Спілкуючись із Марією Йовик із Пісок-Річицьких, якій з квітня 75-й рік пішов, аж не вірилося, що вона хвора. Пенсіонерка оптимістично говорила, що любить працювати, бувати у лісі – цим і живе. Завдяки любові й піднялася з ліжка.

– Я цілий рік лежачою була, чоловік навіть мене годував. Але лежати так важко, що постійно думала: знайду у собі силу і  піднімуся. Та на те, видно, й воля Божа, злізла я таки з ліжка, і з тих пір хоч і не ходжу, але пересуваюся — рачкую. Хочете побачити як? Я зараз на вулицю вилізу, покажу вам свій город.

І полізла жінка з однієї кімнати в іншу, і вже за хатою вона, на полі.

А на полі – ні бадилинки.

Жінка проживає разом із чоловіком та сином–інвалідом І групи. Але вони всі разом, утрьох, господарюють. Та що де сіяти, садити і коли, яку іншу роботу виконувати, вирішує Марія.

– Ми ще більше гектара поля маємо, – говорить Марія Федорівна. – Посіяли моркву, але не зійшла, літо ж засушливе було, 30 сотих картоплі посадили, городину всяку, ще навіть і кавуни сіяла, попозаглядала до них, але мали власні, хоч і небагато. Тримаємо коня, поросят, правда, корову мусили продати, бо ж в хаті усі немічні, то важко.

– А як же ви працюєте, як справляєтесь з усім господарством?

– Поросят порає чоловік. Він і їсти варить. Важко йому, але я ще й насварю на нього, бо він у мене повільний. Сама стараюся і прати – люблю бути у чистоті, і на полі господарюю. Чоловік рядка займає, а я два-три тим часом прополю. Але цього року щось рука права не дуже справна, то вже менше і робила.  У мене дуже хороша доглядальниця Тамара Вознюк, таких доглядальниць, напевно, ніхто немає. Допомагає скрізь і в хаті, і в полі. Дуже люблю ліс, ягоди та гриби збирати. Попрошу чоловіка, він запряже коника, допоможе якось вилізти на віз, відвезе до лісу і назад забере, коли зателефоную. Я грибів за нього більше назбираю, бо ж рачкую попід сосонками і знаю вже, де який росте.

– Чорниці я ще розумію, що навколішках можна збирати, а як же гриби?

– Так само, навколішках, на руках, на дупі і… полізла. Коли назбираю, в основному польських та зеленичок, а коли й ні. Та не журюся, головне, що я в лісі, мені так добре в ньому – хоч годину-дві поживу, надихаюсь ним. Знаєте, ягоди та гриби збирати – не проблема, найбільша проблема помитися. Тут без чоловікової допомоги мені аж ніяк не обійтися. Сама з ночовок не можу вилізти, і так і сяк, а все-одно переверну їх, і вся вода на підлозі. Моя мама також була неходячою, років тридцять не ходила. Але їй легше було. Діти були біля неї і одне поперед одним доглядали її, і чоловік був відповідальнішим.

Розповідала Марія Федорівна про своє життя й зачепила у розмові свого інвалідного візка — одного вже з’їздила, деякий час користувалася позиченим, а оце не так давно отримала від управління соціального захисту хорошого і зручного – на ньому навіть до церкви їздить, хоча і рідко.

Нелегке життя у Марії – сама не ходить, син інвалід, чоловік три операції переніс, але жінка не журилася, не плакала, ні на кого не нарікала. Мужня, сильна, вольова…

До Марії Федорівни люблять заходити односельчани: провідати її, поговорити, розповісти останні новини. Марія й пісню заведе – весільну, обжинкову, петрівську і обрядову, і чи ще знайдеться якась молодиця у селі, щоб переспівала її!?

Знають Марію як життєрадісну, веселу жінку, яка не вдається у тугу і не нарікає на долю, сприймає її такою, якою є.

– О, якби я журилася і плакала, не встала б із ліжка взагалі, була б прикутою до нього. А так думала: ні, не здамся, й не здалася – живу.  Як би мені важко не було, я сліз не пускаю і не показую болю. Ви знаєте, мені помирати не страшно, страшно лише поле та ліс у цьому світі залишити...

Валентина БОРЗОВЕЦЬ