Сергій Сидорук проживає у невеличкому селі Сільце, з якого на захист держави було мобілізовано вісім молодих чоловіків. Серед них і Сергій. Він був мобілізований під час першої хвилі, у перші її дні, коли ніхто й не підозрював про напружену ситуацію в Україні.

Сергій – єдиний син у батьків. У нього тоді тільки-но народилася донечка. Забрав з лікарні кохану дружину Катерину і немовлятко, а наступного дня його викликали у військкомат. Навіть не дня, а ночі. Тоді він додому не повернувся. Уже без нього охрестили дитину, без нього  крихітка Анастасія зростала протягом року. І продовж всього цього року у родині Сидоруків не втихали молитви за сина, чоловіка, родича.  Сергій і зараз вірить і стверджує, що тільки молитва уберегла його від смерті. А смерть у зоні АТО йому клалася тричі…

— Дорогами зони АТО мені довелося пройти із 5 травня по 31 серпня 2014 року. Хоча в довідці зазначається початок іншим числом – 5 червня. Що довелося пережити, краще не згадувати. Стараюся викинути з пам’яті. Хоча цього ніколи не викинеш. Хіба можна забути, стерти з пам’яті,  як було, як доводилось, як виживали! Першим завжди доводиться важче, і наголошувати на цьому не хочеться, не хочеться згадувати, як ми були підготовлені до війни, які умови  мали… Мені тричі смерть клалася в зоні АТО.  Вірю, що тільки молитва рятувала  від смерті. Молилися рідні, а там, на війні, всі хлопці, хто як міг, хто як умів….

— Я воював у складі 51-ї  окремої механізованої бригади – механік-водій БМП-2. Коли під Волновахою розстріляли наших хлопців – більше двадцяти чоловік загинуло, — міг загинути і я, — трохи помовчавши, продовжив захисник Вітчизни. -  Перед тим днем я стояв на цьому ж посту, ми тільки помінялися, здали пост іншим солдатам і  приїхали на базу…  А через декілька годин страшна біда.  Ті, хто нас змінив на посту, майже всі загинули…

Після цієї трагедії через деякий час нас відкомандирували до 72-ї бригади. Тоді вона стояла на блокпосту  біля Донецька на трасі Маріуполь-Донецьк. Два тижні стояли разом. А потім ту бригаду перевели в інше місце, а ми залишились нікому не потрібні, нам сказали, аби поверталися назад, до своєї бригади. А як? Ні дороги, ні карти, ні наказу… А кругом обстріли… Ми на свій ризик повертались до своїх по бездоріжжю, замінованих полях,  навздогад...  Годин 6-7 їхали, не знаючи куди, у страху, як не попасти в руки ворога, як вижити…  Тоді, я вважаю, смерть мене вдруге минула. Нас було шість хлопців, кинутих напризволяще, які по інтуїції, під обстрілами, пробирались до своїх… Тоді про нас забуло керівництво. Згадали, отямились через два тижні: «Де ви?»

І знову трохи помовчавши, зібравшись із силами для згадки про страшне, солдат продовжив:

— Богу дякувати, ми тоді вийшли до своїх, до ділянки, яку займав батальйон територіальної оборони з Дніпропетровська.

— Сергію, не боялись, що свої можуть вас знищити? Ви ж повертались зі сторони, окупованої ворогом...

— Наші машини їхали з прапорами України. Тоді твердо усвідомлювали:  хай там і що, але прапор своєї держави ми не знімемо… Ми приїхали до своїх, і вони з нами ділились останнім шматком хліба… Нас шість чоловік і ще три з нашої бригади, в яких саме в тих місцях вийшов з ладу танк… Ні зброї, ні їжі, з питанням, а що далі? Через два тижні приїхало наше керівництво, і ми вирушили в дорогу, на блокпост, де стояла 51-а… Тільки від’їхали, як повідомили, що територіальну оборону Дніпропетровська, де ми були годин  дві-три тому, розстріляли. Загинуло більше двадцяти чоловік, в живих залишилось лише два… Ну, хіба, це випадковість, що з рук смерті знову,  втретє,  вибрався?! Бог уберіг по молитві рідних…

— Як тільки приїхали під Донецьк, — продовжує молодий чоловік, -  а нас з «Градів»… Хто, як міг, рятувався від смерті… Про інше уже ніякої ні мови, ні думки не було. Ні техніки, ні боєприпасів, ніяких умов для продовження воєнних дій… А в рукопашну з воєнною технікою ворога не підеш. І ніякої команди… Хто вижив, повернувся додому. А потім – у частину, у Володимир-Волинський…  А  на декого, хто вийшов з того пекла, навіть відкривали кримінальні справи… За зраду… Немає слів…

Все-таки слабка жіноча натура. Бо що розповідав молодий чоловік, не можна було слухати спокійно і втримати сліз. Та й у чоловіка через стільки часу ще бринів голос від хвилювання і, напевно, від пережитого страху …

— Сергію, а  як далі, після демобілізації,  склалося життя?

— 31 серпня 2014 року – останній день мого перебування в зоні АТО.  Днів три був у дома, а тоді поїхав у частину, у Володимир-Волинський.  Відпустка на 20 днів. А далі у Рівному ремонтував військову техніку, яка повернулася із зони АТО, і ту, яка стояла там мертвим вантажем. А потім наше керівництво, знаючи, що я працівник СТОВ «Ратнівський аграрій»,  попросило звернутися до директора товариства Валентина Чернецького, про якого знали як волонтера, аби допоміг з ремонтом техніки. І я вже ремонтував її у Ратному – два ЗІЛи, один з яких пройшов дорогами війни. Ремонтували силами нашого товариства і «Ратнівського РТП», керівником якого є Сергій Лесик. Підключалися й інші волонтери.  Ми ті машини відремонтували, зробили їх капітальні ремонти, і вони були повністю готові для продовження  свого шляху воєнними дорогами. Але, Богу дякувати, на ті воєнні дороги я більше не потрапив. 9 квітня 2015 року  був демобілізований і того самого дня вручили повістку без числа… Я в резерві по охороні Ратнівського району.

Сергій, як тільки повернувся додому, щовихідних, щосвята відвідував Божий храм, молився, дякував Богу за життя. У храмі постійно і його дружина, і мама, як тільки має можливість відірватися від роботи, бо часто доводиться працювати без вихідних, як і Сергієві. Світлана Максимів-на – головний бухгалтер СТОВ «Ратнівський аграрій». До Бога звертався і батько Сергій  Васильович  — працівник НВК             с. Сільце. Сергій – постійно, особливо, коли на нього і його побратимів чатувала смерть…

Сергій Сидорук тепер живе, працює, радіє життю. Він зі своєю сім’єю  проживає разом з батьками, але взяв місце під будівництво власного будинку  у Гірниках і помаленьку будується. Новини про дії в зоні АТО молодий чоловік не слухає, не дивиться.  Бо  показують, інформують далеко не те, що насправді діялось і відбувається, каже солдат.

Сергій Сергійович – інженер з охорони праці СТОВ «Ратнівський аграрій». Свого часу закінчив Горохівський коледж. Він і до мобілізації працював у цьому ж сільськогосподарському товаристві, працює і нині.  Керівництво дбає про своїх працівників. Допомагало із обмундируванням, військовим спорядженням, продуктами харчування тим, хто стояв і стоїть на захисті своєї держави.

Здається, все позаду. Але війна внесла корективи у його життя, у його здоров’я і навіть характер. Сьогодні про війну він не любить згадувати.  Через що пройшов, що пережив молодий чоловік всього за декілька страшних місяців,  може зрозуміти лише той, хто йшов тими дорогами. Та й навіщо згадувати, навіщо заново переживати і заново травмуватись!? Але, якщо спитати його про ставлення, про місце України у його серці, він готовий, якщо доведеться, знову зі зброєю в руках стати на захист своєї держави. Хоча, зрозуміло, він бажає тільки миру, але того, щоби на нашій землі панував хтось інший,  сприйняти  не може і не хоче, бо такого бути не може. Молодий чоловік не може  зрадити собі, своїй сім’ї і родині, своїм предкам, які споконвіків мріяли і боролись за незалежність своєї держави.

Валентина БОРЗОВЕЦЬ