Художник Анатолій Самарчук пише її ось уже три роки, каже, що якби при-йшло натхнення, то й за день наніс би завершальні мазки пензликом. Картина чималих розмірів – 2,75 на 1,50 м.   

Вивіски на усіх бібліотеках району, оформлення книжкових стендів у них, плакати до заходів, які проводяться, та багато чого іншого створено руками художника Анатолія Самарчука, який до двадцяти років скромно і наполегливо працює у художній майстерні. Здавалося б, нові комп’ютерні технології дають змогу підібрати і роздрукувати будь-який шрифт, але ж ні, просять — намалювати. Робота у якійсь мірі монотонна, бо це ж не картину писати, на якій розкривається уся творча душа художника. Тож, щоб не втрачати любов до мистецтва, Анатолій Кирилович у вільний від роботи час, на яку добирається із села Комарове, пише картини на замовлення друзів, які крім них, більше ніяких подарунків приймати не хочуть. Дехто просить дати картині «друге життя» — відреставрувати чи перемалювати. Останнє із перерахованого не дуже полюбляє робити художник. Тому часто вносить свої корективи, і виходить, на подив замовників, ще краще, ніж було.

— Написав ікону святого Миколая Чудотворця, ось вона у мене на стіні у майстерні. Я їй надав вигляду старовинної ікони, — розповідає Анатолій Самарчук. — У Любешівському  районі і на Львівщині займався розписом церков. Перед такою відповідальною роботою прошу благословення, дотримуюсь посту і, звісно, не палю та не вживаю спиртних напоїв, читаю молитву «Отче наш».

Захотілося у свої сорок шість років намалювати щось серйозне. Леонардо да Вінчі написав свою «Таємну Вечерю», а я створю свою. Перед початком роботи перечитав багато релі-гійної літератури, зокрема, і «Житіє святих», монаха-домініканця Жака де Воражина, де детально описано характери й образи усіх святих. Усе детально вивчив і передав так, як я собі уявляв, коли читав. Ніхто ж не знає, як було насправді. От, наприклад, взяти першого, Варфоломія. Він був персом і був схожим на гладіатора, от я так і постарався його зобразити. На столі у срібному посуді лежать фрукти. Дехто вважає, що моя робота неканонічна для православної церкви, але Бог один, шляхи до нього різні.

Скільки себе пам’ятає Анатолій Самарчук, стільки він малює. Чотирирічному синові батьки купували товстезні альбоми, а він їх за тиждень змальовував дитячими пейзажами. Найбільше любив малювати акварельними фарбами, олівцями, а от фломастери, які так полюбляє більшість дітей, не визнавав. Зізнається Анатолій Кирилович, що він став художником завдяки не тільки татові й мамі, які віддали сина до художньої школи міста Червонограда, де жила сім’я до повернення у батьків-ську хату в Комарове, а й сусідові-художнику, до якого часто навідувався. Він, щоб хлопча не надто надокучало, давав йому фарби і пензлика. Ще тоді дещо роз’яснював і відкрив малому перші ази художнього мистецтва, брав його у село до своєї мами, яка була віруючою людиною і читала багато релігійної літератури. Саме гортаючи ті книжки, Анатолій натрапив на малюнки, так звані ґравюри. Це його настільки захопило, що міг годинами гортати і роздивлятися. Тож любов до мистецтва виховував у собі поступово. І вже знав напевне, якою стежиною буде йти по житті. Правда, довелося звернути із омріяної стежки після служби в армії, рік працював у шахті прохідником, де трудився батько. Але знав, що це не його. Поступив і чотири роки провчився у Ковельському училищі на різбляра. Тож і це вміння використовує у житті для поповнення сімейного бюджету. І з усмішкою повторює вислів про те, що художник, щоб писати картини, повинен бути голодним. Фарби, пензлики для створення картин не є дешевими, але все ж вдається заощадити копійку на улюблене заняття.

Мріє Анатолій Кирилович закінчити свою «Таємну вечерю», намалювати сімейний портрет, щоб залишити пам’ятку у родині для прийдешніх поколінь. Зобразити молодшу донечку Тетяну, яка є студенткою Національного медичного університету імені О. О. Богомольця. Батько дочкою тішиться і радіє, що вона у нього така розумниця — закінчила школу із золотою медаллю і вступила на державну форму навчання. А також старшу дочку Ірину, яка живе у Ратному, навчає прохідських діток англійської мови і подарувала батькам вже онука, і дружину Лесю Артемівну. Жінка працює вчителем початкових класів у селі Комарове.

Леся ГРІНЧУК