Кирила Степановича Кіпеня, який проживає у Жиричах, знають у всій окрузі. Він майстер з копання криниць. Дідусь насамперед прославився тим, що визначає, в якому місці вода, близенько чи далеко до поверхні, а чи, може, плавун на місці, в якому надумав господар копати криницю.

ЗВИЧАЙНІ ДВА ДРОТИКИ АБО Ж РОЗГАЛУЖЕНА ГІЛЛЯЧКА ПОКАЖУТЬ, ДЕ ВОДА

– Ви ж знаєте, як вода біжить? – змійкою, — говорить майстер. — В одному місці вглиб побігла, а поряд наверх піднімається, то вниз, то вверх. Треба потрапити на ту жилу, що уверх іде, і вода близько буде. Нападеш на цю жилу: два круги – і води не вибереш.  А якщо натрапиш на ту жилу, що іде вниз, — вода вже далеко. У мене колишні «прилади»: два кусочки дроту або ж розгалужена гіллячка – і вся робота. Вони покажуть, де вода. Якщо водяна жила йде близько до поверхні, то гілочка піднімається доверху, а дротики сходяться докупи, якщо далеко – дротики розходяться, а якщо плавун – стають на хрест.  Такий простий метод знаходження води ще мене ніколи не підводив. Я ще в молодості бачив по телевізору, як за допомогою гілочки можна знайти воду навіть у пустелі. Так шукаю і я. І добре знаю, чи хороша вода буде, коли копаю криницю. На піску, на високій місцевості – найсмачніша вода, чиста-чиста, на низу – гірша, а якщо колір землі червонуватий, то й вода така буде, кольору чаю.

Оце і вся нехитра наука колодязника. А інструмент  — три лопати: більша, менша і ще менша.

Кирилу Кіпеню – 77 років. Дідусь про свій вік жартома каже, що молодий ще, але вже давній. Щодо молодості, то не кожен молодик так вправно влізе в колодязь і поорудує там лопатою, як він. А влізе навіть без драбини чи вірьовки, без них і наверх підніметься. Навіть і тепер, у поважному віці. Отакий-то дідусь-колодязник.

А «колодязною» справою дід Кирило розпочав займатися давно, більше 50 років тому, тоді, коли одружився і побудував власну хату, тоді й викопав свою першу криницю.

— Викопав криницю, а вода іржава, червонувата пішла, — пригадує дід Кирило. – Це й не дивно, як копав, червонувата і земля була. Через трохи часу повитягував ті круги і давай копати колодязь в іншому місці. Викопав десь на один круг, ще й не вкопав його повністю, аж іде один дядько і каже, що тут води не буде. Він вказав місце десь на метр далі, де вода близько від поверхні є. Я йому повірив. Дядько пішов, а я витяг того свого круга і переніс на вказане місце. Той колодязь слугує нам і донині, і вода хороша у ньому. З тих пір і почав копати криниці іншим. У Жиричах мало знайдеться хат, біля яких би колодязь був викопаний не мною. Ті, що поблизу, то усі мої. Я малий, худий,  мені зручно копати, можу повернутися у тому колодязі. А високому і кремезному чоловікові у ньому непросто розвертатися, а ще ж треба відро із землею подати, прийняти його. І, до речі, аби не сталося якихось казусів, підсобникам ніколи не дозволяю випити, поки не закінчимо роботи. Бо всяке може бути: п’яний хіба втримає відро з землею, яке я подаю наверх?!

Поцікавилась у діда Кирила, чи всі господарі прислухаються до його поради, де копати колодязь на їхньому обійсті. Сказав, що йому ще ніхто не заперечив. Люди лише дякують ще й до сьогодні за викопані колодязі.

Дід Кирило копає криниці не лише у своєму селі, а й в окрузі, і знає, де який грунт. Може воду знайти навіть на піску. І щоразу перед роботою він звертається з молитвою до Бога, з проханням допомогти, а по завершенні – із подякою.

Кирило Степанович добре знає не лише, де вода і як копати криницю, а і як поставити на місце цементний круг, що пішов набік, як його зменшити, наприклад, тощо.

– Якось спробував частину круга відтяти, бо він був зависокий і з нього було погано набирати воду. Відрізав звичайнісінькою пилкою, якою дрова ріжуть – вона добре бере цемент. Таким чином колодязь вийшов акуратним і зручним у користуванні, – каже дідусь.

Кирило Степанович вважає, що найголовніше у житті – вода, хороша, якісна вода. І переконаний, що вода з колодязя, де вона дихає, живе, набагато корисніша і смачніша, ніж зі свердловини.

— Зараз менше копають колодязі, свердловини все б’ють, та, буває, що свердловину мають, а просять колодязя викопати. Із свердловини нехороша вода – до неї не потрапляє повітря, і вона як застояна. А криничку викопав і, якщо хочеш воду в хаті мати, постав насоса та й качай її собі, — радить колодязних справ майстер.

І КОСУ ЛЮДЯМ ВИКЛЕПАЄ, ЩЕ Й СТІЖОК  ЗАВЕРШИТЬ

Дід Кирило не піддається рокам. Господарює, ще й іншим допомагає. Особливо популярним є у роботі із клепання коси.

— Не виклепаєш добре косу — косити не будеш, — каже дідусь. – Тож до мене йдуть люди і просять, аби виклепав їм. А ще просять під час заготівлі сіна допомогти стіжок скласти, завершити його добре, аби не промокло. Це також не кожному вдається правильно зробити.

До речі, Кирило Степанович усе сіно для корови та коня заготовляє вручну. Запряг коника, взяв косу і працює. Маленький, старенький, сивенький, а орудує косою вправно і каже, що ніколи нікого не наймав на косовицю і не буде наймати,  допоки здоров’я дозволить. А косити навчився він у десять літ, каже, що не було такого пальця, якого б не поранив. Сирота…

…У кожного своя доля. І у Кирила Степановича своя. Залишився сиротою, без батька, у чотири роки.

— Було і холодно, і голодно. Війну ж пережили, а  у війну і хата згоріла наша, і все майно згоріло. Тоді найважче було. По чужих хатах валялися впродовж двох років. Потім побудували  невеличкого сарайчика і у ньому жили. А пішли у свою хату, у якій ще ні вікон, ні дверей не було. Але була піч, тільки без комина… Замість дверей – рядно, замість вікон – снопи із льону… Вода у хаті замерзала.  А потім і мама померла… Добра не зазнав, бо не було за ким. Промучився… А зараз добре жити, тільки вже здоров’я доброго не маю. Колись землі людям не давали, зараз дали, але немає сили обробити її. Якби ту пенсію хоч у п’ятдесят літ стали давати, то ще можна погосподарювати, а в шістдесят уже не розженешся із господарством…

Дід Кирило живе, працює, планує і мріє. А мріє, щоб був мир на землі…

Валентина БОРЗОВЕЦЬ

с. Жиричі