Ратнівчанка Ольга Літвінчук родом із Житомирщини, нещодавно вона відсвяткувала 95-річний ювілей. Жінка одна з найстаріших жительок селища, на рік за неї старша лише Ганна Іванівна Пінкевич, ну, і старожил району Федір Приймачук, якому 101 рік.

Найперші слова, мовлені бабою Ольгою при нашій зустрічі, були, що вона втомилась жити. Набридло. Бабуся бідкалася, що вже сили немає вийти на вулицю, надокучила сама собі таким життям і дітям, яким доводиться її доглядати. А пригадуючи свій життєвий шлях, бабуся навіть втомилася й розповідати. Тернистою дорогою йшла жінка впродовж усіх літ…

Ольга Літвінчук – учасник бойових дій у Другій світовій війні, партизанка, остарбайтер. До того ж сирота, та ще й дітей доводилося виховувати без їх рідного батька. З одним чоловіком розлучилася, іншого поховала, а з третім на старості довгий час жила, але й той уже відійшов у Вічність.

«ВАЛЯЛАСЬ… ТО В СУСІДІВ ЗАНОЧУЮ, ТО ДЕ. Й НЕ РОЗКАЗАТИ, ЯК ДОВЕЛОСЯ…»

Вісім років Ольга зростала і виховувалась у дитячому будинку. А, повернувшись до себе, на Житомирщину, юнка не мала де прихиститись. Ще й зараз, через стільки літ, не може втримати сльозу. «Валялась... То в сусідів заночую, то де… Не можна й розказати, як довелося…».

— Батька, який в достатку жив, як куркуля, засудили, за-брали хату, все нажите майно. Це десь якраз у голодомор було… Мама не витримала, пішла у ліс по ягоди, так і не повернулася. Присіла під сос-ною і не встала. Померла. — розповідає бабуся Ольга.              – Мені тоді тільки десять років було. Старша сестра вже була заміжня, то їй не до нас. Сама бідкалася, як вижити. Та, по правді, чоловік її не захотів нас до себе взяти. Тож мене з братом відправили на проживання до однієї сім’ї, у якої своїх семеро дітей було і ще двоє чужих дітей-сиріт. Колгосп допомагав їм нас годувати. Де-який час жили у них. А потім довелося і милостиню  просити, і наймитувати в одних господарів. Важке життя, ой, важке… Бабуся, розповідаючи про своє життя, ще й зараз, через стільки літ, не може втримати сльозу. «Валялась... То в сусідів заночую, то де… Не можна  й розказати, як довелося… А потім війна. Я навіть у  партизанах була. Півроку.».

— Розкажіть, як саме і чому опинилися у партизанському загоні?

— Від біди. Не було де по-дітися, не було ж ні кола, ні двора. Тож і подалася в партизани. Я навіть присягу партизана давала. Зв’язковою була. Пам’ятаю, якось половили нас,  захопили багатьох, завели в хату-пустку, приставили німця за сторожа, а він як сидів біля дверей, опершись на гвинтівку, так і заснув. А я сиділа біля вікна, попробувала, а воно відчиняється, тихенько відчинила, і ми всі повтікали.  Німець, коли проснувся, було пізно. Останній з полонених з хати вже вибрався, він то стріляв по нас, але, Богу дякувати, не попав. Тоді командир сказав, що я неправильно зробила. Треба було всіх попереду пропустити, а самій останній втікати — тоді б представив мене до нагородження орденом, а так дали тільки медаль «За відвагу». І ще одну медаль маю, але не пам’ятаю яку. Вже другу дали після війни… А потім, під час виконання одного із завдань, схопили мене і разом з іншими молодими людьми відправили до Німеччини. Майже три роки у важкій праці і біді була на чужині. Хоч повернулась живою-здоровою додому, та багато чого пережила.

«НА НАШИХ ОЧАХ ЛЮДЕЙ У КРЕМАТОРІЇ ПАЛИЛИ…»

— Ольго Василівно, можливо, щось розкажете з пережитого у Німеччині?

— Мало що не спалили мене у  крематорії. Коли нас привезли у Німеччину, вивели з поїзда і голих, як мати народила, ставили на ваги. Хто менше важить – у піч, палили живцем, на наших очах наших друзів і знайомих… Страх… Поки дійшла моя черга до ваги, настільки перелякалася, побачивши муки і смерть... Це ж вам не жарти, на очах людей палили! То, як тільки зважили мене, як стрибнула з тієї ваги! Де тільки сила взялася. Далеко так.  Я заважила більше, і крематорій мене минув. Працювала на заводі.  А ще забути не можу, як довелося цілу ніч у воді, у підвалі бути. Саме тоді, коли під Сталінградом страшні битви були і побили вельми німців, одна дівчина зробила з чорної бумаги двері – завісила таким чином туалет. А німці вирішили, що то ми траур по них оголосили. Допитували, хто це зробив, та всі мовчали. Знали, що якщо скажемо, дівчину повісять на наших очах, та й наші пригрозили, що роз-правляться з нами, якщо  видамо її ім’я. Тоді нас, сорок чоловік, кинули у холодний, сирий підвал, повен води. Під шию тої води було. Цілу ніч у  воді і в страху…

ВСЕ ЖИТТЯ У ПРАЦІ,

А НА СТАРОСТІ —

У МОЛИТВІ ЗА ДІТЕЙ

ТА ОНУКІВ

— А як потрапили додому, як опинилися на Ратнівщині?

— Коли вже наші перемогли у війні, привезли всіх нас до границі й розподілили по областях, хто куди. Так я повернулася додому і майже відразу заміж ви-йшла. Мені тоді вже було де жити, батьківську хату віддали, тож прийняла приймака. Та пізніше він знайшов іншу жінку і мене з малою дитиною на руках покинув. А брата мого, який також  був у дитячому будинку, доля після війни, а був він тан-кістом, завела у Ратне. Він і покликав мене до себе, я й приїхала. А з часом вийшла заміж.  Чоловік з Річиці був. Він помер. А потім уже з Комарового чоловік до мене пристав. Разом господарювали. Я все життя у праці, попоїздила на сезонні заробітки, заробляла копійчину, щоб вижити, щоб жити. І вдома старалася господарювати. Корову тримала, коня і поросята та різну птицю.

Ольга Василівна народила і виховала  3 дітей, має 7 внуків і вже 9 правнуків. Доглядає бабусю дочка Люда, якій доля вділила також нелегке життя – змалечку, після важкого захворювання на менінгіт, залишилась вона глухонімою. Та її мама віддала до школи-інтернату, де навчалася, а потім і роботу мала у Сімферополі, і чоловіка, і сина народила. Того хлопчика з малесенького вигляділа бабуся Ольга. Хотілося, щоб донечка далі працювала і легше жила. Той внук до бабусі й зараз горнеться найбільше, хоча живе і працює у Сімферополі, але приїжджає в гості. А бабуся ще «по старинці» не забуває тримати «контроль» над ним, чи добре вдягнувся, перепитає, чи поїв і тому подібне.

Поцікавилась у довгожительки, як думає, чого так довго живе, адже до такого віку у нас мало хто доживає.

— Не знаю… Так Бог дав – вік довгий мені. І важке життя. Все у праці. Навіть у лікарні ніколи не була. Тільки тоді, коли народжувала дітей, і зараз, два інсульти пережила. Ой, не треба вже стільки багато жити. Я надоїла сама собі і дітям своїм. Добре, що дочка повернулася із Сімферополя й живе разом зі мною, доглядає мене… Втомилася вже жити… Вже з рік, як нічим не цікавлюсь. Ще життям дітей та внуків своїх інтересуюсь, а так більше нічим. Лежу, сиджу, добре, що сусіди хороші, провідують.

— Ольго Василівно, а про що мрієте, про що в Бога просите?

— Встаю і лягаю — молюсь. І за дітей, і за внуків, і щоб болі мої полегшив...

Валентина БОРЗОВЕЦЬ