Про високі професійні здібності дільничного лікаря-терапевта комунального закладу «Ратнівський районний центр первинної медико-санітарної допомоги» Галини Іванівни Балинської відомо кожному пацієнту, який хоча б раз у житті звертався до неї за допомогою. Галина Іванівна завжди надасть кваліфіковану пораду, спокійно та зрозуміло проконсультує, порадить найкращий варіант лікування, оптимістично налаштує та запалить вогник надії на одужання у того, в кого він згас. Кожен пацієнт виходить від неї з твердим переконанням та вірою в одужання. З безмежною добротою та небайдужістю проникається вона долею своїх пацієнтів, закріплених за нею сіл Прохід, Сільце, Здомишель, Адамівка, Комарове, ось уже протягом двадцяти трьох років. Відгукуються про неї як про ввічливу та чуйну жінку, чудового знавця своєї справи, яка ніколи не лишається осторонь людської біди. Тож напередодні професійного свята, Дня медичного працівника, наш кореспондент зустрівся з Галиною Балинською і запросив її до цієї розмови.
— Галино Іванівно, чому саме із цією професією вирішили пов’язати своє життя?
— Будучи ще школяркою, вирішила присвятити себе цій нелегкій справі. На лікарів, які приходили до нас на огляд у клас, завжди дивилася із таким захопленням і не йняла віри, як можна бути настільки освіченими, хотілося на них рівнятися. Мене підтримав і допоміг зробити мою дитячу мрію реальністю тато, який уже відійшов у Вічність. Йому завжди хотілося, щоб хоч хтось із його чотирьох дітей був лікарем. Казав, що, опанувавши цю професію, завжди будеш при роботі. Тож по закінченню школи поступила у Вінницький медичний інститут, зараз він уже університет.
— Свої перші кроки в медицині пам’-ятаєте?
— Таке не забувається. Пройшла інтернатуру і почала працювати у центральній районній лікарні міста Коростень Житомирської області. Та, на жаль, не довго. Сталася аварія на Чорнобильській АЕС і змушенні були з чоловіком і дітьми переїжджати. Було дуже тяжко психологічно звикнути до змін. Хоч і отримали у Ратному і житло, і роботу, але із дочкою, якій на той час було дев’ять років, мабуть, з рік сумували. Прийде Оля зі школи, а я з роботи та й плачемо разом з нею. Так нам назад хотілося повернутися. Чотирирічний син і чоловік сприйняли переїзд значно легше. Але, з часом, звикли, бо у колективі і серед сусідів дуже хороші люди. Ми, можна сказати, стали, як одна велика дружна родина.
— Завдяки професіоналізму Вашого чоловіка Юрія Васильовича на світ з’явилося не одне немовля у районі, і знають його як хорошого акушера-гінеколога. Ви з ним познайомилися, будучи ще студентами?
— Ми вчилися на одному курсі, після четвертого — одружилися. На шостому курсі чоловік обрав спеціалізацію акушерства і гінекології, а я — терапії. Так і працюємо в одній лікарні. Живемо у розумінні, буває, що часто щось і порадимо один одному, підкажемо. У нас є спільний інтерес, і я вважаю, що це дуже добре. Не докоряємо, що із запізненням хтось із нас прийшов із роботи – пацієнта ж не залишиш із його проблемами наодинці, навіть, якщо він прийшов по закінченню робочого дня. Діти наші мають вже свої сім’ї. Дочка четвертий рік живе і працює перекладачем у Японії. Їздили з чоловіком до неї, привезли масу позитивних емоцій. Син живе у Києві, час від часу привозить нам на потіху внучка.
— Якого принципу дотримуєтесь у своїй щоденній праці?
— Люди, в більшості, добрі й чуйні. Часто йдуть не тільки за медичною допомогою, але і за часткою душевної теплоти, а моє покликання — допомагати людям. Зі мною працює хороша, кваліфікована медсестра Марія Хоцевич. Обслуговуємо приблизно дві з половиною тисячі населення. Уже так професійно складається, що, в більшості, знаю, хто чим хворіє. Стараюся йти в ногу з часом у плані освоєння нових методик діагностики та лікування пацієнтів. Напередодні професійного свята бажаю усім здоров’я, миру, радощів, благополуччя у родинах.
Леся ГРІНЧУК