До всього приємного людина звикає швидко, і за стільки років ратнівчани вже звикли до найрізноманітніших подарунків від свого народного депутата  Степана Івахіва.

Але подарунок, який він зробив нещодавно для сільських та селищних голів і групи директорів шкіл, був дещо незвичним, — це поїздка до Києва та екскурсія у Верховну Раду. Адже всі ми сотні разів бачили по телевізору, що відбувається біля неї та всередині, а багато хто не раз бував і під її стінами. Тож гріх було не скористатися такою можливістю й самому не заглянути в ті славнозвісні кулуари (до слова: поїздку організували, опікувалися нами і часом виступали в ролі екскурсоводів помічники народного депутата на чолі з директором благодійного фонду «Патріоти Волині» Денисом П’ятигорцем).

Але приїхали ми завчасно, тому першу пішохідну екскурсію здійснили до Майдану вулицею Інститутською – Алеєю Героїв Небесної Сотні… Після тих подій, які зробили цю вулицю відомою на весь цивілізований світ, минуло вже два з половиною роки. Сьогодні тут тихо, відносно небагато людей, немає барикад. Про колишні бої нагадують лише де-кілька невеликих купок сірої бруківки, яка була основною зброєю повсталого народу. На одній з них – пробита каска, біля іншої – простріляні щити…

Ідеш – і мало не на кожному кроці ніби об щось спотикаєшся, адже це з-під отих дерев вели вогонь снайпери з «чорної сотні» «Беркута», з оцього схилу скочувалися вбиті майданівці, за оцим деревом (на стовбурі ще видно обведений фарбою слід від кулі) ховалися поранені… І так, як в Єрусалимі шлях Ісуса Христа на Голгофу позначений різними зупинками, так і тут – майже на кожному дереві або стовпі – фотографії людей, які загинули саме на цьому місці.

Окремих хрестів нарахував не більше п’яти. В одному місці обабіч тротуару на довгих стелажах встановлені викарбувані на невеликих чорних кам’яних плитах портрети всіх загиблих. Перед ними виднілося щось на зразок цоколя заввишки сантиметрів шістдесят із тієї ж бруківки, прикрите чорною плівкою – це київська влада через стільки часу почала щось споруджувати для увіковічнення подвигу майданівців.

Бо єдиними пам’ятниками на сьогодні є невелика дерев’яна церковка та змурований з бру-ківки своєрідний пагорб – все це зробили представники із Західної України.

Та коли ми ще йшли до Інститутської, минули будівлю Кабінету Міністрів. Її увігнутий фасад за часів Януковича відгородили від вулиці високою (не менше трьох метрів) стіною з масивних кам’яних блоків. Лише посередині залишили проїзд для автотранспорту. Перед ним стояв чималий натовп людей із жовтими прапорами, які дуділи в різні дудки, свистіли, барабанили і щось скандували. Обабіч за цим дійством спостерігали дві шеренги солдатів Національної гвардії, а за рогом – купка поліцейських. Із написів на прапорах та гаслах стало зрозуміло, що це обмануті вкладники збанкрутілого банку «Михайлівський», які добиваються повернення своїх грошей і відставки голови Нацбанку Гонтарєвої. Звернув увагу, що більшість із протестувальників – люди пенсійного віку; обличчя в них змучені, сумні, але не видно злості, як не видно й того, що вони вірять в успіх своєї акції… Бо чи почує їх влада за такими мурами? Після обіду мітингувальники  перемістилися вже до Верховної Ради, але там стояли мовчки. А до обіду на площі Конституції перед українським парламентом «мітингував» лише один бородатий чолов’яга  з українським прапором на довжелезному вудлищі. Проте увагу до себе чоловік привертав написом на прапорі – «Бахчисарай».

Високого металевого паркану, зведеного навколо будівлі Верховної Ради за часів Януковича, вже немає. Натомість вона обнесена невисоким турнікетом, попід яким, в принципі, без проблем можна пролізти. Але проходи в ньому, у зв’язку з роботою чергової сесії, охороняє по-ліція і перевіряє в людей документи. Завдяки тому, що нас супроводжували помічники народного депутата, ми пройшли без проблем. Далі чекали своєї черги (бо наша група була не єдиною, що прибула того дня на екскурсію до парламенту – перед нами мали зайти школярі з Авдіївки, як я зрозумів з їхньої мови).

Народні депутати заходять до приміщення через центральний другий під’їзд (від Маріїнського парку), або через боковий четвертий (з вулиці Грушевського). Працівники апарату Верховної Ради, журналісти та різні гості проходять через перший під’їзд. Запускали нас по вісім чоловік. Охорона спочатку уважно вивчала паспорт, потім звіряла фотографію в ньому з оригіналом і лише після цього пропускала через рамку металодетектора. Попередньо мусили викласти з кишень на стіл усі металеві речі – телефони, ключі і т. п.

Після цього ми опинилися у вестибюлі Верховної Ради, добре знайомому всім із картинок телебачення, куди спускаються сходи з другого поверху. Практично всі наші ратнівчани ви-словили здивування, що насправді цей вестибюль значно менший, ніж видається по телевізору.

Ще тривало ранкове засідання парламенту, і з екрану, встановленого на другому поверсі, лунав знайомий голос – саме виступав Олег Ляшко. У коридорі на підвіконнях і навіть прямо на підлозі сиділи телеоператори – я налічив більше десятка телекамер. Усі очікували обідньої перерви, аби взяти інтерв’ю в народних депутатів.

За кілька хвилин до нас ви-йшов Степан Івахів. Привітався з усіма, як із земляками, поцікавився дорогою, проблемами, сфотографувався на згадку і знову поспішив до сесійного залу, тому що розглядалося важливе питання. А екскурсію по приміщенню нам провела працівниця апарату Верховної Ради. Вона розповіла про історію його будівництва та реконструкцій, показала куточки, де депутати дають прес-конференції, знамениту вже картину, де зображено момент першого внесення до стін парламенту національного прапора України. Побували ми і на балконі третього поверху, в ложі для преси та гостей. Депутатів у залі в цей час уже не було – розпочався обід. На їхніх робочих місцях лежали товстелезні томи проекту Державного бюджету на 2017 рік, а на окремих стояли партійні прапорці – «Свободи», Радикальної партії і ще якоїсь – назву не можна було прочитати. Хоч наша екскурсовод розповіла, що Регламент Верховної Ради забороняє вносити будь-яку символіку, крім державної. Але на те вони й народні депутати – самі приймають закони і самі ж їх не дотримуються.

У вестибюлі третього поверху діяло дві виставки: відтворених стародруків та  зразків нового озброєння, які представив концерн «Укроборонпром». Там можна було не лише подивитися, але й потримати в руках модернізовані і абсолютно нові, ніби з якихось зарубіжних фільмів, автомати, пістолети і кулемети; були також безпілотники, міномети, гранатомети, тож чоловіків найбільше тягнуло туди.

Після будинку Верховної Ради, а всього на її балансі в Києві перебуває п’ятнадцять приміщень – ми побували ще в одному, де знаходиться комітет по боротьбі з корупцією (туди, до речі, теж пропускали після пред’явлення паспорта і через металодетектор). Через нього пройшли до їдальні, де харчується обслуговуючий персонал парламенту. А після обіду нас чекала ще автобусна екскурсія по Києву: бульвар Шевченка, Володимирський собор, Софійська площа з пам’ятником Богдану Хмельницькому, Михайлівський Золотоверхий монастир, Андріївська церква. Михайлівський собор був зруйнований більшовиками у 1930-і роки і відновлений у 1999-му. Володимирський собор уцілів тому, що там влаштували музей атеїзму, а Софіївський врятували французи. Виявляється, дружина всесвітньовідомого письменника Ромена Роллана була українкою і організувала у Франції кампанію на захист цієї найвизначнішої пам’ятки архітектури Київської Русі.

Ці маловідомі широкому загалу факти розповіла нам екскурсовод під час екскурсії містом. А ще один цікавий момент стосувався пам’ятника Хмельницькому, який був споруджений на кошти киян у 1888 році. Всі знають, що булавою гетьман показує на схід, у бік Москви, і в радянські часи туристам розповідали, що цим жестом він нібито показує на «старшого брата», друга, захисника і т. п. Сьогодні ж трактують уже навпаки: Богдан показує, звідки йде на Україну найбільша загроза. Насправді ж усе пояснюється просто. Спочатку за задумом архітектора пам’ятник мав стояти спиною до Софіївського собору (пригадайте пам’ятник Мініну і Пожарському у тій же Москві – вони стоять спиною до Кремля). Але Богдан зображений верхи на коні, тому тоді вирішили, що буде неповага до великої християнської святині, якщо кінь стоятиме до неї задом. Тому пам’ятник розвернули на 180 градусів, і вийшло, що булава повернулася в бік Москви. А як сьогодні сприймати цей факт, кожен може вирішити сам.

Ратнівчани ж, хоч і повернулися додому пізно вночі, проте переповнені новими враженнями від цікавої поїздки, за яку дякують народному депутату Степану Івахіву та його команді.

Дмитро МОРОЗ

Київ – Ратне