Нещодавно вийшла у світ книга нашого земляка, ратнівчанина Адама Лахтюка, яку він присвятив  малій батьківщині – хутору Херма села Адамівка Поступельської сільської ради, історії свого роду. Книга віддрукована у  м. Ковелі, її тираж 200 примірників, у книзі 217 сторінок і у ній хронологія життя впродовж майже двох століть понад 200 осіб із роду Лахтюків!

Нещодавно на хуторі Херма відбулася презентація книги, на яку зійшлися-з’їхалися не лише Лахтюки, а й представники районної ветеранської організації, членом якої є автор книги, ветеранський хор «Журавлі». Усі вони вітали Адама Лахтюка, дякували за плідну працю по написанню книги, відзначивши, що над нею працював він протягом трьох років – старався, вишукував, видзвонював, зустрічався, спілкувався, і все це увінчалося успіхом – книга побачила світ. До речі, це друга книга Адама Лахтюка – перша вийшла друком декілька років тому — «Книга пам’яті», в якій зібрані фотографії та документальні довідки про учасників бойових дій селища Ратне у  Другій світовій війні.

Історія життя роду Лахтюків цікава, і треба віддати належне автору, що вихопив із забуття все те, що вдалося вихопити у старших за віком родичів про рід, його життя і діяльність, що не дав померти пам’яті про предків.

Ще вісім років тому з ініціативи Адама Лахтака вперше рід Лахтюків зібрався на батьківській-дідівській землі з нагоди століття заснування своїм предком Олександром Івановичем Лахтюком хутора Херма.

Тоді його нащадки встановили пам’ятний знак на узбіччі дороги Зоряне-Адамівка, на якому портрет не лише діда-прадіда, а і його семи синів: Степана, Кузьми, Федора, Панаса, Матвія, Прокопа, Василя, від яких і пішов рід Лахтюків у світи. Трохи раніше встановили і пам’ятник на кладовищі нащадкам свого року: Олександру та Харитині Лахтюкам. І відтоді щороку  родина Лахтюків, хто любить і визнає свій рід,  шанує пам’ять про нього, пам’ять про своє коріння, збираються на цій отчій батьківській землі.

— Історія нашого роду цікава, — розповідає автор книги Адам Лахтюк. — У нашому родоводі Іван Лахтюк – це перший, «найстаріший» корінець, про якого віднайшли архівні дані, — він народився у другій половині 18 століття у селі Якушів на той час Гірниківської волості Ковельського повіту Волинської губернії.

Невідомо, хто його батьки, а сам він займався домашнім сільським господарством, невідомо і про його дружину.

З його дітей відомо про двох: Олександра, який народився у 1849 році,  та Сапрона. Сапрон був лісником, його вбили лісокради біля села Велимче. А Олександр громадою села Якушів був обраний старостою села, одружився на жительці села Поступель Харитині Степанівні у 1868 році. Вони мали семеро синів – з життя Олександра та його синів і розпочинається моя розповідь про рід Лахтюків. Прадід Олександр мав 9 гектарів землі. Стояло питання, як ту землю розділити між синами. Олександр не жив одним днем, одним роком. Він пильно дивився у завтрашній день, у майбутнє свого роду. І бачив невтішну картину – як його земля роздроблюється на маленькі клаптики між синами, внуками та правнуками, як губиться між сім’ями його роду. І коли почув шістдесятирічний чоловік, що дворянка Софія Войташ продає землю, заго-рівся мрією купити її. Але виникала проблема, де взяти гроші. У 1909 році Олександр Іванович звернувся в земельний відділ Ковельського земства, який очолював у той час батько Лесі Українки Петро Косач, за порадою. Він і допоміг Олександрові Лахтюку отримати кредит у Полтавському Земельному банку. Але, аби погасити той кредит, прадід трьох своїх синів, серед яких був і мій дід Степан, послав у Америку на заробітки. Два з половиною роки вони важко працювали у Канаді у дві зміни, але земля була їхньою. Та земля була не звичайною, це був зелений масив, на якому ріс  стиглий ліс. Пані Войташ продавала цей масив згідно з договором за умови, що Лахтюки виріжуть ліс і передадуть його у її власність. Прадіду вдалося вмовити пані Софію залишити йому хоч трохи лісу, бо ж синам потрібно хати будувати, і вона погодилася. Залишила 13 десятин незайманого стиглого лісу. Нашим предкам довелося і ліс різати, і пеньки корчувати, робити ріллю. Важко працювали. Дуже важко. Та в поті чола виробили 135 десятин землі, це майже 150 гектарів. Погасивши кредит, будували хати, господарські будівлі, млин-вітряк, а потім встановили дві олійниці, мали пересувні кінні молотарки. Крім того, побудували молитовний дім, у якому з часом стала школа, в якій і зараз навчаються адамівські та зорянські діти. Так мій прадід Олександр започаткував індивідуально-родинну власність на землю, засоби господарювання і на цій основі була створена індивідуально-родинна система господарювання.

Помер дід на 88-у році життя – його скосила випущена із кущів куля. Останні слова діда: «Не випускайте з рук землі, тримайтеся міцно неї – вона єдина, що вас не зрадить». Через десять років після його смерті землю забрали, забрали усе нажите неймовірно тяжкою працею, окроплене кров’ю і потом добро, а наймолодших синів, які мали найбільше землі, бо ще не встигли розділити її між своїми дітьми, оголосили куркулями і  розпочалися репресії. За невиконання надмірних поставок і податків його синів та невісток посадять у тюрми, оголосять їх ворогами народу, а два внуки піде до лісу у ряди повстанців, щоб мстити за образу…  Ось така коротенька історія мого роду, а далі у книзі я описую детальніше життя всіх синів Олександра, їх внуків, правнуків…

— Адаме Івановичу, розкажіть, як прийшла ідея про написання історії свого роду, і як працювалося над книгою?

— Я довго роздумував, перш ніж приступити до написання книги, та неодноразово запитував себе: «А чи потрібно це нинішньому поколінню Лахтюків?» Чесно кажучи, з’явилися сумніви, а чи під силу мені це написання? Однозначно не міг ні заперечити, ні відповісти схвально, адже я лісовод, а не письменник. Та хотілося, щоб історію свого роду, своїх предків, знало молодше покоління, і я  написав цю книгу так, як підказувала мені власна совість. Саме вона не дозволяла мені змінювати погляди та переконання, диктувала тональність та справедливість викладу життя і діяльності наших предків, правдиво і без прикрас старався коротенько описати умови життя в той час, як вони жили і працювали. Ідея написання книги виникла давно, але зайнявся цим і працював над книгою впродовж трьох років. Ніколи не думав, який це важкий труд – написати книгу!

Було багато зустрічей з родичами, поїздок, спілкування зі старшими людьми нашого роду — все, що пригадували, що знали про рід, я старався написати. У книзі — сімейні фотознімки, які знайшлися у кожній нашій родині, переглядати які мені завжди приємно: вони повертають у дитинство, навіюють теплі спомини, відновлюють картини минулого життя, дають привід порадіти чи й посумувати… Вони є частиною історії роду Лахтюків, причому – це дорога часточка, із таких маленьких часточок складається історія родини, хутора Херма. А усі ми – це частина нашої спільної історії, історії нашого народу, української нації, яка споконвіку щоденно і повсякчас доводила і доводить своє право на існування.

— Чи вдалося висвітлити у книзі все, що задумували?

—   Я написав, як міг. Увесь матеріал, який збирав з достовірних джерел, подав у хронологічній послідовності народження семи синів нашого прадіда Олександра Лахтюка. Дані про родовід переважно грунтуються на архівних документах, але також використовував перекази та спогади старших за віком родичів, знайомих. Всіх родичів, причетних до роду Лахтюків, запрошував до участі у творенні цього родоводу, які самі письмово розповідали про себе, підтверджуючи свої розповіді відповідними особистими документами. Шкода, але активність декого у цій справі була не дуже високою, а дехто взагалі віднісся до неї скептично, що, звичайно ж, вплинуло на повноту їх життєпису у цій книзі. Я не стверджую, що в книзі все вичерпне і досконале. Є в ній багато білих сторінок, неточностей, а, може, й помилок, тож прошу сучасників і нащадків роду не бути байдужими, вивчати історію свого роду і доповнити те, що випало з мого зору, відкореагувати, уточнити неясності, якщо таке є, і продовжити написання нашого року у майбутньому. Я сподіваюся, що історія родоводу Лахтюків не закінчиться…

— Розкажіть трішки про свій рід, що зроблено іще, аби вшанувати пам’ять його предків?

— У вересні 2008 року в центрі хутора  встановили пам’ятний камінь, на якому викарбувані портрети засновника хутора Херма Олександра Лахтюка і семи його синів. Пройдуть роки, зміняться покоління, й тільки пам’ятний камінь на узбіччі дороги Зоряне-Адамівка буде нагадувати про тих, хто заснував хутір Херма, про його трудове минуле. На відкритті цього каменя родина Лахтюків охоче зголосилася на пропозицію щорічно відзначати  у другу неділю серпня День хутора Херма – це чудова нагода родині побути разом. І щороку відтоді на святкування приїжджають усі бажаючі, причетні до роду Лахтюків з усіх куточків України, Росії, Білорусі, приносять кві-ти, вінки до монумента засновнику роду Лахтаків. Скромно за столами відзначаємо цю дату, згадуємо своїх предків, обмінюємося фотографіями, розповідаємо про своїх дітей, внуків, правнуків. І я щиро сподіваюся, що ця традиція триватиме доти, доки рід Лахтаків житиме на планеті Земля, постійно даючи з родинного джерела тільки чисту воду – чесних, сильних, мужніх, працьовитих, творчих патріотів свого народу, своєї держави.

А серед нащадків Олександра Лахтюка багато хороших видатних людей, зокрема, голова правління «Електробанку», академік Лариса Лахтюк (Загородня), Іван Сидорук – заслужений працівник культури України, Микола Миронюк – майстер спорту, заслужений тренер України, Надія Миронюк – майстер спорту міжнародного класу з важкої атлетики, срібна та бронзова призерка Європи, Сергій Томашук – чемпіон Європи з боксу. Багато Лахтюків займає керівні посади на підприємствах та орга-нізаціях, хороші, спеціалісти і, головне, трудолюбиві.

— Написати книгу – не легкий труд, і випустити її у світ також, адже потрібні на це немалі кошти. Хто Вам допомагав, можливо, мали спонсора?

— Особливо щиру подяку висловлюю члену ради асоціації банків, кандидату економічних наук, заслуженому економісту України, академіку Академії підприємництва та менеджменту України – Загородній (Лахтюк) Ларисі Нестерівні, яка проживає в місті Києві, за фінансову підтримку, без якої видання цієї книги було б неможливим, і усім іншим, хто долучався до написання книги, хто підтримував мене морально і сприяв у її виданні. Дякую своєму зятю Сергію Лойко за те, що паралельно з основною педагогічною роботою зробив комп’ютерний набір тексту нашого родоводу. Дякую моїм інформаторам-оповідачам, батькам Івану та Тетяні, Василю Лахтюку, Семену Лахтюку, Ганні Лахтюк, Артему Лахтюку, Харитині Лахтюк, яких уже, на жаль, немає серед живих, а також Панасії Лахтюк (Бохонська) та Надії Лахтюк (Лукашук) — (жителькам хутора Херма), Марії Лахтюк (Томашук) (м. Хмельницький), Сергію Лахтюку (м. Донецьк), Валентині Лахтюк (м. Луцьк), Наталії Лахтюк (Кацевич) — (смт Ратне) та іншим, на переказах та спогадах яких, окрім архівних документів, і побудована моя книга. Хочу ще раз підкреслити, що у книзі я зупинився виключно на історії життя, діяльності та розвитку нашого роду Лахтюків, точніше започаткував генеалогію роду з надією на те, що наші нащадки не залишать безслідно це започаткування, творчо допрацюють і продовжать…

Валентина БОРЗОВЕЦЬ