пережила родина Штиків із Самарів

ТАКОЮ БУЛА ПОЛІТИКА СТАЛІНА

21 травня Україна відзначила скорботне свято – День пам’-яті жертв політичних репресій. 70 років віддаляє нас від тих подій, коли ні в чому невинні люди волею влади Радянського Союзу опинилися у глухому Сибіру, у холодних тюрмах і таборах ГУЛАГу, були оголошені ворогами народу, а їхнє майно – конфісковане. Це сотні і тисячі українських сімей, у яких зростали діти, які тільки почали спинатися на ноги після війни. Серед потерпілих сімей була і родина Созона Штика з хутора Грушка неподалік від села Козовата Самарівської сільської ради. Люди, які побували у пеклі репресій, навіть причину депортацій і примусового їх виселення з рідної землі назвати не можуть. Тоді були такі закони.

18 травня 1946 р. Верховна Рада СРСР ухвалила четвертий  5-річний план і визначила курс на суцільну колективізацію. У 1946—1950 рр. у західних областях України планувалося знищити приватну власність і дрібнотоварне виробництво. Колективізація проводилася форсованими темпами під гаслами боротьби з куркульством. За офіційними даними, 1 серпня 1947 р. в західних областях України нараховувалося 16 374 так званих куркульських господарства. Селянство боролося з тиском держави шляхом вступу до формувань УПА. Селян насильно виганяли з хуторів, виселяли у віддалені регіони СРСР: перша хвиля депортацій відбулася у жовтні 1947 р., друга – наприкінці 1948 р. під час переходу до суцільної колективізації, третя – 1949 р., коли депортували усіх «куркулів».

Протягом 1944–1946 рр. із семи західних областей України у північно-східні регіони СРСР виселили 14 729 сімей, або 36 609 осіб. Найбільшу акцію з депортації західноукраїнського населення під назвою операція «Захід» провели восени 1947 р. Для прийому сімей «націоналістів» і відправлення їх у спецпоселення утворили збірні пункти у Львові, Чорткові, Дрогобичі, Рівному, Коломиї та Ковелі. Було вислано близько 77 790 осіб. Майно виселених розграбували або передали в державну власність. Станом на 27 травня 1948 р. кількість депортованих з України (без Криму) протягом 1944—1948 р. становила 131 тис. 935 осіб. 1 січня 1953 р. у спецпоселеннях перебувало понад 175 тис. осіб, виселених із західних областей у 1944—1952 рр. як українські «націоналісти», «куркулі», «посібники бандитів».

ТІЛЬКИ ПЕРЕЖИЛИ ВІЙНУ – ОПИНИЛИСЬ У СИБІРУ

Родині Созона Харламповича Штика у далеких 1940-х роках довелося безневинно потерпати у сибірських тюрмах і спецпоселеннях. Ті роки залишили слід у їхньому житті і до сьогодні. Шкода тільки, що розповісти про лихоліття може лише одна людина – дочка Созона Штика Уляна Олексюк, яка разом із батьком і сестрою Євою потрапила на заслання, а нині мешкає у Луцьку в дочки Марії.

16 травня Уляні Олексюк виповнилося 86 років, але, дякувати Богу, вона пригадує події війни і перших повоєнних років так, ніби це було вчора.

Созон і Марія Штики жили на хуторі Грушка. За тодішніми мірками, коли люди в селі абсолютно збідніли за роки війни, вони були небідними – мали достатньо поля, окрім того, утримували 3 корови, 2 телиці, коня, свиню з поросятами. У сім’ї годувалося п’ять доньок. Параска народилася у 1922 році, Мотрона – у 1924-у, Єва – у 1926-у, Юстина – у 1929-у і найменша Уляна – у 1931 році.

У 1946 році, пригадує бабуся Уляна, померла їхня мати. Каже, що, напевно, у неї запалення легенів було. Вона перед Різдвом застудилася. Від Різдва до Великодня сильно хворіла. Лікували її в домашніх умовах, як могли – натирали, «банки» ставили, ноги парили, а мамі ставало все гірше. І перед Великоднем 1946 року її не стало. Батько Созон сам вчив розуму дочок. Дві з них – Па-раска і Мотрона – вийшли заміж, і це їх урятувало від каторги.

Через рік після смерті матері у родину Штиків прийшла нова біда – у листопаді 1947 року заарештували Юстинку (так її у сім’ї називали сестри і батько), відправили у тюрму в далеку Воркуту. Не минуло ще й двох місяців після цієї події, як до Созона Штика знову прийшли військові. Цього разу – вже по нього з дочками Євою та Уляною. Їх звинуватили у зв’язках з «бульбашами» (воїни ОУН-УПА). Уляна Созонівна каже, що ніхто з їхньої родини у тих «бульбашах» не був. Винні чи ні, а такою була буква тогочасного закону – розкуркулення і далека дорога в Сибір на лісозаготівлю.

— Нас вивозили 14 січня 1948 року. Прийшли військові. У нас були вечорниці. Вони оточили хату, хлопців не відпустили, не до-зволили навіть вийти з дому. Описали наше господарство. Батько розказував їм, а вони писали. Потім пішли перевіряти. Батько хотів приховати, дещо братові віддати, — плаче Уляна Созонівна, — перевірили і сказали, що він не все описав. На світанку приїхала вантажна машина, нам дозволили взяти з собою якісь речі і повезли в село. А там на нас ждало ще п’ять самарівських сімей. Але чоловіків не було, тільки один – наш батько. Тих хлопців, які були у нас на вечорницях, відпустили, а нас повезли в Ковель. Там такий барак був, як сарай. Його раніше приготували спе-   ціально. Поробили нари двоярусні. Ми попали наверх. Туди звозили людей здалеку. Були сім’ї із Забродів, з Ратного, з Хотешова, з Видраниці, із Лучичів, з Велимча. До березня сиділи ми в Ковелі, поки не назбиралося людей. Сиділи і небриті, і немиті цілий місяць. Буржуйка залізна, «параша», а не туалет, прямо в баракові. Людей було повно. На прогулянку нас виганяли через день, через два. Кругом барак був загороджений. Так високо загороджений. А коли назбирали людей і мали відвозити, вигнали нас із барака. Погнали в баню. Побанили, прожарили нашу одежу. Бо ж ми цілий місяць сиділи немиті. Може, й воші де в кого були. Потім погнали нас до ешелона, до того товарняка. Товарняк такий, що скотину везти. Загнали нас, розподілили по вагонах, а в тих вагонах теж нари були. В одній стороні нижні і верхні, і в другій стороні. Ми  знов потрапили на верхні. Була теж залізна буржуйка, топили її, як їхали, бо ще ж холодно було в березні. Везли нас майже місяць. Ми не знали, куди везуть. Завезли в тайгу, то така була тайга несходима! Я робила в лісі до 1958 року, а в 1958 році звільнилася. Сталін помер, прийшов до влади Маленков, почали давати паспорти. Тоді я поїхала, а батько залишився із сестрою.

КРУГОМ ТАЙГА НЕПРОХІДНА І КЕДРОВІ ГОРІШКИ

— Де ви жили у Сибіру?

— Завезли нас у ліс, у суцільний ліс, там нічого не було. Розчищали, дерева валили, коріння рубали, пеньки корчували, будували бараки. Такі довгі, по сто метрів. І там нас поселили. Було дві плити у двох кінцях барака. Місце для проходу було, нари, сім’я біля сім’ї спала. Там не було зразу ні дороги, ні асфальту, ні залізниці, нічого не було. То був Хабаровський край, казали, що то 12 тисяч кілометрів від Москви. Одразу будували житло з круглого дерева, як хліви. А як привезли пилораму, то збудували барака з кімнатами, тоді вже нас розділили по кімнатах. З нами жила ще жіночка Марія Боровська з Лучичів. Її вивезли одну, без дітей, а чоловік у тюрмі сидів. І вже в тій кімнаті я жила, поки й поїхала додому. З нас військові насміхалися, бо ми були одні з прізвищем Штик. Усяких людей було, а Штики – ми одні.

— Як та місцевість називалася, де Ви жили і працювали?

— Назвали ми поселення Мала Сидима, як звалася ділянка. Валили ліс, рухалися далі. Потім збудували вже Большую Сидиму,  Кругліково, Мухин, а навколо був непрохідний ліс на 500 кілометрів. Я в тій тайзі проробила на обрубуванні сучків. Таких пилок не було тоді, як зараз, а була електростанція і пилою від неї зрізували дерева. Ми рубали сучки, а тракторист вивозив на склад. Уже потім магазина збудували, пекарню, лікарня вже була, клуб, і все це прямо серед лісу. Ходили в кіно. І хоч нароблювалися так, що ледве йшли, але ж молоді були, цікаво було. Кіно тоді показували на стіні, на полотні. Спочатку ходили на роботу пішки, бо близько було. А потім вже їздили, нас возили, бо ми вже далеко вирізали ліс. Там такий ліс був! Там такі кедри були, а на тих кедрах – горіхи! Шишка така, як на ялині, але на ялині маленька, а то така велика, довга шишка. Як навесні різали, шишки були зелені, то не опадали, а як восени, то так, як яблука з яблуні, сипалися горіхи. Збирали ті горішки. Які люди не ходили на роботу, то збирали їх, здавали. Я й зараз, як  їм шоколадки і там ті горіхи, то думаю: «То ті горіхи, що я збирала».

ДВІ СКИБКИ ХЛІБА ХОВАЛИ ЗА ПАЗУХУ У КУФАЙКУ, ЩОБ НЕ ЗАМЕРЗ

— Що ви їли, як жили?

— У кого були матері, то вони їм готували, вони вставали, йшли на роботу, поївши, а ми – батько, сестра і я – по дві скибки хліба відрізували, намазували маргарином, цукром посипали і за пазуху ховали в куфайку, щоб не замерз. Чай стояв біля вогнища, в якому палили сучки. Ото тих дві скибки хліба було на цілий день. А прийдемо додому, вдома було холодно, залізна груба вихолодала. Але в нас за стінкою жили бабуся і дідусь із Хотешова, вони вивезені були тільки вдвох. Вона недужа була, на роботу не ходила, то нам інколи топила, а інколи не здужала. І ми їй допомагали – білили кімнату, прибирали. Я не доїдала, ні яйця не бачила, бо там курей не було, ні корів не було, ні молока ми не пили, ні м’яса, ні сала не їли. Деколи, вже потім, їздили в Хабаровськ, то купляли «корейку» — сало копчене з ребрами, а так, у більшості, то було в магазинах масло, маргарин, консерви рибні, кілька, а м’ясом і ковбасами ми не об’їдалися. Картоплю їли тільки сушену, вона така несмачна була! Там не було ні груш, ні яблук, ні слив. Один ліс. Кедри, ялини, піхти, берези, вільхи були. Тайга непрохідна! Як відійдеш від бригади, то страшно, щоб не заблудитися. Глушина така, що не дай, Бог.

МОШКА ГРИЗЛА ТАК, ЩО МІСЦЯ ЖИВОГО НЕ БУЛО

— Які проблеми були?

— Там спочатку не було ніякого кладовища. Один чоловік помер, то ми, робочі, йому могилу копали. Першого його закопали, потім ще. Кладовище дуже погане було – у низах, у пеньках. А мошка яка там була! Як сядемо їсти, засипала очі, маленька-маленька. Вона залазила і в чоботи, кусала скрізь, попід очима синці ставали. У мене було таке тіло, що не дуже боялося, а в Єви то такі синці були, що страшно. Живого місця на ній не було. Дуже погано платили, як тільки ми приїхали. Обманювали нас, люди не знали норм. То потім вже стало краще. Ми вже знали розцінки, то стали краще платити. Як тільки заїхали, то, бувало, вівсяного хліба привезуть такого кислого-кислого, і їли той хліб, щоб вижити. То потім уже побудували магазина. Як проклали залізну дорогу, то збудували пекарню, там уже пекли і білий, і чорний хліб, і булочки. Ми на роботу ходили вільно, тільки що у коменданта відмічалися раз у місяць, що нікуди не поїхали. Не дозволяли дівчатам і жінкам волосся показувати. Зав’язували його хустками, щоб не обрубалося.

— Розкажіть про тих, хто з вами був на засланні.

— Я зараз не пам’ятаю, що зі мною вчора було, а тих людей, з якими ми там були, навіть обличчя пам’ятаю. З Лучичів була Марія Боровська, з Видраниці – сім’я Мартинюків, з Велимча – Повхів, з Хотешова – Куява, з Синова – Анна Сіньчук, а з Замшан була дівчина Єва. Стільки людей! Там дуже багато гуцулів було. Були з Рівненської, з Волинської, зі Станіславської (нині Івано-Франківська обл. – Авт.), з Дрогобицької, з Тернопільської, зі Львівської областей люди.

ТО В СИБІР МЕНЕ НА КАТОРГУ ВЕЗЛИ, А Я ДОБРОВІЛЬНО ПОВЕРНУСЯ?!

— Коли і як Ви повернулися у Самари?

— Я повернулася у 1958 році. Разом зі мною їхала з Синова дівчина Аня Сіньчук, то вона приїхала, побула тут трохи і назад повернулася, бо її батько і мачуха в Сибіру залишились, а тут не мала, де жити. Мені пропонувала, але я відмовилась. Їхати туди, щоб мене знову та мошка догризала?! Мені добре було в Самарах. Вже тоді весело в селі стало. Хлопців, дівчат було багато, музики грали! Не треба було на ту роботу йти! То в Сибір мене на каторгу везли, а я добровільно повернуся?! Ні! Залишилась, бо було біля кого бути. Моя сестра Параска жила в Боровусі, на хуторі Тушеново. То одразу я жила в неї, потім у другої сестри Мотрони, на хуторі Дідень біля Козовати. Чоловіка її звали Іваном. Від Мотрони і заміж пішла.

— Розкажіть про своє весілля і про чоловіка.

— Я виходила заміж, коли вже мені було 29 років. Весілля було в тітки і хрещеної матері Марії (батькової сестри) в Козоваті, бо в Мотрони була хата маленька. А чоловік мій Кирилом звався. Уже десятий рік пішов, як він помер. Він був з Корчанихи, хутора в лісі біля Козовати. Його батьків Дениса і Мартосю, двох сестер Панасю і Марину посадили в тюрму, а чотири брати залишилося. Петро, Василь, Іван і мій Кирило хазяйнували самі, поки батьки і сестри сиділи в Архангельську. Їхню хату в Корчанисі розвалили. Коли повернулися, купили маленьку хатку в Кортелісах і в ній жили, а сім’я велика була. Тоді були вербовки на роботу у Дніпропетровськ. І всі вони туди поїхали, окрім Кирила і Марини. У неї тоді вже хлопець був, а Кирило теж не захотів їхати. Я повернулася з Хабаровська у 1958 році, а в 1960-у вже вийшла за нього заміж. Одразу ми з Мариною у тій хатці жили в Козоваті. Кирило був бідний і я бідна, але вирішили окремо хазяйнувати. Купили більшу хату, хліва. Марина потім пішла заміж у Клицища за набагато старшого від себе чоловіка. А брати, сестра і батьки Кирила так і залишилися на Дніпропетровщині, у Красноармійську. Вже й повмирали. Тільки Василь та Іван ще живі.

— А Ваше господарство? Що було з ним, коли повернулися?

— Хата моя була, як я приїхала, але там була школа. Я її не требувала. Але мені її й не дали б. Ми одружилися і почали на своє старатися.

РОДИНА ШТИКІВ — ПРАВЕДНИКИ СВІТУ НЕ ПЕРЕД ЛЮДЬМИ, А ПЕРЕД БОГОМ

— Кажуть, у вас на хуторі у війну переховувалися євреї?

— Були. Батько і мати їх переховували. То була така жінка Зося і її дочки Вера й Гудя. Вони в нас переховувалися, але батько дітям не дуже казав. Може, Параска, Мотрона, Євка і знали, вони старші були, а Юстиня, то, мабуть, не знала, мені взагалі не казали, не довіряли, бо я менша була. Навіть сусіди не знали. Коли вони їсти їм давали, коли носили, не знаю. Але він їх від смерті вберіг. Тоді, як ішли німці і вбивали євреїв, то смерть би була всім, хто їх переховував. Вони туди не потрапили. Батько їх лісом переправив. У тій могилі, що біля озера, їх точно нема. Мабуть, на батьківщину поїхали (плаче). Не знаю, чи батько потім із ними переписувався, чи ні, але в Самарах вони не згинули. Що я добре пам’ятаю, то в них була хороша швейна машинка. Так вона в нас і залишилася, а вже як нас вивозили, то Мотрона її до себе забрала. Ще й потім та швейна машинка їй служила. Якби те все розказати, як нас вивозили, як везли, то й дня не вистачило б. Всю живність із батькового господарства забрали й погнали в Річицю, там, мабуть, уже колгосп був. От, мені тільки цікаво, як вони свиню з поросятами туди доставили, бо в нас саме перед тим поросята народилися. А так – все забрали. Одна тільки хата залишилася, і то там школу зробили. Ще мій син, Володька, чотири роки туди ходив. Хата в нас на той час була добротна, нова. Батько раніше жив разом із братом у батьківській хаті, потім вони розділилися, брат залишився в старій, а наш батько нову хату поставив, от з неї школу і зробили. А поки оте все конфісковували, то дехто й нажився. Розказувала сестра Мотрона, що комусь бочка знадобилася, а в нас капуста квашена стояла на горищі біля комина, то ту капусту вивернули, а бочку вкрали… тільки розсіл через стелю сочився. А як її чоловік Іван відкопав картоплю навесні, то на нього заявили і мусив назад її в державу повернути. Своє ж забирав, батьківське! То з цілого хазяйства Мотрона тільки дві скрині польських забрала і ту швейну машинку єврейки.

СЕСТРИ ЮСТИНА ТА ЄВА НА ЗАСЛАННІ ЗНАЙШЛИ СВОЇ ДОЛІ

— Якою була доля Вашої сестри Юстини?

— Вона сиділа в тюрмі у Воркуті. Їй тоді присудили 25 років неволі.

— Чим вона завинила?

— За «бульбашів». Тоді ж ті «бульбаші» в кожну хату приходили. А в нас були вечорниці, то вони й навідувалися. Ніхто нічого їм сказати не міг. Музики грали по хатах. І то дві дівчини було з Залісся, вони теж на вечорниці приходили, то її й здали. Ті Євка й Манька сказали, що вона з «бульбашем» танцювала. За те й посадили. А вона невинна була. Тих дівчат стали допитувати, пообіцяли, що відпустять, якщо когось здадуть, вони на Юстинку нашу й сказали, а їх все одно посадили. Більш у Самари вони не повернулися. Сестру теж допитували, вимагали, щоб ще когось «продала», а батько, як її забирали, приказував, щоб нікого не видавала, бо винні чи ні, а по-страждають. Їй і пальці в дверях душили, і били, а вона ні слова не сказала.

Уже як розпустили тюрми після смерті Сталіна, то дали їй свободу, але виїжджати не можна було звідти. Вона вийшла заміж. Чоловік теж був засуджений. Звали його Олександр Матвійчук. Він працював на шахті. Народила Юстинка двоє дітей – сина Сашка, але він помер вже давно, і дочку Лесю. То, як мене звільнили, я їздила до неї в гості у Воркуту. Вона й не знала, що я приїду, то була дуже рада. А вже як повернулися потім у Луцьк (чоловік її з Луцька був), то ще Галя у них народилася. Так сестра і прожила життя в Луцьку. Працювала дояркою, на пекарні, у пологовому будинку санітаркою, прибиральницею в школі, потім на пенсію пішла. Але вже теж Юстинка покійна.

— А що Ваша друга сестра Єва, з якою шматком хліба в Сибіру ділилися?

— Вона в Сидимі залишилася, там і померла у молодому віці, сердечницею була. Тромб обірвався, ще й 60 років не було. Та, мабуть, доля в неї така була, щоб там залишилася. Вона два рази намагалася втекти з Ковеля і два рази її зловили. Втікали вони втрьох: Єва, Ганна Батракова і Юстиня була така із Залісся. Дурні були, йшли дорогою, то їх і зловили, назад привезли. А другий раз, то геть до Боровухи втекли, прийшли до сестри Опраски, а їх уже шукали. Сестра побачила, що міліція йде, відправила їх до овечок, діти якраз отару гнали, щоб прикинулися пастухами. Але хіба ж міліція дурна була?! Я думала, що вона втече. Нас мали вже відправляти у Сибір. Вивели якось на прогулянку, стали рахувати. Трьох не дорахувалися. Почали називати по прізвищах. Штик Созон – є, Штик Уляна – є, Штик Єва – нема… А був із нами хлопець із Поступеля, єврей, то він каже: «О, із Самарів ведуть, самарівку». Забрали її тоді від Опраски, привезли назад у Ковель. І так Єва знову з нами опинилася. Били прикладом, дорогою в Сибір з поїзда не випускали, щоб знов не втекла. Доля була в неї така – поїхати на чужину, там і вмерти. А не повернулася в Самари тому, що до часу звільнення вже вийшла заміж за такого самого переселенця. Звали його Степан Яворський. Поки я була там, вона вже народила дві дочки – Марусю і Аню, то я їх ще гляділа, а потім, коли звільнилася, в них із Степаном народилася ще Галя. Діти виросли, вивчилися в Сидимі, потім пішли в Хабаровськ жити, а Степан з Євою і батько Созон так і залишилися в поселенні. Там сестра і померла, там, біля залізничної колії, і похована. Ніколи після повернення додому я туди не їздила, сестри більше й не бачила. Дві доньки її сюди приїжджали якось. Було, що по комп’ютерові з ними говорили.

— Часто пригадуєте ті роки?

— Я як подумаю, а вже є про що подумати, якби повернути літа молоді, я б згідна в той ліс поїхати, ті сучки рубати. Таке було життя. Занадто тяжко було. Але ж була молода!

— Вам ніколи не вручали нагород за ті страждання, які Ви тоді пережили?

— А хіба вони є, ті нагороди?! На сто гривень пенсію більшу отримую як учасник війни. Ще тоді, як повернулася, то дали пару рублів за те майно, що відібрали в батька, і все. А хіба воно було того варте?! Скалічене життя – вся нагорода! Юстинка сиділа геть задарма, і нас задарма вивезли, бо зроду в родині нікого в тих «бульбашах» не було. А були такі в селі люди, що мали з ними діло, але їх не «здали», то вони живі-здорові осталися, а ми невинно по-страждали…

ЗА СТРАЖДАННЯ У ЖИТТІ ЗЕМНОМУ – ВИНАГОРОДА В ЖИТТІ ВІЧНОМУ

Уляна та Кирило Олексюки дали життя двом дітям. Син Володимир народився у 1960 році, але нині вже покійний. Донька Марія народилася у 1971 році, у неї в Луцьку зараз і мешкає бабуся.

Уляна Созонівна розповідає про минувшину, пригадує, як було тоді, ділиться враженнями покійної сестри Юстини про те, яка зараз Сидима. Вона їздила туди забирати батька в Україну, коли померла сестра Єва. Розповідала, що на місці колиш-нього поселення, яке будували Уляна з сестрою і батьком, зараз сучасне велике село, воно не зникло, як інші каторжанські поселення в Сибіру. І на могилці в Єви побувала, а Уляна Созонівна бідкається, що вже й літа не ті, і світ не той зараз, не потрапить більше в Сидиму, де пройшло 10 років каторжного життя. Але радіє бабуся, що не згинув їхній рід тоді, після війни, що залишилися в них нащадки, що є кому переповісти страшну історію їхнього роду. Пригадує, що не раз і в селі їх засуджували, обзивали. По-всякому було. Але Богові видніше, чи була їхня вина в тому, за що страждали в далеких 40-50-х роках.

Кажуть, душі людей, які помирають на Світлому Пасхальному тижні, одразу потрапляють до раю. Дід Созон Харлампович Штик після смерті доньки Єви, з якою жив у Хабаровському краї, повернувся в Україну. Приїхав у рідні Самари. Перед Великоднем ліг у лікарню, бо погано почувався. І коли у Пасхальну ніч у всіх православних храмах священики відкрили царські ворота та заспівали «Христос Воскрес!», дідусь відійшов у Вічність на 85-у році життя. Уже пройшло багато років з того часу, а історію цю в Самарах переповідають ще й досі. Созонові Штику не присвоїли звання праведника світу за те, що врятував життя єврейській сім’ї, та й знайти тих євреїв зараз нереально, зате Бог винагородив стражденного чоловіка найвищою нагородою – Царством Небесним!

Марія ЛЯХ