У Миколи Олексійовича  та Катерини Марківни Миронюків, які проживають у Замшанах, давно повиростали діти, а було їх шестеро,  і пішли у світ своїми дорогами. Опустіла хата, залишився лише один син з батьками жити. Та хатина наповнювалась  активним життям і дитячим щебетом внуків лише тоді,  коли приїжджали-приходили у гості. Але доля є долею і її не обманиш, не обведеш. На старості літ діду Миколі та  бабі Катерині довелося  няньчити-виховувати маленьких двох внучат. У Оксанки – ні мами, ні тата, тож вони стали опікунами  для дитини-сироти, а  у маленької Танюші і мама є, і тато є, та де мама – дитина не знає,  вона залишила маленьку донечку на чоловіка і поїхала з села, а тато – частенько їздить на сезонні заробітки. Тож з дитиною постійно дідусь з бабусею.

Чи важко? Микола Олексійович не стримався і пустив сльозу. А хіба легко у  58 літ з малечею удень і вночі?!  А хіба може спокійно витримати душа, коли дівчатка горнуться до бабусі з дідусем і, заглядаючи в очі,  питають, а де наша мама?! А хіба не болітиме серце, коли Оксанка  своїх двох тіток кличе  й звертається до них  оцим найсвятішим словом: «Мама».  Хоча Оксанка знає, де її рідна матуся, -  коли вона померла, дівчинці було три роки. І коли проїжджає разом з дідом коником поблизу кладовища, весь час просить, аби заїхати до мами. Обніме пам’ятник, поцілує портрет мами…

Подружжя Миронюків і внуків ростить, і господарство чимале тримає. І корову, і коня, поросят, і всяку птицю. Вистачає й поля. І до всього треба встигнути. Встигають. Бо інакше не можна. Сьогодні вони живуть мрією виростити Оксанку, допомогти синкові ростити Тетянку, якій нині ще й двох років немає… І щоб все у них було добре.

Валентина БОРЗОВЕЦЬ

с. Замшани