Адам Данилюк із Ратного – це людина, за плечима якої понад 4 десятки років будівельного досвіду. На його очах та за його підписами будувалися десятки шкіл, дитячих садочків, будинків культури, адміністративних та колгоспних приміщень нашого району.

По житті Адама Яковича будівництво пройшло червоною стрічкою. З юних літ, коли у 1962 році призвали в радянську армію, потрапив в інженерно-будівельні війська. Служив у Латвії. Вже зараз чоловік може вільно розповідати про те, що будували тоді, в роки жорсткого протистояння двох наддержав – «холодної війни» між СРСР та Сполученими Штатами. А будували бетонні шахти для розміщення міжконтинентальних балістичних ракет. Зводили житлові споруди для ракетників. Тож за три роки служби в армії Адам Якович здобув достатньо практичних навиків, і коли повернувся у Ратне, тодішній перший секретар райкому партії Тарасенко направив молодого хлопця у міжколгоспну будівельну організацію нормувальником. Так, із 26 січня 1966 року до 2008 року працював Адам Данилюк в одній організації, яка, щоправда, за ці роки змінила аж чотири назви. Спочатку була міжколгоспною будівельною організацією, згодом – пересувною механізованою колоною № 16, потім ПМК № 12 і зрештою стала «Агробудом».

Починав свій трудовий шлях Адам Якович із нормувальника, згодом став інженером, старшим економістом, потім призначили начальником планово-економічного відділу, а на заслужений відпочинок пішов із посади головного інженера. Багато позитивних спогадів у чоловіка про колишні часи, адже, окрім основної роботи, займався громадською – близько 20 років очолював профспілкову організацію. Навики цієї роботи також здобув в армії, де був секретарем комсомольської організації роти. За особливі заслуги і сумлінну працю отримав грамоту Відмінника військового будівництва.

Пригадує чоловік нелегкі роки праці, адже, як тільки влаштувався на роботу, пішов навчатися у Львівський будівельний технікум за спеціальністю технік-будівельник. У 1968 році одружився, а в 1969 році народився первісток Олександр. Дружина, Тамара Гнатівна, працювала вчителем у Прохідській школі, тож доводилося встигати все – і на роботі, і в навчанні, і вдома, і дітям час приділити. А народило подружжя Данилюків трьох діток – первістка Олек-сандра, доньку Тетяну і наймолодшого сина Валентина.

Добрим словом згадує Адам Якович своїх колег. За 42 роки праці змінилося чотири керівники – Михайло Галапчук, Трохим Штик, Олександр Мерзляков та Микола Токарський. З великим ентузіазмом відгукується про бригадирів будівельних бригад – Гліба Борисюка, Пилипа Мазурика, Федора Корнелюка, Артема Маркова, Адама Котюха, Володимира Свіржевського.

Як сьогодні, пам’ятає Адам Данилюк перший об’єкт, до будівництва якого був причетний, – школа в селі Шкроби Старовижівського району, потім школи в Гірниках, Замшанах, Щедрогорі, Заболотті, Здомишлі, багатоквартирні будинки на мікрорайоні у Ратному, інше. У кожному селі була будівельна бригада. Розповідає чоловік, що на багатьох документах можна знайти його підпис, бо весь будівельний процес ішов через планово-економічний відділ. У пік радянського будівництва – 70-80-і роки – на балансі організації нараховувалося 70 транспортних одиниць, 5 автокранів, 2 екскаватори, 3 бульдозери, все виконували механізовано, організовували змагання між бригадами. Та поволі все стало занепадати і зрештою звелося нанівець.

Не лише успіхи, а й важкі уроки долі дарувало життя будівельникові. Наймолодший син Валентин одразу після демобілізації потрапив в аварію у Видраниці. Більше року дружина Адама Яковича Тамара Гнатівна провела із сином в інституті ортопедії в Києві, аби поставити його на ноги. Стосунки з дружиною в сина не склалися, тож двох маленьких внучок, Марту і Майю, п’ять років виховували дідусь і бабуся. Вже згодом Валентин знову одружився, і так у діток з’явилася мама. А за кілька років народилася у них ще одна сестричка – Сашка. І тішилося батьківське серце, що налагоджується життя у сина, що в повноцінній сім’ї зростають онуки.

Цьогоріч виповнилося 50 років з тих пір, як Адам Данилюк мешкає в Ратному. За ці роки спливло немало води, чимало довелося пережити. Та за прожитим чоловік не жалкує. Увесь час наполегливо працював, і навіть зараз чітко пам’ятає кожен об’єкт, зведений спільно з колегами-будівельниками. Як не стирається із пам’яті перша побудована школа, так само пам’ятає й останній об’єкт – школу у Видраниці, зведення якої завершилося у 2006 році.

Тож з днем будівельника, Адаме Яковичу! Здоров’я Вам міцного та добра на довгі роки!

Марія ЛЯХ