджували медалями, кликали розповідати учням школи про війну. Недарма двічі був депутатом сільської ради, п’ять років представляв громаду села у районній раді.

Ось і цьогоріч, як розповіла голова ради ветеранів села Тетяна Шинкарук, ветеран з нетерпінням чекав Дня Перемоги. На Проводи саме приїхали в рідне село всі його діти – потішили серце старого батька. Він же вранці 9 травня попросив сина покликати священика. І ієрей Юрій посповідав та причастив дідуся, подарував йому іконку. Радо зустрічав Павло Прокопович односельчан, які прийшли привітати його із 9 Травня. Це сільський голова Микола Маргес, секретар Зоя Оніщук, директор будинку культури Петро Тарасюк, депутат Микола Касянчук, голова ветеранської організації села Тетяна Шинкарук, представники прикордонної застави «Самари». Ветерану вручили грошову допомогу та нагородили останньою в його житті медаллю – «70 років Перемоги над нацизмом», яка була заснована торік Президентом України.

Ту медаль Павло Прокопович увесь день тримав у руках і лише вночі випустив її з рук. Вона для нього була такою ж важливою, як і сам день, коли припинилась війна.

Похорон останнього ветерана був дуже велелюдним. Прийшли усі, хто знав і поважав Павла Штика. Після відспівування в храмі до кладовища проводжали його й учні та працівники школи. Прощальні слова говорили голова ветеранської організації та представники прикордонників. Після всього присутніх запросили на поминальний обід.

Так закінчилась для Сама-рівської сільської ради історія тих, хто на собі відчув жахіття Другої світової війни, хто вклав свою посильну частку, щоб у далекому 1945-у році небо над Україною стало мирним.

Марія ЛЯХ