«У кожного села, як і у кожної людини, своя доля: у чомусь дуже подібна до інших, у чомусь – зовсім інша.

Але з усіх сіл, якими б гарними, багатими вони не були, ми завжди вибираємо своє, рідне, у якому вперше побачили, яким неймовірно блакитним буває небо, зробили перший, такий ще невпевнений крок, навчилися від батьків рідної мови, співати колядки на Різдво і вітатися «Христос Воскрес!» у Великодні дні», -  такими словами розпочала свою книгу «Дубова – село моє сонячне» про минуле і сучасне рідного села Дубове заслужений журналіст України Лідія Синенко.

Лідія Йосипівна працювала над книгою декілька років, а в жовтні 2015 року відбулася презентація видання. Сьогодні Лідія СИНЕНКО – гість нашої газети.

— Лідіє Йосипівно, що спонукало Вас розпочати роботу над дослідженням історії рідного села?

— Цікавість. А ще певною мірою патріотичний гонор: про інші села виходять книги (тепер це модно), а про наше, таке чудове, таке відоме і для кожного дубівчанина – найкраще в світі, — ні. Якщо чесно, то і в житті настав такий період, коли дуже хочеться знати не тільки історію села, а й докопатися до сьомого коліна свого родоводу, зібрати якомога більше відомостей про усі гілочки роду, щоб і внуки (а їх у мене шість) знали, звідки їхнє коріння. Поки що дітей це не дуже цікавить, як не цікавило і мене у такі роки, але час усе змінює. І робота над книгою розпочалася зі збору матеріалів про свою родину, а паралельно – і про село, бо з діда-прадіда родичі по батьковій лінії жили у Дубовій, а історія роду, як відомо, невіддільна від історії села. До того ж, віднайшла багато важливих фактів, унікальних відомостей про Дубову, багато фотознімків, і залишити їх поза увагою було б неправильно і непростимо.

— Як відбувався процес збору мате-ріалів для книги? Де черпали інформацію, які джерела використовували, хто Вам допомагав?

— Першими помічниками і надійними інформаторами стали старожили нашого села, вони зберегли у своїй пам’яті надзвичайно багато подій, відомостей, людей, і щоразу, коли з ними зустрічалася, пригадували все нові і нові факти, деталі. Багато матеріалів вдалося відшукати в обласному архіві, хоча на перших порах у картотеці знайшла про Дубову лише коротку газетну замітку про відновлення колгоспу після війни. Але з часом справа зрушилася з місця: відшукала чимало матеріалів, списала не один загальний зошит. Потрапили мені в руки сповідальні відомості за 1936, 1937—1938 і 1938—1939 роки, і хоча їх переписування від руки зайняло багато часу, дуже тішилася унікальною інформацією, адже такі відомості – своєрідний перепис населення. І цей список мешканців Дубової постійно ставав у пригоді під час написання книги. Багато інформації почерпнула з метричних книг Вербської Свято-Троїцької церкви, до якої було приписане наше село (вони збереглися, за винятком окремих років, з 1816 року), з документів сільської ради – засідань виконкомів, сесій, які зберігаються в архіві, а також зі сторінок міськрайонної газети «Вісті Ковельщини» (до 1991 року – «Прапор Леніна»). До слова, перегортаючи підшивки газети за післявоєнні роки в обласному архіві, а потім газети пізніших років  в редакції (спасибі ковельським колегам і зокрема Вам, Світлано), дещо по-іншому сприйняла твердження викладачів нашого факультету журналістики про те, що журналісти щодня пишуть історію сучасності, яка згодом стає просто історією. І якщо хтось задумає написати про своє село, то підшивки районної газети стануть незамінним і багатющим джерелом.

Унікальний матеріал — щоденники свого батька Платона Олександровича – учасника Першої світової війни, його спомини про життя, адресовані внукам і правнукам, передала мені однокласниця Раїса Безека. Цим спогадам немає ціни, і багато цитат із зошитів дядька Платона використано у книзі. Стала в пригоді книга Миколи Теодоровича «Волынь в описании городов, местечек і сел…». І, звичайно, багато інформації почерпнула з Інтернету, зокрема, з електронної бібліотеки рідкісних видань («Архів південно-західної Росії», «Життя князя Андрія Курбського в Литві і на Волині»), з польської електронної бібліотеки (Wolynski Dziennik Wojewodzki), з сайтів «Подвиг народа в Великой Отечественной войне 1941 – 1945 г.г.» та електронного «Національного банку репресованих», інших.

Дуже хотілося згадати усіх, хто брав участь в боях під час Великої Вітчизняної війни. Повного списку ветеранів у сільській раді не знайшлося, отож дані про одних віднайшла у їхніх родичів, про інших – на згадуваному сайті.

Цікавий факт з історії довоєнного сільського храму запропонував мені відомий волинський історик-архівіст Володимир Рожко: в державному архіві Тернопільської області він виявив постанову Волинської духовної консисторії, якою єпископ Кременецький Діонісій резолюцією 23/10 червня 1924 року дозволив і благословив селян Дубової Ковельського повіту перенести будинок церковної школи з с. Вербки в с. Дубову і побудувати з матеріалу цієї школи тимчасову церкву на цвинтарі. Є у книзі фотознімки майже всіх фронтовиків, у деяких сім’ях збереглися фото воєнного періоду. Хочу сказати, ставлення дубівчан до мого прохання знайти старі фотознімки було різним: більшість із розумінням допомагала, до інших доводилося звертатися по декілька разів, а дехто просто відмахнувся. До речі, уже після презентації книги одна з жінок зізналася: «Ти підняла такий глибокий пласт, а я полінувалася полізти за фотографіями на горище…». Що стосується фотознімків, то їх у книзі дуже багато, навіть знімків довоєнного періоду. Ніколи не могла подумати, що їх стільки вціліє у селі, яке повністю згоріло. Серед них чимало унікальних, і дуже добре, що з багатьох сімейних архівів вони перекочували на сторінки книги, де надійно будуть збережені. Найбільше старих знімків, звичайно, віднайшла у селі. А ще – у Колодяжному, Дрозднях, Ковелі, Луцьку, у селі Дубичанському Луцького району.

З часом матеріалу зібралося дуже багато, процес їх збору і написання книги зайняв більше п’яти років (крім того, я ще працювала в редакції газети), і в результаті, коли почали верстати книгу у видавництві, з’ясувалося, що вийде вона досить об’ємною, але викидати вже написане було шкода. Правда, зосталися неопублікованими зібрані повір’я, прислів’я і приказки.

Дуже вдячна моїм колегам, зокрема, теперішньому редакторові «Ратнівщини» Дмитру Морозу, краєзнавцю за покликанням, та молодому журналістові Марії Лях за суттєві знахідки про моє село в Інтернеті та за переклади з німецької і польської мов.

— Які нові аспекти історії населеного пункту відкрили для себе в процесі  роботи?

— У ході збору відомостей про село я заново відкривала для себе «америку». Без перебільшення. І зрозуміла, що дуже мало знала про минуле Дубової. Про те, що наприкінці лютого сорок четвертого фашисти спалили усі будинки, за винятком декількох, розповідала бабуся, тітка, вчитель історії. Але, виявляється, село наше і до того горіло не раз – і під час визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького, і в роки Першої світової війни. Однак дубівчани поверталися на згарища, знову і знову відбудовували оселі, оживляли свою Дубову. Цікаво було зна-йомитися з документами про столипінську реформу, яка проходила в Дубовій на початку ХХ століття, про комасацію (помір) у тридцятих роках, про грошову компенсацію селянам за землю, яка відійшла під залізницю Ковель – Брест у 1871 році, та іншими. Чимало дубівчан у пошуках кращої долі виїхали за океан у 1937 році, а частина селян у 1932 році переселилася у Торчин, що поблизу Луцька. Туди, у колонію, або Ліса-Кулю (нині село Дубичанське), перебралися чотири брати моєї бабусі, але лише кілька років тому мене зацікавило, як і чому вони там опинилися. Виявляється, частину земель (180 гектарів) польська влада вилучила у дубівчан для облаштування військового плацу, а їм виділила 140 гектарів поблизу Торчина. У 2012 році мешканці села Дубичанське (вихідці з Дубової) святкували 80-річчя історичного переселення і народження свого невеликого села.

Не всі дубівчани знають, як не знала цього і я, що територія від вербського переїзду і до нашого села була колись дубівською. Носила вона назву Мокрі Нивки, і діти з цього поселення ходили до школи в Дубову. Але у 1933 році міністр внутрішніх справ Польщі видав розпорядження про зміну меж міста Ковеля, і з громади села Дубової вилучили землі, які перебували під військовим управлінням (53 гектари), та 23 ділянки землі, які перебували у власності приватних осіб, загальною площею 5 гектарів, вздовж шосе Ковель – Брест, починаючи від дороги Ковель – Несухоїже. Я навіть книгу хотіла назвати «Від Мокрих Нивок до Калдубів» (межі колишнього села з півдня на північ).

Хотілося зберегти для нащадків усі назви сільських кутків і урочищ, бо вже про деякі і старожили не пам’ятають, назви колишніх хуторів, а також хоча б трішки написати про людей, які там жили.

— Чи чули Ви вже відгуки  про свою книгу?

— Так. Дубівчани чекали на книгу про своє село, а тому і добре її сприйняли. У когось відгуки досить хороші, хтось, можливо, ображається, що не згадала про нього чи про його батьків. Повірте, охопити абсолютно все і всіх просто неможливо. Тим більше, що над дослідженням працювала сама, щось, звичайно, упустила, про щось просто забула. Якщо відверто, то можна ще продовжувати збирати, досліджувати, писати, бо робота над історією села – безкінечна.

— Де можна знайти видання? Кому Ви подарували свою книгу?

— Книги, наскільки я знаю, знаходяться в будинку культури Дубової, де усі, хто побажає, можуть придбати їх за ціною видавництва. Можна взяти прочитати в сільській бібліотеці. Обсяг її — 703 сторінки плюс 32 сторінки фотоілюстрацій. Знаю, що книги як подарунок вже поїхали в різні куточки України, в Білорусь, Росію, Німеччину, Італію і навіть за океан – доля розкидала дубівчан по всьому світу. Насамперед подарувала книги своїм внукам на згадку про бабусю, друзям, родичам, моїм інформаторам, а також у Ратнівську центральну районну бібліотеку, в редакцію. Дарує книги сільська рада. До речі, саме завдяки сільському голові Павлу Безеці та депутатам сільської ради  видання побачило світ, і я вдячна їм за розуміння та підтримку.

— Якою була презентація?

— З 1 квітня я стала домашньою пенсіонеркою, отож мала можливість весь вільний час присвятити роботі над книгою, закінчити її і здати у видавництво, а в першу неділю жовтня відбулася презентація у сільському будинку культури. Чесно зізнаюся: не сподівалася, що вона збере так багато людей – майже весь просторий зал був заповнений. Щиро вдячна моїм землякам за їхні добрі і теплі слова про мою книгу. Скажу, що працювала я над нею з величезним задоволенням, бо дуже люблю своє рідне село, як, мабуть, і кожен, хто в ньому народився і виріс. І якщо книга зацікавила дубівчан, якщо вона пригодиться студентам, якщо її читатимуть, прагнучи знати історію рідного села, школярі, буду дуже рада.

Інтерв’ю вела Світлана ЛЯШУК.

Довідково:

Лідія Йосипівна Синенко (Безейчук) народилася в селі Дубовому Ковельського району на Волині, де закінчила восьмирічку, потім – середню школу № 3 м. Ковеля. У 1973—1978 роках – студентка  факультету журналістики Львівського державного університету імені І. Франка.

Направлення отримала в Ратне, в якому мала відпрацювати три роки, але благодатна ратнівська земля настільки причарувала, а нові друзі виявилися  такими щирими, що відпало будь-яке бажання виїжджати з древнього селища на березі тихоплинної Прип’яті.

У редакції районної газети починала кореспондентом, була  завідуючою відділом листів, заступником редактора і протягом 16 років – редактором газети та керівником редакційно-видавничого комплексу «Ратнівщина».

Член Національної спілки журналістів України. Нагороджена Золотою медаллю україн-ської журналістики, нагрудним знаком НСЖУ «Почесний журналіст», пам’ятною відзнакою Ратнівської районної ради «200 років з дня народження Т. Г. Шевченка». Заслужений журналіст України.