Від редакції. У минулому номері «Ратнівщини» в інтерв’ю військовий комісар району підполковник Василь Шинкарук зазначив, що жоден із військовослужбовців колишньої 51-ї механізованої бригади із Володимира-Волинського, де служили й десятки жителів Ратнівщини, досі не отримав статусу учасника бойових дій. Більше того – багато із них, і в тому числі троє ратнівчан – вважаються такими, що самовільно залишили військову частину і проти них порушені кримінальні справи.

А саму бригаду, яка однією з перших прийняла бій з російськими агресорами у 2014 році, вище командування зробило винною у власних прорахунках, і вона була розформована – безпрецедентний випадок в сучасній історії війська. На її базі була створена 14-а бригада, яка успішно воює на Сході, зокрема, торік тримала оборону в Мар’їнці. Але ганебне тавро на 51-й досі залишається. Тому ми пропонуємо увазі читачів розслідування журналіста Ярослава Тинченка про те, як насправді воювала 51-а бригада і хто винен в її невдачах.

Дмитро МОРОЗ

«Комбриг не вийшов із бою» та як його зрадили і оббрехали живі «полководці»

Трагічна історія так званого Іловайського котла досі розслідується. Військовий прокурор Анатолій Матіос, колишній міністр оборони України Валерій Гелетей і командувач сектору Б, а нині — начальник штабу Сухопутних військ ЗСУ генерал Руслан Хомчак мають своє бачення того, що відбулося. Наріжним каменем їхніх, а разом з тим — і державної концепцій є те, що в трагедії значною мірою винна 51-а окрема механізована бригада, командир якої полковник Пивоваренко «зник», «можливо загинув», «є дані, що перейшов на бік ворога» і т. д.

Коли ж про долю Павла Пивоваренка питаєш у військових, які знали його особисто, вони зазвичай відповідають: «Ком-бриг не вийшов з бою». Так навіть в декількох документах написали. Однак, як міг зрадити полковник, який звільнив понад 20 населених пунктів, включаючи Сєвєродонецьк та Лисичанськ, а також під командуванням якого були взяті в полон російські десантники, — чомусь ніхто пояснити не може.

51-а бригада теж ні в чому не винна — це героїчна частина, особовий склад якої ще навесні 2014 року вміщався на маленькому плацу у Володимирі-Волинському. Було в ній всього кілька сотень військовослужбовців і цивільний персонал, набраний значною мірою з жінок.

Важкий початок.

Трагедія під Волновахою

У першій половині квітня 2014 року в бригаду стали прибувати мобілізовані, перш за все — з Волинської та Рівненської областей, але були також з Івано-Франківської та Херсонської. У бригаді почали формуватися три батальйонно-тактичні групи, які незабаром відбули для бойового злагодження на полігон під Рівним. Військова техніка, що надійшла на озброєння груп, була старих радянських зразків, і, в цілому — непогана, але здебільшого востаннє випробовувалася ще в ... 1988 році.

Таким чином, для використання в бойових умовах цю техніку необхідно було ще кілька місяців «доводити до розуму». Так само, як і людей — адже переважна більшість солдатів і офіцерів були звичайні люди «з гражданки», які в більшості своїй навіть за часів строкової служби стріляли з автоматів по кілька разів, не кажучи вже про освоєння бойової техніки. Незважаючи на це, 5-го травня      1-а і 3-я батальйонно-тактичні групи 51-ї бригади вирушили в Донецьку область. 2-а баталь-йонно-тактична група до Іловайських подій залишалася в резерві на полігоні в Києві.

У той час бригаду очолював полковник В. Яцків. Перед ним було поставлено завдання створити 9 блокпостів між населеними пунктами Донецької області: Курахове — Богоявленка — Вугледар — Павлівка — Єго-рівка — Волноваха. Настрої місцевого населення в той час більше схилялися до підтримки сепаратистів. На місцевих впливали як зовнішні фактори: сепаратистська агітація про нібито високі зарплати і пенсії в Росії; так і внутрішні: як виявилося, у Вугледарі та навколишніх містечках чимало «бізнесу» належало Саші «Стоматологу» — старшому синові Віктора Януковича. Один з керівників місцевої міліції чесно зізнався військовим, що він і багато його колег перебувають «на зарплаті» у О. Януковича, і перш за все будуть виконувати його накази.

До Волновахи колону 51-ї бригади просто не пустили: місцеві жителі перегородили дорогу і не дали техніці увійти в місто. Звичайно, в тих умовах ніхто не був готовий діяти агресивно, і офіцери 51-ї бригади отримали завдання вести роз'яснювальну роботу серед місцевих і намагатися уникати конфліктів.

Блокпости з 1-го по 4-й зайняли підрозділи 1-ї батальйонно-тактичної групи, з 5-го по      9-й – 3-ї. Приблизно 17 травня в бригаду надійшов наказ створити ще один блокпост — 10-й, в районі залізничної станції Велико-Анадоль. Серед військово-службовців була поширена думка, що цей блокпост повинен був забезпечити відкриття в цьому районі ще кількох виборчих дільниць напередодні президентських виборів 25 травня 2014 року.

Саме тут, на 10-му блокпосту, о 4:30 ранку 22 травня сталася трагедія, яка стала причиною відсторонення від командування бригадою полковника      В. Яцківа.

10-й блокпост був складним у багатьох відношеннях, і саме тому на ньому особисто перебував командир 3-ї батальйонно-тактичної групи майор Леонід Полінкевич (до речі, уродженець Любешівського району. — Ред.).

За словами одного з офіцерів 51-ї окремої механізованої бригади, який по гарячих слідах з'ясовував обставини, що сталося далі, ситуація склалася таким чином. Увечері напередодні трагедії Л. Полінкевич об'їхав на командирському УАЗику блокпости і повернувся на 10-й. Всього там було не більше 20 військовослужбовців. Майор планував вжити всіх заходів безпеки і віддав наказ двом снайперам залягти в секрети — в полі навпроти дороги.

Інші накази він не встиг віддати: несподівано зі штабу бригади приїхали два заступники Яцківа — старші Полінкевича і за посадами, і за званням. Ці двоє, щоб, мовляв, не дратувати місцевих, наказали солдатам скласти всю зброю між наметами і накрити її плащ-накидками. Незабаром прийшли місцеві жителі, з якими офіцери і солдати сіли навколо багаття. Майор Л. Полінкевич був проти цих «посиденьок», але зробити нічого не міг. Разом з водієм він пішов спати в УАЗ, який стояв на дорозі.

Ближче до півночі місцеві жителі, як по команді, піднялися на ноги і пішли. Військові залишилися одні й розійшлися по наметах. А під ранок тих, що спали, почали розстрілювати з автоматів і закидати гранатами нападники — бойовики терористичного загону Безлера. Першими загинули майор Л. Полінкевич з водієм — їх розстріляли сплячими прямо в УАЗі. Бійці, які були в наметах, теж практично не мали шансів вціліти від гранат.

Готовими до несподіванки виявилися тільки ті двоє снайперів, яких Л. Полінкевич завбачливо відправив у секрети. Саме вони пошкодили шини двох інкасаторських машин «Приватбанку», на яких приїхали нападники. Витративши весь боєкомплект, снайпери пішли в «зеленку».

Вдалося уціліти тим двом офіцерам зі штабу бригади (вони ночували окремо) і декільком солдатам. Одному з офіцерів пощастило піти, другий отримав легке поранення і разом ще з трьома переляканими і пораненими солдатами був схоплений терористами і приведений до Безлера. Останній питав у полонених, чи є серед них механік-водій? Він хотів за-брати з собою хоча б одну БМП, яка була на блокпосту. Серед уцілілих хлопців дійсно був механік-водій, але його не видали, а сам він не зізнався. Є також версія, що, аби змусити полонених зізнатися, Безлер застрелив одного з них...

Загін терористів зник так само раптово, як і з'явився, і вже через кілька годин Безлер хизувався на YouTube арсеналом захопленої зброї. До Велико-Анадоля виїхала допомога, але було вже пізно. Коли група швидкого реагування прибула на місце, в небі несподівано з'явилося кілька українських військових вертольотів, які, як говорили потім, — помилково – відкрили вогонь по підбитих снайперами інкасаторських машинах. На щастя, нікого з ук-раїнських військовослужбовців вони не зачепили, але «речові докази» нападників необачно знищили. Між іншим, до цих пір ходять чутки, ніби ті вертольоти таки вбили кількох наших солдатів, але це — неправда. Всього на 10-му блокпосту загинули 16 офіцерів і солдатів.

Ця трагедія, яка сталася напередодні президентських виборів, стала причиною зняття з посади полковника Яцківа та початку цькування 51-ї бригади. При цьому не було взято до уваги, що два снайпери, залишившись один на один з ворогом, не злякались, а вступили в бій: підбили дві інкасаторські машини і, не виключено, когось із нападників поранили або навіть убили.
23 травня в розташування 51-ї бригади приїхав командувач Сухопутних військ генерал Пушняков, зривав з Яцківа погони і кричав, що навчить солдатів воювати. За наказом генерала 3-тя батальйонно-тактична група і частина 1-ї знімалися з блокпостів і відправлялися на навчальний полігон Широкий Лан у Миколаївській області. Однак друга частина 1-ї групи залишалася. Крім того, з добровольців 3-ї батальйонно-тактичної групи був створений батальйон «Колос», який також відразу повернувся в Донецьку область. Загалом, у складі цих підрозділів в зоні АТО залишилося 366 військовослужбовців. Незважаючи на те, що бригаду переводили на Широкий Лан згідно з офіційним наказом, і в Донецькій області залишалися «Колос» та підрозділи 1-й батальйонно-тактичної групи, по військах пройшла чутка, нібито 51-а дезертирувала.
Забігаючи наперед треба сказати, що незабаром «Колос» був відправлений до Луганської області — в район Станиці-Луганської. Саме тут 17-го червня двоє бійців 51-ї бригади, Володимир Крохмаль та Іван Ващеня, здійснили подвиг: коли їхній танк був підбитий і виявився в оточенні терористів, а прилади бачення розбиті снайперами, вони підірвали себе, щоб не дати можливість противнику заволодіти бойовою машиною. Правда, слід зазначити, що подробиці цього бойового епізоду досі точно невідомі.
Підрозділ 1-ї батальйонно-тактичної групи, що залишився в Донецькій області, був підпорядкований командиру 72-ї окремої механізованої бригади і в липні 2014 року брав участь в марші уздовж українсько-ро-сійського кордону в бік КПП Ізварине. 4-го серпня, в результаті постійних обстрілів із сусідньої держави (Росії) і оточення українських військ в районі прикордонного пункту Червонопартизанськ, на територію Ро-сійської Федерації змушені були перейти 435 військовослужбовців і прикордонників. Серед них було не більше 50 бійців з 51-ї бригади. Незважаючи на те, що вони становили абсолютну меншість і підпорядковувалися командиру 72-ї бригади, на адресу 51-ї знову піднявся шквал звинувачень у зраді.
Перемоги з новим командиром
Тим часом, в кінці травня 2014 року, коли виведені з-під Волновахи частини бригади знаходилися на Широкому Лані, тимчасово виконуючим обов'язки її командира був призначений полковник П. Пивоваренко. До цього Павло Васильович служив в управлінні бойової підготовки Сухопутних військ Збройних Сил України. Призначив його і представив бригаді командувач Сухопутних військ генерал Пушняков.
Полковник Пивоваренко був вимогливий до себе і до своїх людей. Військова служба для нього була, без перебільшення, — сенсом життя. Батьки комбрига рано пішли з життя, і тому він виховувався спочатку в інтернаті в Одесі, а потім — старшою сестрою. Дружина Павла Васильовича також працювала (і працює донині) — у Збройних Силах України. Разом з двома дітьми вони жили в Києві — в гуртожитку. Коли почалися бойові дії, полковник Пивоваренко сам наполягав, щоб його відправили з штабної посади в зону АТО. Перед від'їздом дружина пішла на ринок у Святошинському районі, де купила Павлу Васильовичу американську камуфляжну форму — мультикам, і хорошої якості натовські черевики.
Цей американський мультикам відразу почав мурижити очі багатьом військовослужбовцям 51-ї та їх сім'ям: бригада була в більшості своїй одягнена в звичайний «дубок». Більшість тих, хто прийшов по мобілізації, це — звичайні люди, сім'ям яких було не по кишені витратити кілька тисяч гривень на мультикам. Крім того, отримати натовську форму на Волині — теж нелегко. Про полковника в американській формі почали ходити чутки, ніби він якийсь родич Пушнякова, і взагалі — штабний птах високого польоту.
У 20-х числах червня 2014 року управління 51-ї бригади і 3-тя батальйонно-тактична група на чолі з полковником П. Пивоваренком відбули з Широкого Лану в Луганську область, де вже знаходився батальйон «Колос». На полігоні залишилася 1-я батальйонно-тактична група.
У Луганській області бійці 51-ї бригади повинні були створити ряд опорних пунктів. Найбільш «гарячими» з них були «опорники» підполковника Василя Спасьонова на виїзді з м. Рубіжне. (в районі с. Стара Краснянка) і капітана Анатолія Шиліка — у Кремінній. Противниками бригади були різні козаки, місцеве ополчення і загін «Привид» Мозгового. Військовослужбовці 51-ї бригади ретельно розвідали обстановку, і полковник П. Пивоваренко був готовий до наступу. Однак саме в той час Президент України П. Порошенко оголосив одностороннє перемир'я, а тому з наступом довелося почекати.
Лише 6 липня підрозділам бригади дозволили перейти в наступ. Попутно наведемо свідчення про комбрига одного з офіцерів, який в той час працював з Павлом Пивоваренком: "Він був завжди попереду, говорив артилеристам: "Ваша справа – точно завдати удари, моя — зайти і зачистити «. Багато боялися, а він — ні. Пивоваренко важко спілкувався з артилеристами, тому сприймав дії артилерії, як піхотинець».
Тактика комбрига була: спочатку розносити позиції сепаратистів артилерією, а потім на БМП обходити їх піхотою і брати з тилу. На цьому тлі у П. Пивоваренка виникали чисто професійні конфлікти зі своїми підлеглими артилеристами, так як ті говорили, що виконати накази комбрига саме так, як він хоче, — неможливо. Але, врешті-решт, якось все-таки знаходили спільну мову і діяли цілком ус-пішно. «Кулаком» бригади став гаубичний самохідно-артиле-рійський дивізіон під командуванням майора Сергія Фураєва, який буквально «літав» попереду (як висловився один з учасників тих боїв).
У 20-х числах липня 2014 року 51-а бригада разом з іншими підрозділами звільнила міста Сєверодонецьк та Лисичанськ, а також важливий залізничний вузол станцію Попасна. Всього бійці Пивоваренка повернули під контроль України понад 20 населених пунктів. Втрати бригади були порівняно невеликими, мирне населення під час переможного наступу українських військ практично не постраждало. А ось у противника були досить великі втрати. Так, в центрі Сєверодонецька солдати 51-ї знайшли два великі автобуси, забиті доверху тілами загиблих сепаратистів і російських добровольців.
На жаль, 23-го липня під час звільнення Лисичанська загинув один з перших героїв бригади — підполковник Василь Спасьонов. Танк, на якому він був, потрапив під перехресний вогонь ворога, коли повертався з бойового завдання. В. Спасьонов був важко поранений і незабаром помер. У тому ж місці загинули бійці Криворізької окремої бригади охорони громадського порядку Національної гвардії України полковник Олександр Радієвський, підполковник Павло Сніцар і солдат Ігор Коцяр. Пізніше про цю історію багато писалося в пресі, а загиблі нацгвардійці А. Радієв-ський і П. Сніцар навіть були відзначені посмертними нагородними званнями – генерал- майора і полковника. Однак про підполковника Спасьонова влада чомусь забула.
Загибель В. Спасьонова була болісно сприйнята серед військовослужбовців і членів сімей 51-ї бригади. Почали кружляти чутки, ніби Пивоваренко відправив людей Спасьо-нова без належної кількості боєприпасів, а потім нібито відмовився його рятувати. Пізніше обидва твердження були спростовані свідками, але чутка має властивість викликати у людей більше довіри, ніж правда. Наводили також слова комбрига, адресовані В. Спасьонову та іншим офіцерам, що вони нібито «їдуть на прогулянку», але П. Пивоваренко завжди так жартував, коли хтось (або сам) вирушав на бойове завдання.
Наприкінці липня 2014 року підрозділи, підпорядковані безпосередньо П. Пивоваренку, а саме — управління, 3-тя баталь-йонно-тактична, «Колос» та артилерійська група 51-ї бригади, були перекинуті з Луганської області в Донецьк. Перед залишенням сектора А комбриг, на вимогу начальства, сформував і передав для дій в районі Хрящувате і під Луганськом групу підполковника Сулімова (4 танки Т-64 і 6 БМП), яка оперувала там до 10-х чисел вересня, в тому числі — брала участь у боях за місцевий аеропорт.
Під Донецьком частини П. Пивоваренка протягом 5-11 серпня брали участь у боях за селище Мар'їнка. Незважаючи на те, що взяття Мар'їнки багато підрозділів приписують собі, за твердженням військовослужбовців 51-ї, остаточно опанувала цим селищем саме їхня бригада. Більш того, офіцери і солдати 51-ї бригади навіть без бою увійшли в Петровський район м. Донецька. Офіцери там навіть випили кави в одній з кав'ярень. Але несподівано надійшов наказ — повернутися до Мар'їнки.
У секторі Б, в районі Савур-Могили, в той час також знаходилася 1-а батальйонно-тактична група 51-ї бригади, але П. Пивоваренкові вона фактично не підкорялася. 28-го липня ця група, спільно з підрозділами 30-ї механізованої і 95-ї аеромобільної бригад, повинна була брати участь в штурмі Савур-Могили. Але чомусь прибула туди невчасно. 30-а і 95-а бригади стрімко взяли Савур-Могилу, сфотографувалися на пам'ять і пішли далі. Тим часом на висоту знову зайшли загони сепаратистів. 1-й батальйонно-тактичній групі довелося брати Савур-Могилу повторно. Причому — двічі. Пізніше вона перебувала в с. Петровському — поруч з Савур-Могилою, а далі перейшла в резерв в район сіл Оленівка-Степове. Коли почалося російське вторгнення, 1-а батальйонно-тактична група 51-ї бригади, як стверджують деякі українські генерали, дезертирувала із зони АТО додому.
Після взяття Мар'їнки частинам 51-ї бригади, які були під командуванням полковника Павла Пивоваренка, надійшов наказ відправитися в район Іловайська. «Колос» залишався біля Донецька. Із складу 51-ї бригади на підступах до Іловайська були зосереджені:
— 7-а, 8-а і 9-а роти 3-го батальйону;
— гаубичний самохідно-артилерійський дивізіон майора Сергія Фураєва (5 САУ);
— протитанкова батарея ка-пітана Костянтина Коваля (5 гармат);
— мінометна батарея капітана Анатолія Шиліка (8 мінометів);
— танкова рота з усього трьома танками Т-64;
— допоміжні і технічні підрозділи.
Місцем зосередження частин 51-ї бригади, а також прибулих добровольчих батальйонів, був блокпост 39-06. Саме тут в перший наступ на Іловайськ підірвався на міні один з наявних танків 51-ї. На щастя, екіпаж не постраждав: його викинуло вибуховою хвилею через відкриті люки.
Завданням 51-ї бригади в Іловайскій операції було здійснювати разом з 40-м батальйоном «Кривбас» оточення міста. Тому вона планомірно будувала навколо міста опорні пункти.
22-го серпня 2014 року полковник П. Пивоваренко виїхав на станцію Дачна (Курахове), щоб особисто прийняти 2-у батальйонно-тактичну групу 51-ї бригади, яка прибула з Рівного. Група була укомплектована поганою технікою — все, що було на складах краще, вже давно воювало. Поки він знаходився в розташуванні групи, були отримані перші дані про російське вторгнення. Група отримала наказ вирушити на допомогу військам, які перебували в оточенні під Іловайськом. Аналогічні накази отримували й інші частини, але вони не змогли дістатися до оточених. Єдиним, хто прорвався на допомогу своїм, — був комбриг П. Пивоваренко. Однак разом з ним в с. Багатопілля прийшло лише кілька БМП і вантажівок. Переважна більшість особового складу 2-ї батальйонно-тактичної групи, зіткнувшись з першим обстрілом, в якому загинув 1 і був поранений ще один солдат, повернула назад — до ст. Дачна. Ті, хто з комбригом прорвалися на допомогу своїм, взяли участь в боях в районі селищ Дзеркальне і Кутейникове.
Запеклі бої 51-ї бригади з російськими військами в районі населених пунктів Дзеркального і Кутейникового 23-26 сер- пня 2014 року — це яскрава героїчна і одночасно трагічна сторінка історії, яка вимагає окремого дослідження. Згадаймо тільки, що на початку цих боїв протитанковій батареї капітана К. Коваля вдалося підбити кілька броньованих машин російських десантників. 10 з них потрапили в полон і потім відео з цими росіянами неодноразово транслювалося по телебаченню. Цікаво, що представники українського політичного бомонду неодноразово заявляли, ніби російських десантників захопили в полон і вивезли в результаті якоїсь спеціально спланованої операції. Насправді в захопленні і вивезенні полонених російських солдатів не було нічого «спецназівського». Їх доставили в тил разом з пораненими на машинах артилерійського дивізіону 51-ї бригади.

У Іловайському пеклі

Після цієї події російські війська почали «замикати» котел під Іловайськом. О 23.00 24 серпня вони відкрили вогонь з усіх видів зброї по розташуванню артилерійського дивізіону і допоміжних частин 51-ї бригади в Дзеркальному. Селище було оточенене з усіх боків російськими танками. Внаслідок чотиригодинного безперервного обстрілу були виведені з ладу більшість самохідно-артиле-рійських установок, а на додаток — вибухнули склади реактивної артилерії, розташовані в Дзеркальному. Залишки українських частин, які перебували в Дзеркальному, 25-го серпня змушені були здатися росіянам.

У ніч з 24 на 25 серпня за-знала важких втрат і мінометна батарея капітана Шиліка. Більшість особового складу батареї перебувала на блокпосту 39-06 недалеко від Іловайська. Цей блокпост обстрілювали самохідно-артилерійськими гарматами «Нона», що знаходяться на озброєнні повітряно-десантних військ. Від одного з пострілів загорівся тент на машині ГАЗ-66. Анатолій Шилік особисто кинувся її гасити. На допомогу капітану з укриттів вибігли й інші бійці. Коли вони всі були поруч з машиною, прилетіло ще кілька снарядів «Нони». Загинули 17 військово-службовців 51-ї бригади, включаючи Анатолія Шиліка, багато хто був поранений.

Перед загрозою неминучого оточення з котла, який мав ось-ось замкнутися, з боєм прорвалася 8-а рота 51-ї бригади, яку очолював капітан Олег Редюк. Маючи 2 БМП і 1 МТЛБ, капітан відправився з блокпоста 40-02 і незабаром дістався до селища Докучаєвськ, де вже перебували наші війська.

28-го серпня російське командування надало оточеним під Іловайськом українським військам перший «зелений коридор»: щоб можна було вивезти загиблих і поранених. Перша колона благополучно пройшла розташування російських військ і незабаром дісталася до Мелітополя. Однак друга, яка вирушила ввечері, потрапила під вогонь ворога. Тіла 9 військовослужбовців, які перевозилися в цій колоні, «загубилися» в якихось місцевих моргах і на-дійшли до Дніпропетровська лише 23 жовтня.

Станом на вечір 28-го серпня в розпорядженні полковника П. Пивоваренка залишалися    7-а і 9-а роти, протитанкова і залишки мінометної (38 осіб) батареї, 2 танки (з яких один — несправний) і окремі військово-службовці з інших підрозділів — включно з тими, хто був у 2-й батальйонно-тактичній групі.

Коли вранці 29 серпня в        с. Багатопілля формувалися дві колони для виходу нібито по обіцяному росіянами т. зв. зеленому коридору, Павло Пивоваренко запропонував генералу Хомчаку, що піде північною дорогою. Він мотивував це тим, що заходив в район Іловайська саме нею, а тому орієнтувався на місцевості.

Комбриг 51-ї Павло Васи-льович Пивоваренко їхав на БТРі (сидів на броні) попереду колони 51-ї бригади і 40-го батальйону територіальної оборони «Кривбас». Слідом за командирським БТРом йшов ГАЗ-66 капітана Сергія Бойка, який очолив залишки мінометної батареї після смерті Анатолія Шиліка.

Біля села Чумаки російські війська пропустили половину колони і почали стріляти з автоматів, кулеметів, мінометів, а потім — САУ «Нона». Комбриг злетів з борту, а БТР пішов далі (пізніше його знищать в с. Новокатеринівка). С. Бойко, який їхав за БТРом, наказав водієві: «Стоп, з машини!». Поруч зупинилися ще два БМП (№ 527 і 529). Полковник наказав колісній техніці рухатися далі, а сам, давши чергу в бік ворога, сів на БМП-529. Слідом за ним на БМП-527 застрибнув С. Бойко.

Обидва БМП наздогнали колону, коли та в'їжджала в урочище Червона Поляна. Справа з поля почали летіти снаряди. Сергій Бойко добре пам'ятає, що там в кілька рядів стояла російська техніка: спочатку — танки, потім — БМП, потім — гаубиці Д-30. БМП, на якому їхав Бойко, намагалося не відставати від бронемашини Пивоваренка, але комбриг наказав екі-пажу тиснути що є сили на газ і якомога швидше йти вперед.

Танки і батарея почали стріляти. Частина колони змогла розвернутися і повернулася на основну дорогу — в сторону хутора Горбатенко та Новокатеринівки. БМП, на якому їхав полковник П. Пивоваренко, також вирвалася з Червоної Поляни і навіть проскочила хутір Горбатенко, де слідом за ним прийняли бій з російськими десантниками бійці підрозділів МВС «Дніпро-1», «Миротворець», «Херсон» та «Світязь». БМП Сергія Бойка була підбита в урочищі Червона Поляна разом з іншою технікою 51-ї бригади та батальйону «Кривбас», а сам він був контужений і втратив свідомість.

Свідків, які б бачили на власні очі смерть полковника   П. Пивоваренка, на жаль, немає. Тому що вони, швидше за все, — всі загинули.

Судячи з усього, БМП, на якій проривався комбриг, — це та сама бойова машина, яка залишилася на самоті серед ворогів на дорозі між хутором Горбатенко та селом Новокатеринівка і до останнього відбивалася від них. Це саме та БМП, в якій 14 вересня 2014 року пошуковими системами групи «Евакуація-200» («Чорний тюльпан») були вилучені останки 3-х бійців. Двоє з них — військовослужбовці 2-го взводу 7-ї роти 3-го батальйону Ігор Кушнір та В'ячеслав Іонов. Ім'я третього теж вдалося попередньо встановити. Але, на жаль, поки що він вважається нібито таким, що перебуває у полоні.

За деякими даними, безпосередньо на броні цієї БМП з Іловайського котла проривалося троє військовослужбовців. Їх тіла, що лежали поруч з палаючим БМП, з дозволу росіян забрала група полковника Палагнюка 30-го серпня 2014 року. Разом з тілами ще 87 загиблих, які були доставлені в морг          м. Запоріжжя. Дістатися до останків тих, хто згорів у БМП, в той момент не було ніякої можливості: бойова машина була розпечена, як піч.

тривале впізнання

Серед тих, кого тоді, 30-го серпня, привезли у двір запо-різького обласного відділу судово-медичної експертизи, був і Павло Пивоваренко. Він був абсолютно упізнаваний, в своїй мультикамівській формі, яку придбала дружина, з оригінальним розвантаженням для автоматних ріжків, що в декількох десятках екземплярів зробили кустарні умільці, і навіть — каскою. Бронежилет був акуратно знятий, так само, як і кобура з пістолетом, яка завжди висіла у комбрига на портупеї. Причому той, хто знімав кобуру, потім дбайливо застебнув портупею назад (правда, помилився на одну дірочку). Правда, полковничий погон на грудях був відсутній: перед проривом комбриг наказав зняти всі знаки розрізнення.

Медичне обстеження показало, що полковник був поранений в ногу, отримав пошкодження спини і загинув в результаті попадання осколка в голову.

У морзі працювали представники військової прокуратури і Збройних Сил України. Кажуть, ніби в ті дні там також був головний військовий прокурор Анатолій Матіос. Але чомусь Пивоваренка ніхто не «впізнав». Незважаючи на те, що один із офіцерів, які збирали загиблих 30-го серпня, чітко чув по рації повідомлення колеги: «Я підняв Пивоваренка!» Незважаючи на те, що на дворі були три представники 51-ї бригади (правда, кажуть, що вони не наважилися підійти до загиблих). Незважаючи на те, що, швидше за все, в кишенях форми комбрига було ... «Посвідчення офіцера».

Трохи пізніше дружині Павла Васильовича Світлані зателефонували з управління Сухопутних військ Збройних Сил України та «турботливо» порадили заїхати — забрати речі чоловіка. Це був речовий мішок, який Пивоваренко залишив у базовому таборі бригади в с. Оленівка перед тим, як прориватися на допомогу своїм в Іловайськ. Цілком окремо, через знайомого офіцера, дружині передали це саме «Посвідчення». У документі залишилася одна специфічна ознака, за якою можна досить впевнено стверджувати — він був при загиблому ... Ніхто не впізнав, або зробив вигляд, що не впізнав, командира бригади, під керівництвом якого були звільнені Сєверодонецьк, Лисичанськ, Попасна, Мар'їнка та ще близько 20 населених пунктів, захоплені в полон російські десантники!

Його поховали на Кушугумському кладовищі в Запоріжжі, як неідентифікованого № 3191.

Потім на державному рівні почалося цькування і зниклого безвісти комбрига, і всієї 51-ї бригади. Полковника неофіційно оголосили зрадником, тому що у нього, мовляв, батьки (померлі) — в Москві, брат (якого ніколи не було) начебто служить в російській армії, а також нібито його бачили в Донецьку у формі сепаратистів. І не просто бачили, а стверджували, що він особисто радив сепаратистам: кого з наших солдатів звільняти, а кого — залишати.

Автор цих рядків опитав чимало хлопців, які вийшли з полону, перш за все — з 51-ї бригади, і жоден з них не підтвердив ці дані. Більше того, ті офіцери, які були у найбільшій конфронтації з комбригом, заперечували, що він був здатний на зраду.

При цьому імені Павла Пивоваренка не було ні серед  офіційних списків загиблих, ні полонених, ні зниклих безвісти...

У кінці 2014 року ДНК-експертиза показала, що загиблий № 3191 — це Павло Васильович Пивоваренко. Але потрібно було ще 8 місяців (хоча це займає кілька днів), щоб підтвердити ці дані.

Слідчий МВС закрив справу, про що і повідомив родині. Запропонувати дружині і сестрі подивитися фото загиблого  № 3191, пояснити — коли та де його знайшли, слідчі органи не вважали за потрібне.

Так само байдуже до свого зниклого товариша та членів його сім'ї поставилися в Генеральному штабі Збройних Сил України.

Переглянути фотографії загиблого і остаточно упізнати його сім'я змогла лише завдяки стороннім людям, не байдужим до героїв своєї країни.

Ярослав Тинченко,  Тиждень.ua