Час невблаганний. 18 листопада минуло три роки, як навічно закрилися очі юного велимченця, учасника антитерористичної операції Дмитра Коляди.

Смерть Дмитра була непередбачуваною і трагічною. Це ж треба, щоб так сталося, що пройшов крізь пекло війни, горів у танку, врятував екіпаж, а загинув від ножа свого ж офіцера…

У селі знають, що Дмитро мав неспокійний характер, вольовий дух і навіть якась задерикуватість притаманна йому була. Напевно, йому не подобалось одноманітне, сіре, буденне життя, яке щодня проходило у рівному і спокійному руслі, як за тим самим сценарієм. А душа вимагала пос-тійного викиду адреналіну… Пізніше говорили, що війна змінила його, він став дивитися на життя іншими очима…

І треба віддати належне, що не втікав, не ховався, як це часто траплялося під час мобілізації, а з честю і мужністю виконував свій військовий обов’язок перед Україною у зоні антитерористичної операції.

Перед Світлою Христовою Паскою 2014 року його мобілізували до лав Збройних Сил України. Пройшов дорогами війни і ніколи не журився, не розповідав, як йому під ворожими кулями, серед смерті доводиться захищати територіальну цілісність своєї держави.

І хіба не можна захопитись його мужністю, знаючи хоча би ось такий факт: Дмитро ще тоді, коли воював під Волновахою, коли вирвався з пекельного вогню, чітко заявив про свій патріотизм – військово-службовців його роти повертали на полігон у Миколаївську область, а Діма виявив бажання залишитися, воювати до останнього…   Вже потім під Донецьком, у Красногорівці, наприкінці серпня його зупинила ворожа куля – снаряд потрапив у танк, в екіпажі якого був і Дмитро. На щастя, Дмитро встиг вискочити з вогню, встиг витягти  механіка та непритомного командира екіпажу танка  Романа Киричука. Встиг… А через якусь мить танк рвонуло…

Роман був на похороні свого бойового побратима і щиро дякував батькам Дмитра за сина, за свого названого брата, який врятував йому життя. На похороні були й інші військовослужбовці з 51-ї бригади,  вони говорили про Дмитра як про мужнього, відважного воїна, справжнього героя, який нікого і ніколи не підводив: ні солдатів, ні командирів. А командир 1-ї танкової роти на колінах перед тілом Дмитра просив: «Прости…»

Після того, як підбили танк, Дмитро загоював тілесні опіки і душевні рани у  Дніпропетровському, а потім у Луцькому госпіталях. А далі реабілітація.

18 листопада його викликали у Володимир-Волинський у на той час ще не розформовану 51-у механізовану бригаду,  і, як говорили близькі родичі, він мав знову йти у зону АТО…

Не пішов. Того самого дня помер від удару ножа у грудну клітку, який завдав йому під час словесної суперечки командир взводу другої танкової роти танкового батальйону…

Батьки поховали сина. Справа про смерть Дмитра Коляди пройшла через всі інстанції суду: Володимир-Волинський, апеляційний у Луцьку, Ковельський і знову апеляційний, і вже касаційний…

Мама щодня думкою лине на кладовище до сина, але, на жаль, ноги не несуть, не дозволяє хвороба… Та її щира молитва на стихає. Вклонитися сину, розповісти, як сумно без нього, як його люблять, найчастіше приходить на могилу батько, а також брати, родичі, знайомі і друзі… А вже як приїде на могилу мама, то, здається, її душа виривається з грудей і біжить назустріч, в обійми сину…

А тоді під час похорону була сувора осінь, мело, завивало, засипало мокрим снігом… А скільки було людей! І труну з тілом Дмитра, хоч дорога і не близька до кладовища,  несли на руках друзі, односельчани — молоді чоловіки, військовослужбовці. І ніхто не злякався негоди, проводжали усім великим селом в останню дорогу юнака, який мужньо відстоював незалежність своєї держави і, за іронією долі, так трагічно загинув…

Дмитро Коляда посмертно нагороджений орденом «За мужність ІІІ ступеня», відзнакою командира 14 окремої механізованої бригади… Вручали їх вже батькам Степану Андрійовичу та Галині Іванівні. І вони бережуть нагороди, як пам’ять про сина… І у їхніх зранених серцях любов до нього живе і жити буде вічно…

На щастя, батьки Дмитра не самотні. Їхній рід продовжують ще два сини Андрій та Олександр.

У травні минулого року на сесії Велимченської сільської ради депутати одноголосно проголосували про перейменування вулиці ім. Франка  на ім’я Дмитра Коляди, а також вул. Грабівської на ім’я ще одного загиблого юного велимченця, учасника АТО — Миколи Повха.  А при вході до школи, в якій навчалися юнаки, встановлені мемо-ріальні дошки обом загиблим – Миколі Повху та Дмитру Коляді,  у фойє школи — пам’-ятний стенд з їхніми портретами, короткими біографіями, і вічно живі квіти та вогонь свічки.

Валентина БОРЗОВЕЦЬ

Портрет Д. Коляди із меморіальної стели загиблих учасників АТО з Волині у Луцьку на Театральному майдані

Фото Дмитра МОРОЗА