Наш земляк Зорян Дмитрук, молодший сержант, за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час проведення антитерористичної операції, нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни». Нагороду йому   минулої п’ятниці вручив Президент України Петро Порошенко (на фото).

Зорян Володимирович родом із Здомишля,  з дитинства мріяв стати військовим. Тож після закінчення школи підписав контракт на три роки і проходив службу у Володимирі-Волинському. Контракт закінчувався 19 квітня 2014 року, та, зважаючи на складну ситуацію в Україні,  він був продовжений автоматично, і вже з 9 травня наш земляк в складі 51-ї механізованої бригади брав участь у захисті своєї Вітчизни в зоні антитерористичної операції у Донецькій області.

Зорян  впродовж місяця воював під Мар’їнкою, а далі, майже два місяці, брав участь в боях за Савур-Могилу. І не просто участь в боях, а в кожному штурмі, — з відвагою, патріотизмом, з вірою, що,  як тільки  переможуть, війна закінчиться в Україні… Бувало, що в боях брав участь по 4-5 разів на добу…

Зорян — старший механік-водій танка Т-64-БВ. Як тільки йшов у наступ, щоразу телефонував мамі, що все добре, а з братом Ростиславом прощався, а в його особі разом з усією родиною,  повідомляючи, що йде на завдання, з якого не повертаються… Та Зорян повертався.  І повертався щоразу.

А скільки було випадків, що, дивлячись смерті у вічі,  прощався  з життям?!    Але щоразу у бій Зорян ішов з молитвою. Бувало, що молився, звертався до Бога щохвилини…

І сьогодні солдат каже, що його охороняв Бог, його молитва, мамина молитва, молитва  рідних і близьких людей,  допомогли вижити.

Вдома, окрім родини, за Зоряна молилася і чекала  мила та кохана Аліна,  яку також оберігав, не хотів травмувати її серденька і не говорив, через що доводиться проходити, як і з іншими, був дуже коротким у розмові:  все добре,  живий, здоровий, і відразу відключав телефон. Так робили й інші солдати, боялися, щоб їх не «засікли» вороги, щоб телефон не розрядився, бо була проблема, де і як його зарядити.

По телефону спитала Зоряна, що керувало ним, коли йшов у бій, чи не боявся смерті. У відповідь почула:

— Смерті боялися всі. Але ми бачили безпощадного ворога,  його звірства і жорстокість, і кожен з нас боявся, щоб ворог не прийшов у наш край, до наших мам і рідних,  і ми боролися, готові були йти на смерть і йшли на смерть заради їхнього життя і благополуччя. А вже потім зрозуміли, що за всім цим стоїть Україна…

Тоді, в боях за Савур-Могилу, командування Зоряна відмітило його мужність, безстрашність, патріотизм і відвагу,  й запропонувало поступити на навчання до гвардійського ордена Червоної Зірки національного технічного університету Хар-ківського політехнічного інституту – а це  була його мрія — і він вступив до нього на факультет військової підготовки.

Ні мама, ні наречена, ні друзі, — ніхто не відмовляв від навчання,  бо ж в теперішній час військова кар’єра, можливо, когось і лякає. Та рідні бачили, що Зоряна не потрібно переконувати і просити-молити, він був рішучим і твердим у своєму рішенні.

— Перебуваючи в зоні АТО, ми стикалися з бездіяльністю, безтолковістю окремих командирів, які, не задумуючись, посилали нас на смерть.  Скільки таких випадків було, що вчиняли вони, на наше переконання,  неправильно,  віддавали наказ необгрунтовано, необдумано, а в результаті  гинули люди. Ще тоді  я дав собі слово, як вивчусь, а вивчусь обов’язково,  ніколи не буду робити необдуманих кроків і не віддаватиму, якщо доведеться, необдуманих наказів, бо я знаю: за всім цим люди і наша держава.

Зорян, як тільки повернувся із зони АТО,  запропонував  Аліні серце і руку, і вони стали на рушничок щастя, відгуляли весіл-ля 18 листопада, а через день Зорян  зібрав сумку і поїхав на навчання… Навчається молодий чоловік уже півтора року, а всього навчання триватиме п’ять років. Він сподівається і мріє, що за місяць-другий до нього приїде дружина на проживання. Про це мріє і Аліна, мріють про щасливу, міцну сім’ю, а ще — щоб був мир в Україні, щоб не було війни...

Валентина БОРЗОВЕЦЬ