так кажуть про колишнього фельдшера Марію Павлівну Геч, якій минулого року велимченці присвоїли звання «Почесний житель села». Вона й до сьогодні потрібна людям — до неї йдуть за порадою, за медичною допомогою, хоч їй уже мало що не вісімдесят літ

Медичний стаж Марії Павлівни розпочався із 17 років. Вона, як тільки закінчила мед-училище, відразу приступила до роботи. Родом жінка із Соколища Старовижівського району, а направили на роботу у Велимченську лікарню. Навіть відпустки не мала. Так і пропрацювала на благо, заради здоров'я велимченців весь свій трудовий вік, можна сказати, без вихідних і без відпусток. Бо, хоч і мала їх, та через свою добру вдачу не вдавалось використовувати сповна. Постійно йшли люди до хати, незважаючи, що вихідний чи відпустка. Люди ж хворіють і в ці дні. І Марія Павлівна ще ніколи і нікому не відмовляла. Йшла на виклики і вдень, і вночі, а бувало, що навіть доводилось ночувати у чужих людей, вартуючи хворого, аби не помер. Так було. Вона, хоч і не лікар, та їй вірили, на неї сподівалися, її виглядали, особливо на тому кутку села, де проживає. До неї ще й зараз ідуть за порадою, просять надати медичну допомогу.

З БІДНОЇ СІМ'Ї ТА

З БАГАТОЮ ДУШЕЮ

— Народилась я у бідній сім'ї, — розповідає Марія Павлівна. — Але всі діти вивчені були. Старший брат слідчим працював, інший — сільським головою у Смідині був. Разом вони навчалися у вищих навчальних закладах, один після школи, інший після армії. Батько ще порівняно молодим помер, декілька років не дожив до пенсійного віку, і опісля вся сімейна ноша була на маминих плечах. А коли вона зістарилась, ще й ногу поламала, більше року у гіпсі була, то я попоходила пішки у Соколище їй у поміч, навпростець через рови і ліси з болотами. Як тільки встигала, не знаю. Діти ж малі, за п'ять років троє синів народила, а через 7 років найменшого сина, який і живе тепер із нами разом зі своєю сім'єю.

Марія Павлівна разом з чоловіком народили і виховали чотири сини, мають дев'ять внуків і вісім правнуків. Побудували хату, літню кухню, господарські будівлі, посадили сад і викопали криницю, як і належить дбайливим господарям. А все ж то наживалося нелегко, все пройшло через мозолясті руки і господаря, і господині…

У селі ніхто не скаже поганого, лихого слова про Марію Павлівну, всі відгукуються тільки з добром. Бо ніколи жінка не лихословила, ніколи нікого не скривдила, і ні на кого ніколи не махнула рукою. До людей з відкритою, багатою душею, із великим серцем, зі співчуттям у горі, і з любов'ю у радості. Таку її знають, такою її згадують…

ЗА ДОБРОТУ —

ДОБРОТОЮ У ВІДПОВІДЬ

— Допомагала людям постійно. Яку б роботу вдома не виконувала, коли скажуть прийти, все кидала і бігла, — пригадує жіночка. — Місця не могла знайти, якщо не побіжу в ту ж хвилину, коли покличуть. Де тільки та сила бралася, і вночі доводилось бігти. Помолюсь, перехрещусь і біжу. Бо, як ти не побіжиш, коли, бувало, прийдуть ще й        за ру-ки тягнуть, аби хутчій, хутчій бігла, бо ж дитина помирає, чи температура настільки висока, що мусиш бігти. Але й мені ніхто ніколи за все життя не відмовив. Побачили, що годжу людям, що такої більше не знайдуть, і тільки скажу, що потрібно чи сіно згребти, чи привезти, чи коня треба, ніхто ніколи не відмовив, завжди допомагали. Хоча у селі для кожного господаря є робота своя, а ще влітку багато хто на сезонні заробітки виїжджав, але мене слухали. І дітей годувати допомагали. Найбільше сусіди. Я ж їх малих одних залишала вдома. Чоловік зв'язківцем все життя пропрацював, також вдома не сидів. Сусіди і сусідські старші діти дивилися за ними. Згадаю, як корів пасла! У кошику найстаршого сина за плечима носила… Колись же як? — два місяці в декретній відпустці, а там — на роботу. Дітей, на кого хочеш — на того й залишай. А у нас не було на кого залишити, тож закривала у хаті одних. Бувало, повилазять з хати на дорогу, та й у воду… Але сусіди завжди дивилися, не минали стороною. Допомагали і менші брат та сестра чоловікові, з якими спершу разом проживали. А далі ми перебралися у свою хату. Тож підкидала синів то до одних людок, то до інших… Якось попросили тітку, щоб приїхала й пожила з нами, допомогла їх виглядіти. А вона погляділа трохи та й втекла, правда, на те була поважна причина, зі словами: «Ой, Маріє, я й не надіюсь, що ти їх погодуєш…» Але, Слава Богу, погодувались…

Отам між людками і прожила. Люди добріші колись були, бідніші, але добріші. Ділилися всячиною і помагали одне одному.

Марія Павлівна не лікар, а фельдшер, медсестра, акушер… Пригадала жіночка, що навіть роди приймати одного разу довелося серед суворої зими у дорозі…

— Не знаю, що б було, як би я з чоловіком не натрапили на породілю серед зими у дорозі. Поверталася я з Іваном від мами із Соколища, а тоді зима сувора була, снігу по коліна, а то й більше. Везли односельчанку автомобілем у лікарню навпростець, і серед поля машина загрузла у снігу. А жінка ось-ось родить. Добре, що нарвалися ми. Приймала роди у кабіні машини. Пуповину льоном перев'язала, а її батько на собі сорочку порвав, інший одяг зняв, щоб дитину закутати… Всього було, є що пригадати…

ДРУЖИНА МИСЛИВЦЯ, ГРИБНИКА ТА РИБАКА

Марія Павлівна нині потроху ще господарює, не може всидіти, склавши руки, й ще побіжить комусь із сусідів укол дати. Її професія переросла у хобі. А Іван Мойсейович має зовсім інше хобі. Він — колишній знаний на всю округу зв'язківець, в натурі — мисливець. І не дивно, адже народився і виріс у лісі, на хуторі Цюприк. Він знаний і як великий грибник та рибак. Навіть і зараз, майже у вісімдесятирічному віці, він як не в лісі, то на озері… А минулого літа, багатого на гриби, то і дня такого не було, щоб не сів на велосипед і не покрутив у свій Цюприк. А тут він знає всі стежки і стежинки, де, під яким деревом і який гриб росте…

Валентина БОРЗОВЕЦЬ

с. Велимче