Хутір Вишеньки Височненської сільської ради – мальовничий куточок щирого волинського Полісся, що розкинувся за сосновою лісопосадкою, ніби ховаючись від села, у близькому прикордонні з Білоруссю. Ніщо тут не тривожить сільського побуту, лише голосні соловейки витьохкують свою незмінну пісню у пущі беріз, у високості сосен та час від часу чується гул тракторів, що працюють далеко у полі.

У цій незрівнянній красі зу-стрічало нас тихе поселення, в якому залишилося всього-на-всього з десяток хат. Серед них, обабіч березового гаю, обійстя Оксани Никонівни Сидорук, жінки з великим серцем та непростою долею. Усе її життя – важка праця, біль утрати рідних людей та палка любов до тих, у чиїх жилах тече її кров.

Оксана Никонівна народилася в 1948 році на цьому ж хуторі. Виросла в трудовій сім’ї. Зі своїм чоловіком, Петром, познайомилася у 1965 році, а одружилися у лютому наступного року. У тому ж році Петра забрали в армію. Тож молода дружина залишилася сама, вагітна, а 1 травня 1967 року народила первістка Володимира.

Три роки була Оксана Никонівна сама – сама сина годувала, поки чоловік служив, сама хату купувала. Батько допомагав у всьому, свекор. Це були непрості роки, але за прожитим не шкодує.

Коли ж Петро повернувся з армії, стали удвох господарювати. Народилося у подружжя ще четверо діток. Працювали в колгоспі, годували синів і дочок, заміж віддавали, одружували. Аж поки не прийшла у їхню хату біда.

17 років тому в дорожньо-транспортній пригоді в Білорусі загинула донька Раїса (мала тільки 30 років), а її трирічна донечка Наталія залишилася без мами. Рік жила з татом, потім її забрала до себе Ольга (ще одна донька Оксани Никонівни), у якої мешкає Наталія й до цих пір. А тато почав випивати, поїхав на заробітки у Москву, де і загинув під колесами автомобіля. Так залишилася дівчинка круглою сиротою. Та роки швидко пролетіли. Тітка виховувала її, як рідну. І зараз Наталії вже 19 років, навчається на слідчого.

Боляче переживала згорьована Оксана Никонівна втрату доньки. Розповідає, що одразу після трагедії потрапила в неврологічне відділення обласної лікарні, не хотіла жити, кидалася під машини. Але це ще були не всі випробування.

Через чотири роки після цього загинув син Володимир (йому було лише 37 років), який жив із дружиною і двома синами у Кортелісах. Материнське серце рвалося на шматки. Біль утрати остаточно похитнув здоров’я.

— Побивалася за сином, побивалася за дочкою, світу білого не бачила. А тепер мені тих внуків так шкода, що, здається, зняла б із себе сорочку і їм віддала. Помагали ми їм з чоловіком, скільки здужали. Але й тепер, як мені допомога треба, то не відмовляють, — відверто зізнається жінка.

Три роки тому в лікарні приголомшили звісткою, що у чоловіка Оксани Никонівни рак… За чотири місяці його не стало. Уже минає третій рік, відколи він помер.

— Він нас так любив… Завжди плакав за тими дітьми, хвилювався за тих, хто живий, — і витирає сльози.

Оксана Сидорук – ветеран праці (має 35 років трудового стажу), мати-героїня. До виходу на пільгову пенсію у 47 років працювала у колгоспі. Потім (до 55 років) була соціальним працівником, координатором соцпрацівників у сільській раді. Доглядала одиноких людей і цю роботу любила. Якось одна бабуся попросила Оксану Никонівну виміняти їй картоплю на овес. Жінка взяла свого коня, навантажила ту картоплю і повезла з хутора в село. Дорогою кінь її «поносив». Тоді й отримала травму коліна. Потрапила в лікарню. Але нога викривлена й до сьогодні. Постійно турбує пошкоджений колінний суглоб. Потрібно робити операцію з його заміни, але вона дуже дороговартісна, і таких грошей у жінки, звісно, немає.

З особливим трепетом говорить Оксана Никонівна про свого чоловіка. Каже, усі 48 років подружнього життя прожили в любові і повазі один до одного:

— Він мене любив, був най-кращим чоловіком, а я йому – найкращою жінкою. Три роки, поки сама була, знала тільки дитину і господарство. За мою вірність і порядність мене його родина шанувала. Я завжди намагалася зробити все так, аби всім добре було. Одному синові хату побудували, другому купили готову, дочкам блоки на будівництво придбали. Все старалися дітям. Потім закупили матеріали, щоб собі хату збудувати, щоб помирати у хорошій. Та Бог розлучив нас. Поки внуки студентами були, тримали велике господарство, щоб і грошима, і продуктами допомогти. А зараз вони мені йдуть на поміч.

Дочки Людмила і Оля до матері час від часу навідуються. Вони мешкають у Кобрині. Частими гостями є син Сергій, який у Кортелісах, та внуки від старшого сина. Уже має бабуся двох правнуків – Меланію і Матвійка. І у дітей, і у внуків свої клопоти. Коли ж треба якась допомога терміново, на поміч приходять сусіди Марія Ярошук та Олена Олексюк. А нещодавно так занедужала жінка, що й підвестися з ліжка не могла. Розповідає, що молодий хлопчина, прикордонник Олександр, який тимчасово живе на хуторі, і їсти готував, і за господарством доглядав. Сусідки навідувалися і допомагали, чим могли. Євдокія Штик рятувала, ліки шукала. Оксана Никонівна щодень просить у Бога для них здоров’я та доброї долі за те, що її самою не залишають, піклуються про неї, як про рідну.

На долю Оксани Сидорук випало втратити найдорожчих людей, але вона знайшла сили жити далі не заради себе, а заради дітей, внуків і правнуків… Її цінують навіть чужі люди за працю і доброту, з якою йшла по житті, і в найскрутніші моменти є кому подати жінці чашку води.

Марія ЛЯХ