Уже більше року за кермом автомобіля сільської медичної допомоги Алла Макарук із Кортеліс. Жінка не побоялась сісти за кермо,  і не те, що не побоялась, а влаштувалась на роботу водія із задоволенням.  Вона любить техніку, любить їздити, і, як каже, у машині може жити, «їхала б день і ніч».

Бачити жінку за кермом автомобіля – то вже й не новина у наш час, але бачити її за  кермом службового автомобіля, дивуєшся вибору професії.  Вона й не думала ніколи про цю роботу, але випадковість зіграла свою роль у її житті.

За кермом власного автомобіля Алла Макарук не один рік. Односельчани вже звикли до цього, бачили її не лише на сільській дорозі, а  й знали, що і у Ратне, Ковель та Луцьк їздить жінка, тож не сумнівалися у її вправності керування автотранспортом. А знаючи це,  при  зустрічі одна з працівниць амбулаторії спитала Аллу, чому не йде на роботу до них -  водія не можуть знайти. І Алла, порадившись із чоловіком, з цього приводу звернулася до   завідуючого амбулаторією загальної практики сімейної медицини с. Кортеліси Олександра Катеринюка, потім поїхала у Ратне до головного лікаря комунального закладу «Рат-нівський районний центр первинної медико-санітарної допомоги»  Людмили Терещук.  І ось 6 жовтня минулого року вона вперше сіла за кермо службового автомобіля.

— У мене з дитинства якась  чоловіча жилка, — розповідає про себе Алла Макарук. – Люблю  техніку, все те, що рухається. Навіть у школі, коли ми у старших класах навчалися у міжшкільному навчально-виробничому комбінаті у Ратному, то всі ровесниці навчалися швейній справі, а я єдина серед дівчат – водійській. До речі, з першого разу здала екзамени. Пам’ятаю, ще як вчилася, сіла за кермо татового автомобіля, а він відразу за-глух. Тато виніс вердикт, що їздити я не буду. І я більше за кермо батькового автомобіля не сідала. Але вийшла заміж, придбали машину і сіла за кермо власного. Пішла ще на курси в ДТСААФ. Маю дві категорії «В» і «С». З чоловіком їздимо по черзі, то він за кермом, то я — так домовились. Бо люблю їздити. Дуже люблю. Й чоловікові ремонтувати автомобіль завжди допомагала. Мусила бути тоді біля нього, аж кипіла, щоб допомогти, побачити, що там сталося, підкрутити, подати.

— Цікаво, Алло Володимирівно, а коли сіли вперше за кермо службового автомобіля, все було в порядку, казусів ніяких?

— Напевно, ніколи не забуду, як тільки сіла за кермо, завела автомобіль, а тут світло загорілось, всі кнопки натискала, аби його вимкнути, а воно горить. Попозаглядала, як вимкнути, чоловіків  перепитувала, як це зробити. Ніхто не знав. А коли вперше по роботі поїхала  в Ратне, зустріла водія сільської медичної допомоги з Велимчого. Він і повідомив про облаштування автомобіля: коли його заводиш  – автоматично вмикається світло, а вимикається лише тоді, коли глушиш.

Алла Володимирівна не вперше зіткнулась із чоловічою професією, вона у свій час працювала лаборантом очищення води у місцевій бані, потім навіть оператором котельні. А ще разом з чоловіком, у пошуках, де заробити копійчину, займалися м’ясною справою. Купляли телята, поросята і возили в Білорусь. Алла Володимирівна допомагала чоло-вікові смалити і порати свині, разом з ним різала телята, лупила їх. Все вміє.  Навіть, коли чоловік поїхав на заробітки, справлялась з усім цим сама. З собою брала у поміч малолітніх синів, які допомагали лише вивести телят із хліва. Цьому я здивувалася більше, аніж тому, що вона за кермом службового авто.

— Алло Володимирівно, Ви мене дивуєте. Сама і різала телят, і  лупила, і сама розбирала їх?

— Сама!  Хіба це важко?!  Ось лише була проблема з кролями. У мене їх стільки розвелося, що, бачу, треба негайно бити. А чоловік відмовився. Ніяк рука не могла піднятися їх забити. Пішла до сусіда, а він сміється, каже, порося порати вмієш, теля заріжеш, а кролеві не даси ради.  А мені їх так шкода було, такі гарні. Але зараз уже без проблем.

Отака-то жінка!

— Я й вишивати вмію, і в’язати, але це не моє, — продовжує розповідати про себе Алла Володимирівна. – Ось праску полагодити, щось  прикрутити, інше – із задоволенням роблю.  Мені цікаво бути там, де рух. Чоловікові допомагаю в усьому, правда, він мені також. Ми удвох і на полі, і по господарству, і тоді, коли бізнесували, нікого не кликали на поміч – тільки удвох.

Потім чоловік поламав ногу, і ми перестали займатись м’ясною справою. Їздила у Польщу на полуницю, то ледве живою приїхала, тільки й того, що за-хворіла. А роботи в селі ніякої,  з господарства не дуже то розживешся. Два сини потрібно було вчити, а на тисячу гривень у місяць, які отримує чоловік по інвалідності, жити я не вмію. Тож, як і всі в селі, садимо картоплю, сіємо моркву на продаж, а ще капусту. Коли вродить — коли не вродить, то є ціна — то немає.  Тож на роботу водія пішла із задоволенням.

Валентина БОРЗОВЕЦЬ