до 100-річчя від дня народження Олега Штуля

Упродовж десятиліть імена тисяч українських героїв перебували в забутті. Для окупаційних режимів було конче необхідно позбавити українців їхнього минулого, позбавити права на історію. Усі окупанти намагались прищепити комплекс меншовартості, переконати у тому, що ми не є окремим народом, а відтак не маємо права на самовизначення. Пройшов час, відкрились архіви, які доводять, що боротьба за державність ніколи не припинялась, вона могла змінювати форму, але національна ідея жила. Єдине, що в цій боротьбі доводилось жертвувати не тільки своїм життя, але й долею власних родин. Тому зараз, коли Україна здобула незалежність, ми не маємо права забувати імена патріотів, про них варто говорити завжди, а не лише напередодні «круглих» дат.

Ратнівщина ніколи не стояла осторонь державотворчих процесів, більше того, наші земляки йшли в авангарді з подіями, які визначали долю народу. Одним із таких був Олег Данилович Штуль – багаторічний голова Проводу українських націоналістів (мельниківців) у післявоєнні роки. Його батько священик Данило Штуль народився у 1893 році в с. Коритниця Локачинського району, мати Антоніна у 1894 р. в                с. Мельниця Ковельського району. Священик Данило брав участь у Першій світовій війні, після звільнення з армії призначений настоятелем церкви у с. Лопатичі нинішнього Олевського району Житомирської області. Саме там 14 (1-го за старим стилем) липня 1917 р. у нього народився син Олег. Незабаром родина повертається назад на Волинь.

У березні 1920 р. єпископ Діонисій (Валединський) переводить Штуля у с. Жиричі. Саме там у 1921 р. у родини народився другий син Василь. Через свою патріотичну позицію священик Данило зазнавав утисків, тому родина часто змінювала місце проживання. Відтак у квітні 1924 р. Данило Штуль стає настоятелем парафії у с. Сновидовичі — нині Рокитнівський район Рівненської області. Родина повернеться на Ратнівщину більше ніж через десять років.

У 1936 р. отця Данила призначають настоятелем парафії с. Синове нині Старовижівського району, а в лютому 1938 р. він відбуває виконувати свої душпастирські обов'язки у с. Засіли. На той час сини священика навчались у Варшаві, де брали активну участь в українському громадсько-політичному житті. Олег публікувався у багатьох періодичних виданнях, зокрема, у «Віснику» ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова. Згодом він вступає до ОУН, де тісно співпрацює із Олегом Кандибою (Ольжичем), Євгеном Маланюком, Оленою Телігою та іншими представниками української творчої еліти. До речі, у 1938 році на запрошення Олега Штуля Олена Те-ліга побувала в селі Заліси, про що згадувала у своїх віршах. Ймовірно, що вона відвідувала село і в пізнішому часі. Знаючи, що ось-ось почнеться Друга світова війна, Теліга пише сонети, які присвячує Олегові Штулеві. У них вона передбачає «…літаків непогамовний клекіт і у руках скажений скоростріл…».

Після приходу Червоної армії на територію західноукраїнських земель у 1939 р. Олег Штуль перебуває у Кракові, відповідає за сферу культури у тереновій екзекутиві ОУН, поряд із цим працює секретарем мистецького об'єднання «Зарево», яке з лютого 1940 р. очолила Олена Теліга. Із початком німецько-радянської війни у 1941 році Олег Штуль у складі похідної групи ОУН(м) вирушає на Київ. У столиці підпільники намагались створити органи української влади, проте зазнали невдачі. Німецький окупаційний режим не був зацікавлений у відродженні Української Держави, розпочались репресії. У Бабиному Яру в Києві загинула найближча соратниця Олега Штуля — Олена Теліга разом зі своїм чоловіком.

Священик Данило Штуль у Залісах не бажав відставати від своїх синів. Після того, як радянська влада залишила Ратнівщину, за його участю була створена сільська управа, місцева міліція, що було вкрай необхідно. Адже в селі не було жодної влади, траплялися крадіжки і, більше того, розбійні напади. Невдовзі Данила Штуля призначають керівником Заболоттівського благочиння, він бореться за українізацію церкви, аби віруючі могли слухали молитви рідною мовою. Окрім того, в роки окупації священик Данило був головою місцевої «Просвіти». Його синам, безумовно, було з кого брати приклад.

Після лютневих арештів 1942 р. керівництво ОУН(м) повертає Олега Штуля на рідну Волинь. Поряд із підпільною роботою, він викладає історію України в Луцьку, адже до початку війни Штуль встиг закінчити Варшавський університет і здобути ступінь магістра історії. На той час його брат Василь працював у редакції газети «Волинь», яка видавалась у Рівному.

Українські політичні кола не оминали жодної можливості вибороти державу, потрібно було брати зброю в руки. Тому у  1943 р. голова ОУН Андрій Мельник направляє Олега Штуля у якості свого представника до «Поліської Січі» Тараса Бульби-Боровця. Штулю присвоюють звання сотника і псевдо «О. Жданович», він бере участь у підготовці пресового органу «По-ліської Січі» — «Оборона України». Брат Олега Штуля, Василь, залишає газету і також переходить до лав підпілля. Цей період був надзвичайно складним не лише для родини Штулів, але й для українського визвольного руху загалом. На той час українські політики вже забули або ж не хотіли пам'ятати гіркий досвід революції 1917—1921 рр., коли розбрат і принцип «моя хата скраю» стали головними причинами поразки. У роки Другої світової ОУН(м) і ОУН(б) також ворогували між собою, що були вигідно окупантам. Олег Штуль теж пройшов через цей конфлікт, а його брат Василь загинув у результаті внутрішніх міжусобиць. Однак боротьба тривала.

17 листопада 1943 р. у якості перекладача і ад'ютанта Тараса Боровця Олег Штуль вирушає на переговори з німцями до Рівного, а звідти до Берліна. Шляхом обману їх обох арештували 1 грудня 1943 року і ув'язнили у концентраційному таборі Заксенгаузен, де на той час перебували інші керівники українського визвольного руху, такі як Степан Бандера, Андрій Мельник, Ярослав Стецько, Олег Кандиба та інші. Німеччина напередодні своєї поразки звільняє в'язнів, йшла мова про те, щоб організувати боротьбу проти радянської влади, однак необхідний момент вже був втрачений.

Опинившись за кордоном, Олег Штуль не мав можливості повернутись додому. Здавалось би, після стількох розчарувань він мав змиритися з поразкою, проте усе було зовсім навпаки. Поневіряючись на чужині, він організовує курси, де викладає українським переселенцям історію та літературу, поряд із цим виконує завдання ОУН. У       1948 р. Олег Штуль стає головним редактором газети «Українське слово», яка видавалась в Парижі. Поряд із цим бере участь у підготовці видань багатьох українських авторів, серед них: "Лихо з розуму В. Чорновола, «Собор у риштованні» Є. Сверстюка, «За східним обрієм» Д. Шумука та інших. Штуль пильно стежить за ситуацією в радянській Україні і всіляко підтримує дисидентський рух.

Завдяки його авторитету і незламній позиції у 1965 р. Олега Штуля обирають Головою Проводу ОУН (м). Займаючи такий високий пост, він намагався консолідувати усі політичні сили укра-їнської діаспори. Свого часу йому довелось побачити, до чого призводять розбрат та міжусобиці. Він був переконаний, що сила українців у твердій вірі і безумовній єдності.

Олег Штуль залишався патріотом до кінця своїх днів. Він відійшов у вічність 4 листопада 1977 р. Похований на православному кладовищі св. Андрія у Саут-Баунд-Брук штату Нью-Джерсі (США), де спочиває багато інших вірних синів України, які ще й по цей день для нас невідомі.

Війна назавжди розлучила родину Штулів. Батько Олега Штуля — священик Данило у 1945 р. був арештований радянською владою за те, що сини палко любили Україну, і за свою вірність Українській Автокефальній Православній Церкві. Він завжди лишався на боці своїх прихожан. Дружина священика — Антоніна невдовзі померла і більш ніколи не побачила свого чоло-віка. Будинок Штулів у Залісах був переданий місцевій школі.

За Новим стилем 14 липня виповнюється 100 років від часу народження Олега Штуля. Волинь і Ратнівщина мають пишатися своїм відомим земляком. Суспільство, яке забуває героїв минулих поколінь, так само успішно забуде і про героїв сучасності. Ми не повинні цього допустити, адже історична пам'ять — це надбання нашого народу, його перемоги і поразки, той фундамент, на якому потрібно розвивати державу. Родина Штулів — гарний приклад для наслідування нам і насамперед нашим політикам, які мають пам’ятати, що патріотизм — це не лише вишита сорочка, гарні слова і пусті обіцянка, а життєве кредо — залишатись вірним Україні до останнього подиху.

Богдан ЗЕК,

провідний науковий співробітник Волинського краєзнавчого музею, кандидат історичних наук