15 листопада відзначила 70-літній ювілей Ганна Панасюк із Гути.

Це звичайна жіночка, яка живе таким же сільським життям, як і її односельчани, проте вона, напевно, знає кожного, хто народився, взяв шлюб, помер у Гуті з 1970-х до початку 2000-х років, адже майже тридцять років незмінно пропрацювала секретарем сільської ради. За цей час змінилося п’ять сільських голів, змінився державний устрій, але роботі лад давала. А вдома тим часом годувалося четверо дітей і зараз Ганні Степанівні немає про що шкодувати – вони виросли хорошими людьми, реалізували себе, подарували мамі щебетливих онучат і дякують їй за хороше виховання.

Ганна Степанівна народилася у 1947 році у сім’ї селян. Батько столярував і це на післявоєнний час було дуже непогано. Вона була найстаршою з чотирьох дітей, які вижили. Трагічна історія родини Ганни Панасюк, адже у війну її батьки поховали п’ятьох старших діточок. Жінка зі спогадів мами розповідає, що було таке, що за один тиждень двоє дітей померло. Краялися батьківські серця, а вдіяти нічого не могли. Тож тих діточок, які залишилися живими, ростили з особливими любов’ю, ласкою, трепетом у душі.

Ганна Степанівна дуже добре пам’ятає, як їхню сім’ю переселяли з хутора Ясинська, де вона народилася, у Гуту. Хоч дівчинці на той час виповнилося всього п’ять рочків (примусове звезення хуторів у села здійснили у 1952 році), та в пам’яті у неї ті події й до сьогодні. Вісім років ходила Ганна Степанівна у школу в Гуту. Щоб здобути повну середню освіту, ще три роки відвідувала школу в Заболотті. Жінка зауважує, що зараз батьки мають достатньо засобів, щоб зібрати дітей до школи, а в той час навіть не йшлося про такі речі. Пам’ятає Ганна Степанівна, що батько змайстрував їй ящичка з фанери і пофарбував блакитною фарбою. Він слугував їй дуже хорошим портфелем, бо інші діти ходили з торбинками із тканини.

У 1968 році Ганна Степанівна вийшла заміж за місцевого парубка Миколу Панасюка. Він працював у колгоспі механіком, заправником. Народила найстаршого сина Анатолія, у 1972 році – Олександра. Лише рік і два місяці виповнилося меншому хлопчикові, як мама пішла навчатися у Горохівський технікум на бухгалтера. Розповідає, що до рішення цього її підштовхнула покійна мама. Вона постановила: «Поки я жива, буду глядіти тобі дітей, а ти йди вчитися». Матері не ослухалася. Здобула освіту бухгалтера. Потім якось так трапилося, що у сільську раду на період декретної відпустки потрібен був секретар. Ганна Степанівна попрацювала. З часом та жінка пішла з роботи і знову з’явилася вакансія секретаря. Ганна Панасюк погодилася. Мама гляділа дітей, а Ганна Степанівна працювала. У 1975 році вона народила третю дівчинку. Проте дитя з народження мало важку недугу – мокру екзему, згодом розвинувся цироз печінки і невдовзі дівчатко померло. Та за трагічною сторінкою настала світла – у 1979 році Ганна Степанівна народила здорову дівчинку – Лесю. Потім, у 1984 році, – Галину. Але з усіх декретних відпусток виходила надто рано – потрібно було працювати. Робота не чекала. І так двадцять дев’ять з половиною років на одному диханні, в єдиному пориві аж до часу, коли вийшла на заслужений відпочинок.

У молодості Ганна Степа-нівна дуже любила вишивати. Пригадує, що вишивала ночами, інколи до світанку засиджувалася за улюбленою справою, а вранці знову бігла на роботу. Після 55 років допрацювала до чергових виборів, а далі, у 2006 році, естафету передала наймолодшій доньці Галині. Каже, перший рік разом з нею на роботу ходила. Бо тоді і голова, і секретар прийшли у сільську раду без досвіду роботи. Майже рік навчала доньку, справи передавала, бо хотіла, щоб усе добре було. Галину відповідальності навчала, бо сама відповідальною усе життя була. Пригадує жінка:

— Роботу свою я дуже любила. Мені завжди було шкода простих, бідових, знедолених людей. То моє було кредо – допомогти їм, чим можна. Бо той, хто проривається, то сам знайде, доб’ється. Я ніколи не працювала так, щоб когось підставити чи зробити роботу як-небудь, аби зроблена була. Звичайно, не всім людям догодила, бо ж це робота з людьми, і не завжди можна так зробити, як комусь хочеться. Ми мусили дотримуватися законів, пояснювали людям. А ще я вважаю, що мені щастило на хороших людей, на добрих наставників. Завжди згадую добрим словом Григорія Горобця, Миколу Лукашика, Миколу Круглія, Валентину Краглик, Марію Костарєву, Світлану Юзепчук, інших. Я багато від них корисного перейняла, що треба до роботи ставитися з відповідальністю і щоб все було зроблене так, щоб і після мене люди могли знайти те, що їм потрібно. У наступному році виповниться 50 років, як я живу тут, на чоловіковій батьківщині. У нас дуже хороші су-сіди. Ми ніколи нічого не ділили, завжди підтримували одні одних і зараз живемо у злагоді та взаєморозумінні.

Роки пройшли, і не віриться, що вже 70, зізнається Ганна Степанівна. Багато чого змінилося за цей час. Ось уже п’ятий рік, як немає її чоловіка. Важко переживала його втрату. Але час вносить свої корективи, і сьогодні вже її діти – хороші фахівці, цінні робітники: Олександр уже майже 21 рік працює головним спеціалістом-економістом у районній державній адміністрації, Леся довгий час працювала у казначействі, зараз – бухгалтер у ДП «Вітаут» ЗАТ «Карпіс», Галина – десять років була секретарем сільської ради, а зараз у декретній відпустці. Усі вони свого часу здобули вищу освіту, окрім найстаршого Анатолія, який навчався в професійно-технічному училищі в Малориті. Дуже прагнули батьки, щоб діти мали хорошу освіту. І хоч, пригадує Ганна Степанівна, треба було обробляти колгоспні моркву, картоплю, бо, як і всі у селі, вона мала виконати свою норму, тож нерідко й діти допомагали, але навчання було на першому місці.

Ганна Степанівна надзвичайно тішиться внуками. Їх у неї шість – по двоє від Анатолія, Лесі і Галини. Каже, що любов до них іще більша, ніж до дітей, бо коли молодою була, то пос-тійно треба було кудись спішити – на роботу, на господарство. Каже, може, колись мало часу власним дітям присвятила, може, невчасно їсти зварила, бо все прагнула, щоб у роботі прогалин не було. Зате зараз має достатньо часу, щоб присвятити його внукам. І, як колись їй мама допомагала дітей годувати, так зараз вона намагається підставити свої руки внучатам, де тільки можна, підтримати, допомогти, бо вони – найбільша радість і найбільша втіха жінки.

Активна в молоді роки, Ганна Панасюк і на заслуженому відпочинку від громадської роботи не відмовилась. Навесні 2015 року її обрали головою ветеранської організації Гутянської сільської ради. Восени 2014 року померла попередня очільниця Євгенія Шпак, тож через півроку на зборах цю місію поклали на Ганну Степанівну. Вона небайдуже ставиться до пенсіонерів села, ще з роботи пам’ятає всіх поіменно. Знає цих людей, переймається їхніми клопотами і проблемами. І хоча часто не можна ті проблеми вирішити на побутовому рівні, але стареньким стає легше, коли їх вислухають, підтримають добрим словом.

— Ось так пройшло життя, — зітхає Ганна Степанівна, але за прожитим не шкодує, бо має хороших дітей, внуків. Каже, що старалася завжди по житті іти з добром. Можливо, не завжди виходило, але до цього прагнула. І, здається, те добро жінка пронесла у своєму серці через усе життя, бо і в голосі в неї до сьогодні звучить якась позитивна нотка, бо й зараз вона небайдужа до чужої біди, бо не все одно їй, що діється в світі. І хоч вийшла із простої селянської сім’ї, хоч і трудилася всі ці роки у поті чола, хоч далеко за північ гасло світло у її вікні, та вона розвинула і зберегла у собі найдорожчі цінності – добро, любов, милосердя, толерантність, співчуття, розуміння і людяність, чого часто так не вистачає нам, сучасним людям, і що мудра жінка зуміла вкласти в голови й серця своїх дітей та внуків.

Марія ЛЯХ

с. Гута