яку вигодувала змалечку

9 квітня доля дарує 99-й рік життя Єфросинії Михайлівні Басюк, найстаршій жительці Самарівської сільської ради.

З бабусею ми познайомилися, коли вона поверталася із сараю до хати з невеликим наруччям дрібних дров. Гостинно запросила додому і неквапливо почала розповідати про своє непросте життя.

Народилася Єфросинія Михайлівна 9 квітня 1917 року у с. Язавні. Коли дитині було 7 років, померла мама. А тато трохи згодом пішов у приймаки. Забрав із собою дітей. Бабуся розповідає, що життя без мами було складним.

— Ми в мачухи довго були. У неї був свій син, я і брат, 1914 року народження. А хіба біля мачухи таке добро, як біля рідної матері? Хотілося піти з дівчатами. Як підемо на музики, то подруги собі гуляють, а я біжу додому, бо як прийду пізно, то мені перепаде. І набити могла. Бувало, дівчата в неділю сплять до обіду, їх не будять, а я з самого ранку мусила корів доїти, виганяти, пасти. Потім, коли одружився наш звідний брат, то нас вигнав і ми прийшли у свою хату жити, а пізніше я заміж вийшла.

— Розкажіть, будь ласка, про подружнє життя, про дітей.

— Дитино, життя моє було складним. Перший чоловік, Федір, мало того, що вередливий був і бив мене – забивав, то ще й нероба страшенний. Два сини у мене від нього – у Дніпропетровську менший – Іван (1940 р. н.), а старший – Коля – у Росії (1937 р. н.), то уже йому 80-й рік. Я його вже, мабуть, 30 років не бачила. Не бачила – вже й не побачу. Він здоров’я не має, і я туди не потраплю. Ще за «совєтів» приїздив, а зараз і мови немає про те, щоб приїхав. Я чотири рази заміж виходила, і всі чоловіки мої були з Боровухи. Перший Федір, другий і третій – Василі, а четвертий Іван. Із першим ми розійшлися, бо він коханку мав, а коли вона померла, то виїхав у Дніпропетровськ. Я з дітьми сама лишилася. Із другим чоловіком народилася в мене донька – Ольга (у 1947 р.), з ним 7 років прожила. Потім сім років була сама, поки вийшла заміж за третього чоловіка (з ним 14 років жила). Та й заміж за Василя пішла тільки тоді, коли хлопці мої після армії одружилися, а хазяйнувати треба було, потрібна була до всього чоловіча рука. А він жив неподалік. У нього жінка померла давно. Так і стали жити разом. З останнім – Іваном – я 10 років у шлюбі прожила. Він був на фронті. Вже усі вони давно повмирали. Іван (четвертий чоловік) 30 років тому помер. 14 років я сама в Боровусі жила – діти розійшлися, Надя заміж вийшла, чоловік помер.

— Як Ви пережили війну?

— Важко було і у війну, і після війни. Тут фронт був, біля Піщина (Піски-Річицькі). Німці і мадяри стояли по цей бік ріки, а червона армія – по той бік, ближче до Річиці. На полі нашому геть усе зім’яли, й одного снопочка не залишилося. Треба було старатися, щоб щось нажити.

— Як так сталося, що у вас зростала внучка Надія?

— Ольга, дочка моя, вийшла заміж у Замученицю. У неї одне за одним народжувалися діти, вони з батьками чоловіка жили, на своє господарство стягалися. Я бачила, що їй важко, от і запропонувала, що заберу до себе одну дівчинку. А в неї 6 дочок було і один син. Я Надю забрала маленькою, ще вона не ходила, вигодувала її і заміж віддала, а зараз із нею віку доживаю.

Як усе було, розповіла нам Надія Миколаївна. У Боровусі, з бабусею і дідусем (Іваном, рідного діда – Василя – Надія не пам’ятає) пройшло дитинство дівчинки. Пригадує, коли тато приїхав її забирати назад у Замученицю, маленька На-дійка втекла з дому. Потім була ще одна спроба повернути дівчинку до батьків. Тоді баба з Надею прийшли у Замученицю. Зібралися лягати спати, і бабуся пояснила, що зранечку вона встане, а внучка залишиться. Надія і зараз пам’ятає, що тоді усю ніч не спала, щоб не проспати той момент, коли баба буде йти назад у Боровуху. Так із тих пір ніхто більше й не наполягав на тому, щоб Надя повернулася до батьків. Їй було добре. Баба Єфросинія і дід Іван гляділи її, шкодували, виховували, як доньку. До батьків Надія приходила у гості, а згодом вони виїхали жити у Білорусь. Так і до цих пір уся її рідня там, а Надя ходила в школу у Язавні, вийшла заміж у Самари, допомагала бабі, скільки могла, а коли та стала потребувати догляду, забрала до себе. Так живуть ось уже сім років.

— Останні роки в Боровусі Ви жили самі. Діти далеко. Одна тільки Надія в Самарах була. Самі хазяйнували?

— Дитино, я до 80 років корову тримала. Уже, як ослабла, ноги стали боліти, то все позбувала. А до того ще й телицю утримувала. Потім корову Наді віддала, а пізніше й телицю. Люди мені казали: «Як за-хворієш дуже, то віддаси комусь ту теличку, то тобі за те хоч води принесуть». Добре, що тоді людей не слухала, бо зараз мені любина біля Наді – мене погодують, за мною доглянуть. Уже сім років я тут, з тих пір, як померла мама Надиного чоловіка. Моя хата у Боровусі стоїть пусткою. Мабуть, розвалиться швидко, бо вже у стінах дірки видно.

— Не сумуєте за домівкою, в якій пройшло усе життя?

— Вже два роки не була я біля своєї хати. Раніше мене завозили туди, ще тоді трохи мала сили, а зараз уже не здужаю. Але все одно шкода. Завезли мене у Боровуху, сіла й плачу у тій хаті, бо хай я не жила заможно, бідувала, але там пройшло усе моє життя.

Бабуся Єфросинія неграмотна. У школу не ходила, бо в той час це була велика розкіш. Але обізнана у подіях, що відбуваються в країні. Розповідає, що з газет знає, що є люди, які по 110 років живуть, але собі такого не бажає, бо сили вже не ті. У сім’ї, де проживає бабуся, ще Надія Миколаївна, її внучка, та правнуки Михайло і Ганна. Чоловік Надії Василь помер три роки тому, а Михайло після за-кінчення школи залишився вдома, бо він – один чоловік на господарстві. Утримують корову, коня, свиню, птицю – є біля чого ходити. Бабуся бідкається, що не має сили корову подоїти. Коли Надії зробили операцію, то довелося викликати доньку Ольгу з Білорусі, щоб допомогла по господарству. Але баба Єфросинія розповідає, що намагається допомагати, як може – посуд помиє, щось приготує. Із ровесників, друзів у бабусі нікого не лишилося. Усі давно повмирали. Хвилюється за рідних – бажає щастя правнукові Михайлові, щоб він одружився з хорошою, роботящою дівчиною. Журиться бабуся, що погано чує, зір поганий має, але й за те Богу дякує, що є кому за нею доглянути.

— Я з дитинства погано жила, бідно. І заміж пішла, то щастя не знала, а живу довго на світі. Хіба я думала, що 99 літ проживу? Але добре, що є в мене рідні. Що б я сама? Вмерла би з голоду і з холоду, а так мені тепло, я завжди сита. Чого ще хотіти? Мусиш жити, скільки Бог віку зазначив. Мені добре, мене не ображають. Інколи ще сама можу прикрикнути на дітей, але сварити – не сварю. Хай Бог хранить, щоб я сварила.

Спілкувалися із Єфросинією Михайлівною ми доволі довго. Вона радо розповідала про своє непросте життя, ділилася спогадами і життєвим досвідом. Наостанок запрошувала пообідати разом з ними, просила вибачення, що їжа в них пісна, бо ж нині Великий піст. На запитання, чи не піде до церкви у день народження, відповіла, що сил не має і їй здається, що люди сміятимуться, якщо така стара баба на многії літа подасть, бо ті «многії» і так прожила.

Баба Єфросинія дуже чистоплотна і, незважаючи на поважний вік, слідкує за собою, переймається зовнішнім виглядом. Ходить хоч із києм, але ще сама собі раду дає. На прощання бабуся бажала всіляких гараздів, просила, щоб не ображалися, коли щось не так, дякувала, що приділили їй увагу, а нам у відповідь залишається побажати їй міцного здоров’я та многії літа, адже до заповітного рубікону залишилося зовсім трішки – лише один рік.

Марія ЛЯХ