Подружжю Шамайлів Василю Трохимовичу та Оксані Іванівні із Жирич Бог послав дев’ять діток – п’ять синів та чотири доньки, мають уже вісім внуків.

Найменші синочки, Михайлик та Дмитрик, близнята, навчаються у шостому класі, а найстаршому Олександру тридцять років. Син ще не одружений, але саме він є початком створення міцної сім’ї Шамайлів.

Василь Трохимович та Оксана Іванівна зростали у Жиричах. Василь у багатодітній сім’ї, має два брата та три сестри. Оксані усю свою любов віддавали уже покійні батьки. Сенсом життя була для них донечка, яку ще немовлям взяли у свою сім’ю, коли відмовилася від неї рідна матір, мешканка нашого району. Щоправда, та жінка, коли тяжко захворіла, знайшла Оксану. Плакала, вибачалася, казала, що живе бідно і не змогла б вигодувати, навідувалася в гості вже до дорослої доньки. Та тільки хоч і пробачила її Оксана, але мамою назвати не змогла…

— По-різному було, але цінуємо та ра-діємо кожному прожитому дню. Без діток не уявляємо свого життя, — розповідає Василь Трохимович. — Дві доньки та син вже одружені, мають своїх діток. Син у Жиричах хоче будуватися, донька у Видраниці. Допомагаємо та підтримуємо їх по можливості. Знаєте, а як зберуться усі на свята – весело, радісно, гамірно, як на весіллі.

По закінченні восьми класів Жиричівської школи Василь Трохимович навчався у Камінь-Каширському училищі на муляра, згодом працював у ПМК-12. З місця роботи у 1984 році призвали юнака до лав Радянської Армії.

— Чотири місяці проходив курс молодого бійця в Ашхабаді, а тоді… двадцять три місяці пекла в Афганістані, попав у Кабул, у батальйон охорони, — торкаючись наболілого, розповідає Василь Трохимович. — Перші місяці були дуже важкими — надіявся тільки на Бога. Охороняв різні об’єкти, супроводжував автомобільні колони із вантажами, що підвозили до військових частин і підрозділів боєприпаси, пальне, харчі тощо. Були різні випадки обстрілу та нападу. Відносна тиша наставала вдень, а ввечері знову лунала свинцева «музика».

У вересні 1986 року повернувся додому, до звичного, здавалося б, життя, почав знову працювати у ПМК-12. Із Оксаною зустрічався, а у травні 87-го року й весілля зіграли. Та от ще довго нагадувало про себе відлуння тої непотрібної нікому війни…

З часом Василь Трохимович змінював місце роботи. Працював на льонозаводі, в УОСі, а тоді у колгоспі «Росія», у своєму рідному селі. Тепер інколи із синами підзаробляє у сусідній Білорусі. Має подружжя три земельні паї, а це шість гектарів. Коли ще були живі батьки, допомагали їм в усьому. Тепер мають пораду тільки від Василевої мами, яка у січні зустріла 80-літній ювілей, та неабияку допомогу від дітей. Хоче господар придбати трактора, але діти надумали будуватися, тож це поки що тільки його мрія. Утримують чимале господарство – птаство, свиней, три корівки, коня. Щоб жити у достатку, мусять працювати.

— Дружина на пенсії по дітях, має почесне звання «Мати-героїня», — розповідає Василь Трохимович. — Хороша вона у мене жінка, живемо у любові, а якщо і виникнуть якісь сімейні непорозуміння, швидко миримося та не тримаємо один на одного зла. Ні на що не нарікаємо, вдячні Богу за все, що маємо, відвідуємо по можливості Божий храм. І дай, Боже, мирне небо над Україною та усім нам добра.  Щоб молоді люди, незважаючи на труднощі, особливо у даний час, створювали сім’ї та народжували діток, адже вони наше майбутнє.

Леся ГРІНЧУК