Саме на посаду ревізора в районне управління сільського господарства райвиконкому рівно п’ятдесят років тому приїхав  Калістрат Сергійович Чак, який народився у селі  Самійличі Шацького району, і для якого Ратнівщина стала милим і рідним краєм. Все своє трудове життя Калістрат Сергійович присвятив сільському господарству району, найбільше ж часу віддав роботі головного державного інспектора по закупівлі і якості сільськогосподарської продукції.  Цьогорічний серпень для нього ювілейний,  у далекому 1965 році він вперше  ступив на ратнівську землю, з якою поєднав свою долю, і на якій пустив  своє коріння – рід Чаків. Наш кореспондент зустрілася зі своєрідним ювіляром і поговорила про його життєву дорогу, в якій частково і життя району.

— Калістрате Сергійовичу, розкажіть, як  Ви потрапили на Ратнівщину?

—   У 1965 році після закінчення Горохів-ського сільськогосподарського технікуму отримав направлення на роботу в Ратнів-ське районне управління сільського господарства райвиконкому. Навіть не уявляв, де те Ратне. Однокурсники кепкували, мов, їдеш у Ратно – туди і обратно.   Але вийшло зовсім не так – у Ратному залишився назавжди.

— Пам’ятаєте перші враження  про  наше селище?

— То було велике село з центральною вулицею. У центрі, поруч із автобусною зупинкою, стояв ресторан «Волинь», далі, майже на розі вулиці Газіна, височів пам’-ятник із трьох чоловіків на весь зріст: українця, росіянина і негра.

Під’їжджаючи до селища,  з лівої і правої сторони дороги побачив  великі водяні плеса з багатьма струмочками, болота, зарослі очеретом, — над ними літало безліч малих і великих птахів, які так кричали, що чути було в автобусі. Приїхавши в Ратне, пильно вдивлявся в обличчя ратнівчан, щоб зрозуміти, які вони за характером – добрі чи злі люди.

— Розкажіть, де працювали, яку посаду займали?

— З 5-го серпня 1965 року розпочав трудову біографію в управлінні сільського господарства на посаді економіста-фінансиста районного виробничого управління. На той час у районі функціонувало  25 колгоспів і радгоспів — поле для діяльності було великим. Перша робоча поїздка — в село Глухи, колгосп ім. Шевченка, на той час це господарство входило до нашого району. Начальник управління сільського господарства  мене і мого колегу командирував на ревізію  в цей колгосп. ГАЗом привезли нас у с. Замшани. Водій показав дорогу до річки і сказав, щоб там погукали і припливе чоловік на човні, який і перевезе нас через річку на інший берег, на якому с. Глухи. Так і зробили. А наступного дня вже приступили до роботи.

На перших порах робота ревізора була цікавою, однак відповідальною. Первинний і бухгалтерський облік в колгоспі вели вручну – комп’ютери тоді навіть ще і не снилися. Зранку і до вечора в конторі горнув господарські і фінансові документи, вивчаючи правильність їх оформлення, чи не було перекручень при списанні основних і оборотних засобів, нарахуванні заробітної плати і командировочних витрат. За місяць перегорнув більше півсотні товстелезних папок.

На вихідні повертався у Ратне тим самим шляхом. А в селищі знімав квартиру, проживання в якій разом з дворазовим харчуванням вартувало 25 карбованців на місяць. По неділях відвідував районний будинок культури, де молодь селища розважалася. Не забував і про районну бібліотеку. На той час молодь вміла відпочивати. Крім запальних танців, організовували художню самодіяльність, різні ігри і забави. Організовували змагання на човнах по річці Прип’ять, а річка тоді була  недоторканною – такою, як створила її природа — повноводна, з великими плесами, де водилося багато різноманітної риби.

А в жовтні мене призвали до війська. Я й досі пам’ятаю той вечір, коли мене проводжали усім управлінням у армію. У міській столовій, де тепер продовольчий магазин і ресторан «Волинь», профспілкова організація на чолі з Марією Літош орга-нізувала вечір, на який були запрошені всі спеціалісти управління. Тоді вперше відчув силу трудового колективу, його порядність і повагу до молодого покоління. А після військової служби в Прикарпатському військовому окрузі  у липні 1968 року повернувся на Ратнівщину. До речі, довелося приймати участь у травні  цього ж року у придушенні заколоту в Чехословаччині.

— Цікаво, після служби  в армії, знову – ревізор?

— На той час в управлінні сільського господарства посади ревізора уже не було. Запропонували роботу і я  погодився на посаду економіста в колгоспі «Прогрес», що у Видраниці. Головою колгоспу тоді був молодий агроном  Віктор Маврикійович Тягар. Економіка колгоспу — на рівні середньорайонних показників. Колгоспники отримували гарантовану оплату праці за свій труд. На рахунках у банку були вільні кошти. Високими були показники в галузі рослинництва та тваринництва. Пропрацювавши деякий час, провів глибокий економічний аналіз і прийшов до висновку, що в господарстві є багато резервів і можливостей вийти в число передових господарств району. Створили бюро економічного аналізу, в склад якого входили як головні спеціалісти, так і керівники середніх ланок, ланкові. У зимовий період проводив навчання з керівниками виробничих підрозділів, вчив, як треба економити, берегти власність колгоспу, боротися з марнотратством і безгосподарністю. Все це давало певний результат. Маючи на рахунках вільні гроші,  підняли тарифи оплати на  кінно-ручних роботах, налагодив контроль за  роботою автотракторного парку. Колгоспники стали отримувати більшу заробітну плату, зросла продуктивність праці. Але водночас,  наполегливо працюючи, знаходив час і для власного дозвілля. Знайомився з молоддю села, допомагав їй в організації дозвілля. А згодом комсомольці обрали мене своїм ватажком. Характерно, що на той час молодь не спивалася, не знала ніяких наркотиків, жила активно і будувала своє майбутнє... Там, у Видраниці,  я  знайшов свою половинку,  а згодом одружився.

— І проживаєте з Тетяною Василівною у парі не один десяток літ, розкажіть, як познайомилися?

— Познайомилися у клубі с. Видраниця після перегляду  кінофільму «Солдат Іван Бровкін на цілині». Тоді розпочалися танці і я запросив до танцю Тетяну, бо бачив її ще раніше в управлінні сільського господарства, вона брала направлення на навчання в технікум. Домовився про зустріч з нею після випускного вечора, адже вона лише закінчувала середню школу. Місце зустрічі – у сільському парку, який став місцем закоханих, біля чорної берези, яка росла серед високих тополь, кучерявих білих беріз та молодих дубочків. Таня була дуже доброю дівчиною, співчувала всім, не вміла сваритися, але вміла мовчати.  Вона не боялася труднощів. І майже через п’ять місяців, на другий день Різдва Христового,  ми розписалися, а весілля зіграли в лютому.  Жили трохи часу у Тетяниних батьків, потім – на приватній квартирі, а в травні 1971 року отримали квартиру в  новому двоповерховому чотириквартирному колгоспному будинку. З Тетяною Василівною ми у парі уже 46 років.

-  Але ж прийшов час, і Видраницю Ви покинули.

— Після закінчення курсів по підготовці керівних кадрів при Житомирському сільськогосподарському інституті направили працювали в колгосп ім. Леніна, у с. Тур, на посаду заступника голови колгоспу. Шкода було покидати економічну роботу у  «Прогресі», і дружина просила, аби відмовився від запропонованої роботи.  Але тоді непохитна кадрова політика зобов’язувала працювати там, де вважало за потрібне вищестояще начальство.  Тож пішов на роботу в Тур, жив на приватній квартирі, а дружина з синочком Валентином — у Видраниці. Було дуже незручно, а ще ж навчався заочно в Житомирському сільськогосподарському інституті.  Пізніше забрав свою сім’ю у Тур, і дали нам квартиру, тоді здалося, що й в очах проясніло.  Багато уваги і часу приділяв  економічному зростанню колгоспного виробництва.  Взяв у свої руки економічні і політичні питання, а голова колгоспу Василь Хомович Білан займався господарськими питаннями. Рік за роком, і колгосп ім. Леніна  вивели по основних показниках на третє місце в районі.

У 1977 році наша сім’я поповнилася ще одним синочком.  На той час у колгоспі були вільні гроші на рахунках у банку і правління вирішило побудувати дитячий садок у селі, хоча будівельні матеріали навезли на будівництво контори. Мешканці села підтримали нашу пропозицію. Пізніше розпочали будівництво сільського будинку культури майже на 300 місць, фельдшерсько-акушерський пункт, продовольчий магазин, майстерню по пошиттю одягу. Крім того, підняли заробітну плату колгоспникам, особливо тваринникам та механізаторам. Але кадрова політика була така, що, як тільки колгосп ставав багатшим, економічно міцним,  відразу ж окремих спеціалістів і керівників перекидали в економічно відсталі господарства. Так сталося і зі мною. У 1979 році голову колгоспу поставили сільським головою, а мене направили в управління сільського господарства на посаду начальника планового відділу.

— І знову в Ратне, і знову без житла?

— То був завал. Дружина переїхала жити з дітками до батьків, у Видраницю, усе нажите майно також перевезли до них.  А чиновники лише говорили: працюй і чекай, з часом питання квартири буде ви-рішене. З ранку до вечора був на роботі. У колгоспі відповідав за один колгосп, а тут треба відповідати за економічні і фінансові показники всіх сільгосппід-приємств району. Голова йшла обертом. Спочатку думав, не витримаю. Робочий день розпочинався з біготні.  То до секретаря райкому біжиш з якимись показниками, то до голови райвиконкому, а тут ще й свій начальник управління читає нотації. По закінченню робочого дня спеціалісти управління йшли додому, а я залишався працювати, поки не засинав, сидячи за столом. Часто ночував у кабінеті на стільцях…

— Калістрате Сергійовичу,  як довго продовжувалося таке життя?

— До тих пір, поки не взяв місце під будівництво власного будинку. І то ще райком перечив, посилаючись на те, що я у резерві, і в будь-який момент можуть направити на іншу роботу, в будь-який колгосп чи радгосп району, або й навіть за його межі. А я хутчіш почав будувати житло. Хоча і тут мав проблему -  не давали мені місця,  тож всі документи при-йшлося оформляти на маму-пенсіонерку, яка проживала у рідному селі Самійличі Шацького району. Менш, як за рік, будинок був прийнятий в експлуатацію, і у 1980 році моя сім’я перейшла жити у нову хату разом з моєю мамою. Ось тоді й дихнув з полегшенням і з надією, що з Ратного мене уже нікуди не перекинуть, не виженуть. Але посади міняв часто. З начальника планового відділу сільського господарства перевели на ревізора, з ревізора – в народний контроль інспектором. А потім тодішній секретар райкому Андрій Кучеренко запропонував посаду головного інспектора по заготівлі і якості сільськогосподарської продукції по Ратнівському районі, пообіцявши, що на цій посаді працюватиму до пенсійного віку. Так і було, пропрацював на цій посаді 25 років і пішов на заслужений відпочинок. Вже перебуваючи на відпочинку, написав книгу «Самійличівська земля» про край, де народився, де проживає мій рід. Аналізуючи і свою роботу, і роботу інших спеціалістів у ті роки, переконаний, якби нині  усі працюючі віддавалися так роботі, як ми у свій час, то Україна була б економічно міцною державою.

— І на Вашу думку, це основний принцип економічного зростання держави?

— Майбутнє нашої держави – у руках молодих людей. Нашим керівникам потрібно на багато більше звертати увагу на ріст і розвиток підростаючого покоління, яке, надіюсь, буде думати і повинно думати не про збагачення власної кишені, а про могутність держави і силу нації. Потрібно, щоб молоде покоління всесторонньо розвивалося і віддавало свої знання і енергію  на благо вільної України, щоб усвідомило, що власне від нього залежить майбутнє європейської держави – України.

Валентина БОРЗОВЕЦЬ