Напевне, саме тому, що Іван Михалевич, лісничий Гірницького лісництва, живе, зважаючи ще з молодих літ на мудре навчання батька, його поважають і шанують у колективі, на підприємстві, у районі і за межами – у лісовій галузі області. Знають його як мудрого, доброго, розумного, толерантного, милосердного і доброчинного, лісничого – знавця своєї справи, людину, яка ніколи не залишить в біді іншу, яка навчить, передасть досвід і щиро бажає тільки добра ближньому.

Кажуть, посада часто псує людину, додає їй гордості, пихатості. Але це не про Івана Михалевича. Вислухає, підтримає, зрозуміє, завжди з повагою, завжди вимогливий у роботі і до себе, і до інших. Він живе, працює і радіє життю, хоча життя прожити – не поле перейти. У його житті є і болі, і втрати, та він завжди був і залишається Людиною. Людиною, яка бачить все хороше навіть там, де отого хорошого є зовсім небагато.

— Слава Богу, на моєму життєвому шляху траплялися люди хороші. Завжди. — Це перші слова  60-літнього ювіляра Івана Федоровича, які він мовив під час нашого спілкування. -  Мене батько вчив, коли я став на роботу: «Синку, ти завжди бери від людей все добре, мудре і  розумне. Погане тебе саме знайде». Я за цим принципом йду все своє життя. Беру тільки хороше. Але те хороше треба побачити, знайти, адже в  кожної людини, крім хорошого, є щось і погане, так і в мене. Але якщо бачити все хороше, брати у життя все хороше, то і жити легше.

Іван Михалевич відсвяткував 60-річний ювілей. З прожитих літ майже сорок з них віддав лісу. Хоча ніколи й не мріяв стати лісником, та, видно, сам Бог велів ним бути.  Зростав малий хлопець мало що не серед лісу у невеличкому селі Вужиськ, і любов до лісу  зародилась ще, напевно, при народженні. А ще мав Іван Федорович мудрого батька, хоч і неосвіченого — звичайного тракториста,  за настановою якого, мріючи бути військовим, пішов у самостійне життя лісовою дорогою. Закінчив Шацький лісний технікум, до речі, із червоним дипломом, як і школу перед цим  — на відмінно, а вже пізніше на заочному відділенні – Київську академію.

— Тоді, коли я закінчив тех-нікум, -  пригадує ювіляр, — хто добре вчився, мав вибір, куди піти на роботу. За рейтингом я був четвертим, тож по всьому Радянському Союзі мав хорошу можливість вибирати, куди піти. Але батько знову ж таки: «Синку, тільки додому, у Ратнівський лісгосп», посилаючись, що йому потрібна допомога, а мав він десятеро дітей,  я — найстарший. Лише місяць працював на хімзаводі і призвали в армію. Але перед цим був в Оренбурзькій області в складі Харківської лісовпорядкувальної експедиції.  Тоді я зрозумів, наскільки є добрі люди, жили в хатах-мазанках, а ділилися останнім з нами. Росіяни, чуваші.  І зрозумів, що справжній лісник обов’язково повинен пройти через лісовпорядкування, тоді знатиме, що таке лісове господарство. Там  хорошу науку пізнав як лісник.

БАТЬКО З ХАТИ НЕ ПУСКАВ, ПОКИ УКРАЇНСЬКОЮ НЕ СТАВ ГОВОРИТИ...

Поцікавилась у Івана Федоровича, як склалося життя після армії, і першій його фразі здивувалась найбільше.

— Пам’ятаю, прийшов додому, а батько з хати з тиждень нікуди не пускав. Сказав, поки знову не буду говорити чисто українською, не випустить, бо інакше люди сміятимуться. Ви ж знаєте, як у селі?! Я його вже значно пізніше зрозумів. І з роками стає соромно, що не завжди батька слухав. Через місяць після армії пішов до Юрія Харитоненка, тодішнього директора лісгоспу, і він запропонував роботу лісника у Поступельському лісництві. Дуже хороші люди працювали в лісництві. Я наймолодшим був, тож вчили, передавали досвід. Завжди добрим словом згадую всіх. Потім, я вже був одружений, сина мав, перевели техніком-лісоводом у Межисить. Навіть не знав, що таке село є, і де воно. І там також зустріли хороші спеціалісти, справжні лісники, підтримали мене, допомогли стати і мені справжнім лісником.

Пам’ятаю, до Межиситя добирався мотоциклом. Дороги ж не було. Та й світло в тому окрузі тільки по селах, а на хуторах жили при свічках. Їду мотоциклом, аж бачу на бездоріжжі запряжені корови, попереду яких жінка – підводу веде, а на возі чоловік з великою сигаретою у роті сидить і покурує. Здивувався, думаю, оце так попав! У себе вдома такого не бачив. Ми жили більш цивілізовано. Поселився у Межиситі у старій-престарій хаті під солом’яним дахом.  Півтора року там жили, там Андрійко і Оля народились, а далі направили у Гірники. З 1985 року – працюю лісничим Гірницького лісництва. Пропонували ще різну роботу і по всій області, навіть посаду директора, але жінка сказала: «Все – нікуди». Так і залишились у Бродах.

ЛЮДЕЙ ТРЕБА ПОВАЖАТИ, І ВИМАГАТИ З НИХ ПО РОБОТІ —

навчав професор академії. Із цією наукою також іду по життю.

— Коли я навчався в академії, — продовжує Іван Михалевич, — мені поталанило. Навчали професори, по книжках яких тепер у лісовій галузі навчаються всі. Один з професорів, знаючи, що направляють мене працювати лісничим, сказав: «Лісничий – дуже відповідальна посада, але запам’ятай на все життя:  ніколи не жалій людей, людей треба поважати. Будеш жаліти — на такій посаді працювати не будеш. Вимагай від людей і поважай їх». Я цього принципу також дотримуюся в житті. Вимогливий до себе, вимогливий і до підлеглих. Люблю, коли порядок, коли спеціаліст вболіває за свою справу, вболіває за ліс. Розумію, що молодим спеціалістам важко, але вимагаю, щоб роботі віддавалися сповна, щоб розуміли і відділяли, де своє, де державне, а спокуса є. У кінцевому результаті все добре, і в лісі порядок, і заробітну плату мають непогану, ще й премію – тільки працюй на совість.

— Іване Федоровичу, 60 років – це вік, коли підсумовуєш зроблене. Чи все вдалося зробити із задуманого?

— Всього задуманого, напевно, не можна зробити. Але вважаю, що прожив 60 років недаремно. Виховав разом з дружиною дітей, маю 9 внуків. Дуже багато посадив лісу. Якщо підрахувати, то під моїм керівництвом посаджено до двох тисяч гектарів лісу, тоді як всього лісництво має біля 8 тисяч гектарів. Щороку садимо більше, аніж ріжемо – інакше втрачу авторитет у своїх очах, цьому навчаю й інших.  А ріжемо той ліс, який вже пора різати. Ось, сосну – її життя 80 років. Зрізати пізніше, то і ми втрачаємо, і держава втрачає -  деревина уже неякісна, несортова.

— Розкажіть про колектив, про роботу.

— Коли я очолив Гірницьке лісництво,  контора була – чиста казарка. А зараз, як лялька. І самому приємно, й інші це відзначають. Ліс нормальний. У лісництві працює 9 чоловік лісової охорони, єгер, бухгалтер, 12 робітників, кожен з яких добре знає свою роботу. Декілька років назад було так, що ліс різала інша організація, інші люди, яким «до лампочки», який ліс, як його виростити, головне — зрізати і забрати деревину. А справжній лісник, фахівець, спочатку думає, як його посадити, а тоді лише ріже. Це був не правильний підхід, і добре, що наш керівник, директор ДП «Ратнівське лісомисливське господарство» не піддався і  домігся змін у цьому напрямку.  Зараз у лісгоспі, не хвалю, а констатую, дуже хороша команда на чолі з директором Миколою Мельником, з нею так легко працювати, кожен знає свою роботу і кожен вболіває за неї, відповідає за себе. Пам’ятаю, колись щодня до ста людей в контору приходили, аби виписати куб дров. Зараз по-іншому, директор зробив все, щоб люди не крали, — виписуємо ліс всім бажаючим, не обмежуючи у кількості.

— Іване Федоровичу, а якби почати життя спочатку, якою б дорогою пішли? Не жалієте, що не стали військовим?

— Ні. Я задоволений своєю роботою. І якби спочатку, думаю, все було б так, як тепер. Задоволений лісом, який виростив. І у лісі почуваюся господарем. Багато маю досвіду, хочеться все передати молодим. Дуже шкодую, якщо ліс горить, або якийсь вітровал, або жуки їдять, тоді не можу спокійно жити…

— Розкажіть про сім’ю, дітей.

— У нас троє дітей, четвертий син, наймолодший, трагічно загинув… Тяжко. Не дай, Бог. Такого нікому не зичу…

Сини пішли моєю дорогою. Закінчили Шацький технікум і Львівський університет. Старший Володимир — інженер лісовідновлення, менший – мій помічник у лісництві – інженер. Вони вже нормально втягнулися в роботу. Живуть у Бродах. Старший побудував хату і живе окремо, молодший тільки почав будівництво власного будинку. А дочка живе і працює в Луцьку — від природи вчитель, користується великим авторитетом і повагою.

У ЦЕРКВУ БАБА В ХУСТЦІ ЗА ПЛЕЧИМА НОСИЛА…

Знаючи, що Іван Михалевич  відвідує Божий храм, поцікавилась, що вселило йому віру в Бога.

— Я віруюча людина. Моя баба мене ще маленького з Вужиська у Замшани щонеділі за плечима у хустці носила і назад. Був комуністом, але я вінчався, всіх дітей хрестив. Священик Іван, що в Хотешівському храмі раніше правив, а потім в Овадному, шкода, вже помер, весь час мене по житті підтримував…

— Знаю, що займаєтесь доброчинними справами, особливо підтримуєте будівництво церков.

— Усі церкви, які в окрузі лісництва, будувались за моєї допомоги. Старався робити все законно. Ось, наприклад, у Річиці ще при «совєтах» сказав людям, аби причеп лапки наламали, то дам куб лісу,  то як стали бабки йти в ліс,  і один причеп, і другий, і третій наламали. Побудували у Річиці, потім у Самарах-Оріхових, Межиситі, Залуховому, Конищі, Комаровому, Гірниках, Бродах.

— За майже сорокарічний стаж роботи, напевно, й чимало нагород?

— Нагород багато. Крім грамот різних рівнів, серед яких і Почесна Грамота Державного комітету лісового господарства та Подяка голови Державного агентства лісових ресурсів України, нагороджений двома церковними орденами: «1020-річчя Хрещення Київської Русі» та святого Георгія Побідоносця.

А ще пам’ятаю про іншу нагороду. Сміх і гріх. Колись до нас, на Ратнівщину, приїжджав маршал авіації, тричі Герой Радянського Союзу Олександр  Покришкін. У Самарах-Оріхових на озері для нього варили царський куліш, то дізнавшись, хто варив, нагородив мене 250 грамами горілки. Я тоді зовсім спиртного не вживав, але, аби не було ганьби, випив… І, зрозуміло, до закінчення трапези вже не зміг бути, але про зустріч з льотчиком-асом, його винагороду, не забуваю.

— Іване Федоровичу, так заведено, якщо на відпочинок, то до лісу або озера. А як і де Ви відпочиваєте?

— Відпочивати люблю в полі. У лісі бачу проблеми, куди б не поїхав чи не пішов, і там не так, і там щось не так, відчуваю дискомфорт. А у полі, працюючи, відпочиваю. Люблю йти на полювання, при цьому навчаючи молодших культури полювання. А ось на рибалку часу не знаходжу.

А ще люблю читати, особливо історичні книги. Це моє хобі. Одну книжку можу декілька разів прочитати у різному віці. І кожну книжку з літами розумію по-іншому, по-іншому осмислюю. Читаючи, любуюсь мовою. Перед сном обов’язково читаю газети: районну, обласні, центральні. І внук старший також любить читати — це мені приємно. Адже того, що в книзі, по телевізору не побачиш.

— Життям задоволені?

— Так. Задоволений, якби не втрата сина, все було б нормально.

— Про що мрієте?

— Головне, щоб сім’я, діти, внуки були здоровими, і щоб мир був в Україні.

Валентина БОРЗОВЕЦЬ