Цікава співрозмовниця Лукерія Лаврентіївна Сахарчук із села Височне. У свої вісімдесят два роки енергійна, життєрадісна, гостинна, має хобі до душі і понад усе цінує життя у селі, де у щоденній праці разом із чоловіком Трифоном Калениковичем виховали та благословили у самостійне життя восьмеро дітей. Тепер мають втіху на старість від сімнадцяти внуків та тринадцяти правнуків, яким у родинному колі розповідають про свої молоді роки.

— Кросна у хаті стояли, але мене, малу, матір не підпускала до них. Бувало, насварить, але я все одно, як тільки-но вона ви-йде з хати, хутчій до верстата бігла, так мені вже хотілося навчитися, — розповідає Лукерія Лаврентіївна. -  А з часом вже й не боронила, навчила. То я усе життя ткала рушники, покривала й доріжки, та ще й з візерунками якими, сама й фарбувала та так, що не вицвітає, бо відкрили мені старші жінки секрет хороший. Пороздавала майже все дітям та онукам на згадку про себе. За зиму із овечої шерсті, яку сама й заготовляю, двадцять пар шкарпеток вив’язала. Де ви зараз таку якість знайдете? Це ж усе натуральне. Знаєте, прийде вечір, вже й спати пора, а мені ще хочеться щось зробити. Ця звичка ще, мабуть, змолоду залишилася, бо ж тоді жінка, якщо чотири години вночі спала, то добре було. Не можу без роботи всидіти, бо ж як не робити, то вже й вмирати пора. Господарюємо із чоловіком, допомагають діти. Тримаємо кабанчика, корівку, курей. З раннього дитинства мене батьки до праці привчали. Підростуть діти, то пасти корів заставляли. Пасла і я, та й біля хлопців-пастухів кошики плести навчилася. Возила їх на базар у Дивин. Продам, і от у мене нова спідничка. Моя сестра й заміж вийшла у тій спідниці. Знаєте, що у місто жити мене б ніхто й нічим не заманив, бо ж у селі життя у радість. Попрацював, відпочив, усе своє маєш, свіже повітря. У Височному живуть донька й син, ще один син – у Кортелісах, маємо найбільше підтримки від них на старість, а ті пороз’їжджалися – хто в Ковелі, хто в Бресті.

— Восьмеро дітей народили та виховали з чоловіком, а самі зростали у багатодітній сім’ї?

— Чоловік у шестирічному віці залишився без мами, тяжке дитинство у нього було, про яке згадувати без сліз не може. Я ж мала і братів, і сестер, усіх нас п’ятеро було, уже всі спочивають, тільки мене сподобив Бог на довге життя. Один син помер у моїх батьків у дуже раньому віці. Життя ще однієї доньки обірвалося у чотирнадцятирічному віці, коли німці палили сусіднє село Кортеліси, звідки родом моя мама. Ох, я, як зараз, бачу її перед очима. Така гарна на вроду була, довга русява коса до пояса. ЇЇ душа ніби передчувала неладне, коли батьки виряджали її до родичів копати картоплю. Залишила наостанок слова, що не скоро прийде. То мати весь свій вік картала себе та згадувала. Вона у святу неділю пішла, ще з розваг з молоддю її батько покликав, а у понеділок її не стало. Перед тим німці попереджали людей, що, якщо будуть кормити партизанів, то їм не буде добра. Тоді ще після тих зборів дві сім’ї розстріляли. Але що ж той бідний чоловік зробить, як прийдуть зі зброєю, хай навіть і партизани?! То ти йому їсти не даси? Того дня увесь люд зганяли, наголошували, щоб усе нажите виносили з хати, викопували картоплю. Хати палили, а людей заставили копати ями, біля яких їх і розстрілювали. Діток, кажуть, живими кидали туди. Видно нам було, як село горіло. Скільки ж то страху люди зазнали…  Але чого ж ті люди йшли? Невже не розуміли, що то ж не просто збори, бо зганяли усіх — і старих, і малих?!

— Тяжкі спогади у Вас про дитинство. Як молоді роки пройшли, як з чоловіком зустрілися?

— У двадцять років почала їздити на заробітки. Перший рік, як приїхали вербувати молодь на роботу, батьки спокою собі не знаходили, думали, що дітей вже й живих немає. А вони, як приїхали та ще й заробили непогано, то на другий рік багато хто захотів вербуватися на роботу. Поїхала й я. Різне було — і гроші вкрали, і працювалося важко, але ж заробляла непогано. У двадцять три роки вийшла заміж. Кохання з першого погляду (сміється – Авт.) Провів із вечорниць додому, запитав, чи вийду за нього. Думала, жартує, погодилася, а свати до хати не забарилися. На третій день після весілля почув, що приїхав вербівник, та й собі поїхав на роботу аж у Казахстан. То приїхав, а він вже й батьком став, у мене Надійка народилася. Хороший  мій Трифон, пропрацював колись сорок років у колгоспі трактористом, не одна дівчина на нього задивлялася… Богу дякувати, й свою хату за життя настаралися. Я техпрацівницею у школі була тринадцять років, а до того, ще до заміжжя, телятницею у колгоспі, і в Кобрин їздила на цегельний завод. І зараз у мирі та злагоді живемо.

  Охоча до розмови Лукерія Лаврен-тіївна розповідала, розповідала… На згадку про село Височне та про себе кошик подарувала, щоб по грибочки до лісу мала з чим ходити.

Леся ГРІНЧУК

с. Височне