У кого яка доля — у когось біжить рівненько, життя вима-льовуючи вдало, а у когось  завиває, закручує, вимотує... Можливо,  хтось скаже, що самі винні у долі своїй, таку заслужили у Бога. Можливо, й правда. Але в декого й сили немає чи то оцінити долю, чи то втримати її, чи вимолити…

Галину Гурську, уродженку    с. Велимче, не балувала доля з дитинства. Вона та її сестри і брати навчалися у Заболоттівській спеціалізованій школі-інтернаті,  після закінчення якої ніхто з них нікуди не поступав, аби здобути освіту. А батьки на фермі працювали все життя, хоч і не боялися роботи, але були вже дуже спокійні, «непробивні». І все життя прожили у колгоспній невеличкій хатині. Та хатина стоїть і по сьогодні, у ній живе найстарший син Гурських із дружиною. Тож, коли доля Галю помотала, повертатися у батьківську хату не те, що не хотіла, у ній просто не було місця для неї, у буквальному сенсі слова.  І її прихистила одна бабуся із Замшан, нині вісімдесятитрирічна Варвара Олександрівна Романова, у якої немає власних дітей, і у якої, напевно, дуже добре серце.  Вона стара давня подруга Галининої уже покійної мами, з якою по дідові з бабою у них перехрещувалось життя.

— Ну, а де ж їй подітися? – на питання, що спонукало прийняти чужу людину у хату, відповіла бабуся, у якої також непроста доля. – У нас якось із Галею життя переплетене. Мій дід, який був вдівцем, привів за дружину Галину бабусю з дитиною. Та дитина, Марія, — то Галина мама. Тож з нею я зналася з дитинства. Навіть її чоловік, поки був парубком, хотів свататися до мене, але віддали за нього Марію. Галя ще  малою приїжджала до нас. А потім і жила, а оце знову повернулась. Бідова людина…

Галя вийшла заміж у Маневицький район. Народила сина. Та у чоловіковій батьківській хаті не було місця для сім’ї. І тоді Галя вперше попросилася жити до баби Варвари. А поживши з рік, виїхала її сім’я на Білорусію. В одному селі працювала Галя дояркою, а чоловік колгоспних корів пас. Навіть хату їм дали для проживання. Та через одинадцять років україн-ську сім’ю депортували, бо не мала ні прописки, ні тимчасового виду на проживання. І знову на порозі у Варвари Олександрівни Галя та її сім’я. Ну, як їх не прийняти!? Тож і залишилась жити знову у Варвариній хаті. А з часом молода жінка та її чоловік влаштувалися на ферму  у Замшанах і поселилися в хаті-пустці. Та так склалось, що чоловік Галі повернувся додому, взявши з нею розлучення, а Галю взяв за дружину старий холостяк, до якого й пішла жити. Каже, з ним й непогано жила, та через чотири роки він помер. І знову Галя з сином  на порозі у доброї бабусі.

— Прийняти їх – то вже рішення мого покійного брата, — розповідає Варвара Олександрівна. — Сказав, що їм немає де діватися, тож хай живуть, до смерті нас догледять… Галя й гляділа його. А він — інвалід першої групи, без ноги був. На інвалідному візочку… Осінню похоронили ми його. А я залишилась з Галею жити. Мені добре. Галя і їсти зварить, і попере одяг, всю домашню роботу зробить. Ще й на полі вона. І їй добре у мене. Тож ні за житло, ні за харчі не платить, ні за газ і світло. Де вона ті гроші візьме?  А син її десь у Київській області працює. Галя ж трохи підробляє у людей, то картоплю перебрати допоможе, то посадити, то викопати. Отак і живемо вдвох. Думаю, і мене до смерті доглядить. Я то хату на хрещеного сина переписала, але йому сказала, що якщо вмру і Галя не влаштує особистого життя, щоб не проганяв, щоб жила у хаті, що хата у такому разі на їх двох.

— Та хата ще мого діда, — продовжує бабуся, — якого я до смерті догляділа. Не завидна вже, але є де жити. У цю хату і приймака я привела. Солдати в нас у селі були, тож один і за-сватався, та помер вже, років із двадцять тому.  З братом довгий час жила під одним дахом, років з тридцять. Леонід то мав сім’ю, дітей, але ще замолоду розлучився і не підтримував ніякого зв’язку з ними. Не годував своїх дітей, то й вони від нього відмовилися. Ми навіть не давали знати їм про смерть батька… Тож Галя, яка горнулась до нас, нам була як рідна. За неї переживали, вболівали…

Спілкуючись з жіночками, для себе відмітила, що живуть хороше, у мирі та злагоді. Ні злоби в голосі, ні осуду, ні нарікання не почула, хоча життя прожити – не поле перейти…

Оцінюючи вчинок баби Варвари,  розповіла цю історію життя одній вже також у літах жіночці. На мій подив, та не здивувалась ні Галининій долі, ні милосердю Варвари. «Ну, й що такого? — мовила, — прийняла чужу дитину, та й живуть». А на питання, як би вона зробила у такому випадку, бабуся категорично сказала, що не прийняла б чужої людини. Бо то ж звикати до неї треба, спільну мову шукати, та й навіщо той клопіт і морока на старості літ?!

У кожного свій характер і своя доля. Але добре, що є на світі добрі, милосердні люди, яким  не байдуже життя інших. І добре, що їхня доброта повертається добром і для них самих.

Валентина БОРЗОВЕЦЬ

с. Замшани