Тихо шелестить ліс. Можливо, він згадує свого грибника і сумує за ним. Коротке, але прекрасне життя прожив Микола Повх, хлопець, який жив на моїй рідній вулиці Грабівській у селі Велимче.

Тут він ходив до школи, тут починалася його юність. Народився Микола у дуже роботящій сім’ї Наталії та Івана Повхів. Коли його призвали в армію, він без вагань пішов служити батьківщині. А проходив він свою службу в м. Севастополі. До речі, його командиром був наш земляк Віктор Бурко, який із простого солдата дослужився до звання майора. Круглий сирота вибився в люди і допомагав своїм землякам, як міг. Він дуже хотів, щоб Микола вчився у Севастопольському військовому інституті. Але після анексії Криму він і сам покинув Севастополь, гарну квартиру і переїхав до Києва. А Микола не уявляв свого життя без рідного Велимча. Він жив близько біля лісу, в урочищі «Граб», і не хотів розлучатися з цією неповторною красою. Микола дуже любив своїх батьків. І хоч як далеко був Севастополь, мама Наталя приїжджала на присягу. А як не любити таку маму! Що є миліше за дарунки невтомної маминої праці? Вишитий нею маленький рушничок зігрівав його серце. Дивлячись на нього, він згадував своє село, дитинство, дім, у якому народився, рідну школу. Яке ж воно було все знайоме до болю!

Після служби в армії Микола побув удома лише три місяці. І знову прийшла повістка на війну. Він, як птах, покинув тепле батьківське гніздечко і відлітав у далекий край. Але цей край – це його Україна. Він прощався з рідними і тоді ще не знав, чи повернеться назад, чи загине…

І ось перед нами могила Миколи Повха. Вона вся в квітах. Мати Героя стоїть, мов нежива. Дивиться на надмогильну плиту очима, повними сліз, а потім падає на коліна і цілує землю на могилі. «Синку, синочку!» — кричить мама. Тепер уже плачемо всі, хто стоїть поруч. І саме тоді кожен відчув гордість за те, що ми є учнями школи, в якій вчився Герой.

Сміливо і рішуче дивляться на нас бронзові очі солдата. Невисоке чоло зі світлим волоссям. Який він гарний і юний. Йому лише 21. Він, мов живий. Здається, зараз зійде з могильної плити, поворушить замерзлими пальцями, лагідно усміхнеться, підійде до такого дорогого обличчя і тихо скаже: «Здрастуй, мамо! Не плач. Я живий. Це був сон». Вже багато днів чекає цих простих, але таких жаданих слів Наталія Миколаївна. Але її син вже ніколи не повернеться до рідної хати. Він загинув у Донецьких степах. І коли чую з сільської сцени: «Степом, степом…» — мені здається, що це співають про тьотю Наталію.

«Мати, мати

         жде свого солдата,

А солдат спить

         Вічним сном».

І немов розсуваються стіни залу, а він широкий, як степ, заповнюється гуркотом, палає у вогні. Біля хати стоїть змарніла, зажурена мати. І вже не чуєш і не бачиш нічого, крім палаючої землі і солдатів, вірних синів України, які віддають за неї життя. І ще згадуються віршовані рядки Катерини Бірук із Замшан, які я прочитала у газеті «Ратнівщина»:

«О, мамо, рідна,

         ти мене не жди,

Мені до тебе

        більше не прийти.

До тебе, мамо,

        стежка заросте,

Я ж так любив життя –

        понад усе».

Тоді надворі стояла місячна ніч. І, можливо, Микола думав про той час, коли вже нарешті закінчиться війна. У ту ніч його односельчанин Богдан Філозоф в іншому місці охороняв пост. Ось одна яскрава зірка не втрималася на небі і, здається, полетіла додому, згасла. «Обірвалося чиєсь життя…» — так колись казала йому бабуся. Та хіба можна було думати про смерть у таку чудову зоряну ніч? Але раптом у серце Богдана закралося передчуття чогось недоброго. Вранці йому подзвонили, що його товариша, сусіда Миколу Повха вбили. І Богдан привіз його додому в труні. Хотілося кричати на весь світ: «Ах, война, что ты, подлая, сделала!»

І з’явилася незагойна, обкипіла кров’ю рана на серці батьків і брата. Залишиться, мабуть, на все життя. Пролетять дні, місяці, роки від цієї жахливої події, але я надіюся, що велимченці ніколи не забудуть Миколу, такого сміливого, чесного, веселого, роботящого і дуже-дуже доброго . У нас завжди буде почуття скорботи і ненависті до тих, хто приніс людям стільки горя.

Ми, підлітки, іншими очима починаємо дивитися на світ, глибше розуміємо ціну життя на землі. А життя продовжується. І нашому роду – нема переводу. Нещодавно в сім’ї Федора Повха, єдиного брата Миколи, народилася донечка Веронічка. Нехай вона ніколи не знатиме війни! Нехай росте здоровою. Вона – україночка. У її жилах тече українська кров. І коли підросте, нехай витре сльози з очей своїх бабусі і дідуся. Нехай вона буде щасливою. А що таке щастя? Ні, це не гроші, не багатство. Нарешті всі зрозуміли, що щастя – це коли живі і здорові твої рідні і коли є мир на землі.

Я хочу звернутися до Президента України Петра Порошенка, до всіх депутатів, а особливо до вельмишанованого у Велимчі народного депутата Степана Івахіва – народжуються діти, щоб жити, не дозволяйте їх убити!

Я не президент, не депутат, не міністр, але я знаю, що найбільше потрібно Україні в наш час. Їй потрібні такі мужні хлопці, яким був наш Коля.

Вероніка ФІЛОЗОФ,

учениця 6-А класу

с. Велимче