З тих пір, як молода українська дівчина Настя Лісовська підкорила серце турецького султана Сулеймана, пройшли століття.

Та й про Роксолану залишилися тільки опо-віді, легенди, книги. Давно немає високого стилю тих часів, змінилася Туреччина, змінилася й Україна. Але десять років тому знайшлася у поліській глибинці дівчина, яка підкорила гаряче серце турка, зважилася на переїзд у чужу державу, за море, народила йому трьох синочків, стала повноцінною хранителькою сімейного вогнища з усіма традиціями і звичаями запального турецького народу. Тож наша розмова з уродженкою Самарів Ольгою Сидорук (Бічен), яка поєднала свою долю із турком Алі, але в душі – щира українка, й ці почуття передає своїм дітям.

— Олю, скільки років ти у Туреччині, і як тобі там живеться?

— Я живу в Туреччині уже 10 років, на життя своє не нарікаю. Живу не гірше від інших. Ми мешкаємо в місті Мерсін (економічно розвинене місто з населенням понад 850 тис. осіб на південно-східному узбережжі Туреччини на Середземному морі, в якому розміщений найбільший порт країни і яке має статус «Перлини Середземномор’я». – Авт.).

— Як ви познайомилися з Алі? Як сталося так, що ти потрапила в Туречинну?

— Познайомилися ми на відпочинку. Пригадую, я тоді працювала в Луцьку. Ми з друзями поїхали на дискотеку, от там і познайомились. Було дуже романтично: квіти, кафе, і після двох тижнів побачень Алі запропонував мені жити разом. Я погодилась. Було трохи страшно, але врешті відважилася, подумала: «Що буде, те буде». Батьки Алі мене зразу не прийняли, казали: «Покинь! Навіщо тобі іноземка?» Але він нікого не слухав. А з роками я для свекрухи стала найкращою невісткою, і про минуле не хочемо навіть пригадувати – ні я, ні вона (мама Алі усвідомила з часом, що була не права).

-  У вас із чоловіком троє діток. Розкажи про них і про те, як живете, чим займаєтеся.

— Так, ми маємо трьох синочків. Старших, близнят, звати Султан і Шейхмуз, а молодшого – Ісмаїл. Чоловік працює, а я виховую дітей. Алі здає в оренду і продає квартири. Живемо небідно, вистачає на хліб і до хліба, і розважитися можемо собі дозволити.

— Здається, все так просто і гладко, але, напевно, перші роки життя в чужій країні без знання мови були складними. Як опанувала турецьку?

— Звичайно, в перші роки було дуже тяжко, мову не знала, але розуміла, що доведеться її вивчити. Інакше бути не могло. Вчила сама. Переглядала програми по телевізору, слухала, як спілкуються між собою турки, писала все на папері, а потім сідала і вчила.

— Ти вже звикла до побуту і традицій Туреччини? Подобається там жити? Чи правду розповідають, що жінка в турецькій сім’ї нічого не вирішує, а покірно виконує волю свого чоловіка?

— Життя в Туреччині, як на мене, набагато краще, ніж в Україні. До жінки ставляться з повагою. Якщо ти заміжня і народила сина, то тебе ще більше поважають. Чоловіки зобов’язані забезпечувати сім’ю. Якщо жінка працює, це принижує, в першу чергу, чоловіка і означає, що сім’я не забезпечена належним чином. Якщо жінка не має ювелірних прикрас із золота, це ознака бідності. У деяких сім'ях жінка дійсно нічого не вирішує, це правда. Але в нас такого немає, бо я виросла в повно-правній сім’ї. Чоловікові одразу сказала: «Я – не річ, а Людина, і ми будемо вирішувати питання дітей і по дому разом. У твої справи я не втручатимуся. Можеш радитися зі мною чи ні, головне, щоб сім’ю необхідним забезпечив, але ми повинні бути рівними у стосунках один з одним»!

— Ти стала мусульманкою?

— Мусульманкою я ще не стала, але чоловікова родина наполягає, бо якщо вже живеш тут, то треба бути, як і всі.

— Не сумуєш за Самарами? Як часто приїжджаєш на батьківщину? Чи помітна різниця між рівнями життя в Україні й Туреччині?

— За Україною та за Самарами сумую, бо вся рідня і батьки мої тут. Тому, коли є можливість, ми з дітьми летимо на батьківщину. І тут я бачу людей, які працюють зранку й до ночі за копійки, які вони змучені роботою. І саме в такі моменти зовсім не шкодую, що я так далеко, бо моє життя краще. Я не думаю, як прогодувати, одягнути своїх дітей – це чоловікові турботи.

— Які у вас стосунки в сім'ї? Які сімейні традиції в турків загалом і у вашій родині зокрема?

— Мій чоловік – добра людина, і навіть будучи за три-     дев’ять земель від України, я щаслива, що саме він – моя друга половинка. Свого часу в Алі було кафе на Кіпрі, ми постійно їздили туди відпочивати. Тож і в дітей, і в нас із чоловіком багато гарних спогадів про те, як ми проводили і проводимо час із сім’єю. У турків є особлива традиція – відзначення свята рамазану. У цей день, прокинувшись, потрібно одягатися в новий одяг і йти до старших людей (батьків, дядьків), цілувати їм руку і прикладати її до своєї голови. Діти теж так роблять, починаючи із своїх батьків і закінчуючи родичами, але дітям дорослі ще дають цукерки і гроші. Вони цього свята завжди дуже чекають, бо можуть назбирати і грошей, і солодощів.

— Як кожна мама, ти хочеш своїм дітям найкращої долі, чи ж не так?

— Звісно. Коли мої хлопці виростуть, я б хотіла, щоб вони одружилися на українських дівчатах. І я їм постійно кажу, що у них не одна батьківщина, а дві – Туреччина, звідки їхній тато і де вони народилися й живуть, і Україна, де виросла їхня мама, де їх люблять і завжди чекають їхнього приїзду.

— Діти трохи розуміють українську мову? Ти їх навчаєш, чи вони лише турецькою говорять?

— Сини трошки вміють говорити, я стараюся їх навчати. Але якщо й говорять по-українськи, то це, швидше, «самарів-ська» — та, яку чують від мене і рідних, коли бувають у Самарах, а те, що не можуть пояснити словами, показують мовою жестів.

 - Які враження від України в чоловіка? Чим вона йому подобається і чим ні?

— Алі в Україні подобається те, що люди в нас добрі, пра-цьовиті, гостинні, а не подобається, що багато вживають алкоголю, що важко працюють, а грошей не мають. Але най-більше він дивується з того, як просто і швидко українці можуть зробити з будня свято, як вони вміють веселитися.

— Олю, коли знову самарівці почують гамірний щебет твоїх синочків-турків?

— На жаль, ми не маємо змоги приїжджати часто. Влітку не виходить в Алі – велике навантаження з роботою, курортний сезон у розпалі, а решту часу діти в школі, тому не можемо все покинути і поїхати. Але чоловік відпускає мене з дітьми в Самари, бо розуміє, що мені хочеться побачитися з батьками, родиною, потішитися спілкуванням з ними. До літа ще далеко, але сподіваємося, що таки вдасться приїхати.

— Приємно було поспілкуватися з тобою. Можливо, на завершення, скажеш кілька слів по-турецьки, наприклад: «На все добре»!

— Iyi Gunler (Ій гюнлер)!

— Всього доброго тобі і твоїй родині. Щасливих Різдвяних свят!

Марія ЛЯХ